Політичні аспекти легалізації українськогї греко-католицької церкви

Пошукова робота на тему:

ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
(1987 — 1991 рр.)

Важливою складовою українського національно-визвольного руху кінця 80-х — початку 90-х років став широкий суспільний рух за відновлення діяльності Української греко-католицької церкви (УГКЦ), який за своїми маcштабами вийшов за рамки суто релігійного питання, набувши політичного характеру.

Як відомо, полем діяльності УГКЦ були, в основному, території нинішніх західноукраїнських областей — Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської і Закарпатської. За радянськими даними у 1945 р., напередодні заборони, церква мала в своєму підпорядкуванні 5 єпархій, 3100 парафій, 53 монастирі, академію, 3 семінарії, в її складі були митрополит, 12 єпископів, 2330 чол. духовенства і майже 3,5 млн. віруючих [1]. Після проведеного за ініціативою сталінського тоталітарного режиму Львівського церковного собору у 1946 р. УГКЦ була оголошена розпущеною, її церковна організація насильно ліквідована. Тисячі священиків, в тому числі представники вищого духовенства на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим, були кинуті в гулагівські табори, сотні змушені були перейти у підпорядкування Московського православного патріархату, а вцілілі служителі УГКЦ пішли в підпілля [2].

В українському зарубіжному середовищі вживалась інша назва — Українська католицька церква (УКЦ), а радянська пропаганда використовувала термін “уніатська церква”.

Викорінюючи глибинну релігійність західних українців, закриваючи та перетворюючи на господарські будівлі церкви і храми УГКЦ, насаджуючи войовничий атеїзм, комуністична ідеологічна система була впевнена в незворотності цього процесу. Намагання чинити опір партійній політиці з боку прихильників забороненої церкви карались арештами, ув‘язненнями, утриманням в психіатричних закладах. Навіть в умовах проголошеної М.Горбачовим “перебудови” та “демократизації” загальний характер методів діяльності партійних органів в західному регіоні не тільки не змінився, але набув ознак оновленого ідеологічного фронту боротьби з проявами “релігійного екстремізму” [3].

Як не парадоксально, але союзником партапарату у здійсненні комуністичної практики викорінення греко-католицизму на західноукраїнських землях виступала Російська православна церква (РПЦ), яка після “самоліквідації” УГКЦ зайняла її місце і, фактично, підтримувала існуючий політичний режим. Тому в умовах розпочатого у 80-х роках процесу боротьби за легалізацію УГКЦ саме партійні органи та РПЦ зайняли чітко виражену антикатолицьку позицію. Перші вважали відновлення греко-католицької церкви небажаним насамперед з політичних міркувань — протягом кількох десятиліть УГКЦ в комуністичній пропаганді була тісно “прив'язана” до українського націоналізму.

Оскільки ідеологічні стереотипи були доволі стійкими, то в умовах суспільних змін їхній злам неминуче міг привести до необхідності визнання помилковими (якщо не злочинними) дій комуністичної влади по відношенню до ліквідованої УГКЦ зокрема, та повоєнної політики в Західній Україні в цілому. Для РПЦ відновлення діяльності греко-католицької церкви, крім підриву духовного контролю Москви над віруючими в цьому регіоні, означало ще й матеріальні втрати. Адже на початку 1988 р. із 4 418 православних приходів в Україні близько половини припадало на західноукраїнські області [4].

Враховуючи той факт, що радянська державна система контролювала питання реєстрації та функціонування релігійних громад, ставав зрозумілим об’єктивний характер союзу двох сторін, який був спрямований проти спільного ідеологічного і релігійного противника. Важливу роль в цьому союзі відігравало керівництво РПЦ, яке своєю підтримкою Горбачова-реформатора всередині країни забезпечувало йому авторитет у діалозі з Заходом. Тому питання відновлення УГКЦ, неприйнятне для РПЦ, поставало однією з зовнішньополітичних проблем у стосунках між Союзом РСР та західними країнами.

Перспективи відродження УГКЦ підтверджувались наявністю підпільно діючої церковної організації та піднесенням релігійного руху віруючих в західних областях України. За даними Верховного архієпископа і кардинала Мирослава Івана Любачівського, Глави УГКЦ в Римі, підпільний єпископат в Україні нараховував 10 ієрархів, близько тисячі священиків, тисячі двохсот ченців і чорниць та 4,5 млн. віруючих [5].

Радянська сторона оперувала іншими цифрами. На середину 1988 р. у Львівській області проживало 147 священиків, 254 ченців і чорниць [6], в Івано-Франківській — 45 священиків, 73 ченці, близько 15 тис. греко-католицьких віруючих [7], в Тернопільській — 17 священиків, 38 ченців, 2-3 тис, віруючих [8], в Закарпатській — 50 священиків, 20 ченців, 15-20 тис. віруючих [9]. Враховуючи умови діяльності прихильників УГКЦ та методи одержання партійними органами такої інформації (оперативні зведення КДБ, повідомлення православних священиків), їхня дійсна кількість була набагато більшою. Так, на Тернопільщині, в приватних бесідах з православними священиками 35-40 відсотків віруючих заявляли про свою згоду на відновлення УГКЦ, як віри своїх батьків, яка їм ближча за мовою, духом і традиціями [10].

Поштовхом для розростання широкого релігійного руху в регіоні став феномен “грушівського дива” — поява 26 квітня 1987 року на недіючій греко-католицькій капличці в с.Грушів Дрогобицького району Львівської області зображення Богородиці. Це явище викликало велике піднесення серед