Олександр Довженко провісник

ПРОВІСНИК

Тепер, коли стало можливим з усією об'єктивністю оглядати наше недавнє минуле, наспів, на мою думку, час для другого, нового прочитання творчої спадщини Олек­сандра Петровича Довженка. Передовсім — його кіноповісті «Україна в огні» та «Що­денника», який у повному обсязі приходить до нас лише сьогодні. Далеко не всі знають, що в січні 1944 року Сталін заборонив «Україну в огні» для друку й постановки, в резуль­таті чого світове кіномистецтво не дорахувалося ще одного Довженкового шедевра. Більше того, після заборони атмосфера довкола Довженка почала згущуватись і за­грожувала навіть самому життю художника. Про це ми довідуємось із неопублікованих досі щоденникових записів. Автора чи не найсильнішого і найдраматичнішого твору про перший період війни, написаного по гарячих слідах подій, звинувачували мало не в ста смертних гріхах аж до того, що він своїми творами нібито духовно роззброював рідний народ у боротьбі з фашизмом. Виродок роду людського Берія чекав лише моменту... Про­те, на щастя наше, в установі, якою він керував, були й люди високої честі і мужності. Хо­четься низько вклонитися генералу-чекістові, якому доручено було збирати матеріал, що компрометував би митця. Однак, не без ризику для власного життя, генерал не вико­нав невдячної місії.

Здебільшого вони приходять у мої думки разом — один більш ніж через 120 років після своєї смерті, другий — через тридцять з лишком. Можливо, викликано це тим, що в трагічних долях обох є чимало спільного і що обидва — генії. Про першого знаю з непе-ребутнього «Кобзаря» та численних спогадів його сучасників, з другим — мав щастя спілкуватися.

Генії починаються змалку. Так чи так виявляють вони себе замолоду — винятковою допитливістю, разючою відмінністю від дітей інших. Чи кожній, скажімо, дитині спаде на думку шукати залізних стовпів, що нібито підпирають небо, до чого вдався був шести­річний Тарас? І чи не ця допитливість привела його потім, уже дорослого, до чогось сут­тєвішого й реальнішого — до пошуку правди й справедливості. Малий же Сашко Дов­женко теж вирізнявся з-поміж своїх товаришів дитинства. Якось один із його сосниць-ких земляків розповідав мені: «Ідемо, бувало, в ліс або на Десну, розмовляємо. Місця сходжені й переходжені, нічого такого не впадає в око. А Сашко візьме та й зверне нашу увагу то на крону якогось дерева, то на хмару, яка йому щось нагадує. Правду кажучи, воно мало нас цікавило».

Напевне, були й інші вияви самобутнього світосприймання юного Сашка, яких не могли не помічати батько-матір, ровесники. Однак переважна більшість односельців, якщо не всі до одного, насамперед дивилися на цю хлоп'ячу незвичайність як на дивацтво.

Багатьма роками пізніше Олександр Петрович, уже визнаний майстер кіно, напише в знаменитій своїй «Зачарованій Десні»: «Неспокій, рух і боротьбу я бачив скрізь — в дубовій, вербовій корі, в старих пеньках, у дуплах, в болотній воді, на поколупаних сті­нах. На чому б не спинялось моє око, скрізь і завжди я бачу щось подібне до людей, ко­ней, вовків, гадюк, святих; щось схоже на війну, пожар, бійку чи потоп. Все жило в моїх очах двоїстим життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите».

Ми вельми вдячні Довженкові за це зізнання. Воно розкриває нам первісний секрет

таланту, що запліднюється,. як бачимо, винятковою спостережливістю та вразливістю людської вдачі. Отже, висновок сам напрошується: письменник, митець починається з уяви, з того, яка вона в нього — приземлена, однозначна чи жива й багатюща, як сама природа. Без багатої уяви неможливе художнє мислення, яке відтворює навколишню дійс­ність не фотографічно, а в образах. Цим саме відрізняються письменники й художники від істориків та фотографів.

Образне бачення... Відколи чуємо й пишемо про нього, а до кінця й не усвідомлюємо, скільком із тих, хто вважає себе художником, його бракує. Ніяке знання законів твор­чості, ні неперевершена досконалість форми, без властивого тобі одному світовідчуття, не робить твір літературним явищем, в той час як при його наявності твоя робота може стати не лише національним, а й світовим набутком, незважаючи на її ідеологічну спрямованість. Чим іншим можна пояснити той факт, що кінофестивалі наскрізь кому­ністичних Довженкових фільмів відбуваються час від часу в Італії, Франції, Іспанії, США, Канаді, Японії, в соціалістичних країнах; Мистецтво є мистецтвом, і закони його непо­рушні. «Я мислив образами, тому що я художник. Се була творчість радісна, легка і, зда­валось, бездонна. У мене була крилата душа, і розум, і серце. Все якось гармонічно спо­лучалось в мені... Ішли літа. І все частіше й частіше почало здаватися мені, що я вже не той. Думання образами стало покидати мене. Із крил моїх немовби вирвало вітрами пір'я. Я став мислить ідеями, завданнями, тематичними планами, тому щб мені вже точно до­кументально відомо, на який рік у моїх почуттях створення мого Євгенія Онєгіна, мого Тараса Бульби, Короля Ліра мого заплановано... Я думаю тепер теж ідеями. У мене їх багато. І всі вони прекрасні й високі... Тільки образи покинули мене. Одвернулись од мене мої улюблені, рідні, дорогі». Такий ось підсумок підведе під кінець життя митець. Хай вибачить читач за довгу цитату, але вона, як ніщо інше, проливає світло на природу художньої творчості і на те, в який час і за яких умов довелося творити навіть таким ге­ніальним митцям, як Довженко. По-друге, нехай наведені вище слова візьмуть собі на о