Державне регулювання територіальних організацій продуктивних сил

ПЛАН

1. Короткий зміст

2. Завдання державного регулювання територіальної організації продуктивних сил.

3. Методи впливу держави на територіальні організацію продуктивних сил.

4. Соціально - економічні наслідки втручання держави в територіальну організацію продуктивних сил.

5. Теорія центру та периферія в регіональному розвитку.

6. Список літератури.

1. ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

Серед вчених і фахівців у сфері регіоналістики єдності в поглядах щодо ролі держави у регулюванні територіального розвитку ніколи не було. Відсутня вона й сьогодні. Загалом можна виділити три напрямки (наукові течії) щодо цієї проблеми [1, с. 14]:

а) "радикальних перетворювачів";

б) "адапторів";

в) "неінтервенціоналістів".

Перші ("радикальні перетворювачі") є прихильниками активного підходу щодо проблем державного регулювання розміщення продуктивних сил з метою подолання регіона­льних диспропорцій, зумовлених як природно-кліматичними чинниками, так і віддаленістю від індустріальних центрів і торговельних шляхів, що склалася історично.

"Адаптори" також не вірять беззастережно у можливості суто ринкового регулювання і вважають, що стихійне форму­вання територіальних господарських структур не здатне опти-мізувати розподіл населення і виробництва на території. Водночас вони є противниками радикальних засобів держав­ного втручання в територіальне розміщення продуктивних сил і обмежують роль держави тільки поверхневим регулю­ванням, коригуванням, обстоюючи лише необхідність моди­фікації, а не трансформації природних тенденцій.

І, зрештою, "неінтервенціоналісти" взагалі заперечують необхідність будь-якого державного втручання у ці процеси в межах макроекономічного підходу, вважаючи, що ринок має достатньо регуляторів для того, щоб оптимізувати у просторі всі елементи продуктивних сил.

Криза 30-х років показала, особливо на прикладі Вели­кобританії та США, необхідність активного здійснення регі­ональних заходів. Перші спроби теоретичного аналізу ролі

державної політики як засобу регулювання розташування підприємств були зроблені на межі 30-40-х років [2, с. 140]. Вони пов'язані з іменами американця С. Р. Деннісона та німця А. Льоша. С. Р. Деннісон був прихильником активної держав­ної політики розташування, політики, спрямованої на підне­сення економіки депресивних районів (до речі, термін "депре­сивний район" з'явився у Великобританії в період кризи 1929 р.).

Інший підхід щодо вирішення цієї проблеми пропонує А. Льош. У нього ширший погляд на всю систему розташу­вання ринкового господарства. Проповідуючи оптимістичне бачення можливостей ринкової економіки і високо оцінюючи її спроможність до саморегулювання, Льош у принципі вису­нув варіант коректувальної діяльності держави у сфері полі­тики розташування. Суть цього варіанта полягає передусім у полегшенні проходження природних процесів. Він заува­жував: "Часто буде значно розумнішим полегшити руйнуван­ня старого поєднання території, населення та економічної діяльності та зайнятися систематичними пошуками нових і життєздатних комбінацій, тобто сприяти пристосуванню до нових умов, а не заважати йому" [3, с. 298]. У цьому розумінні його підхід протилежний до підходу Деннісона. Льош обґрунтовував необхідність створення пільгових умов пере­міщення підприємств (тобто вважав за необхідне підвищити мобільність капіталу), заохочення конкуренції, організації центрального інформаційного органу (бюро), "яке могло б да­вати довідки про особливо бажані та легкодоступні місця для організації підприємств" [3, с. 300].

На відміну від А. Льоша ще один американський вчений Е. Гувер метою державної політики розташування вважав не просто "покращання" локаційних рішень, що приймалися під­приємствами, а вплив на господарство "проблемних" районів [2, с. 142].

Характеризуючи найважливіші напрями державного втручання в сферу розташування, він виділяв чотири основні завдання політики розташування:

1) активізація загальної виробничої діяльності та доходу регіону;

2) створення оптимальнішого поєднання підприємств різних галузей у регіоні;

3) удосконалення регіонального планування;

4) олтимізація вибору місця розташування (локації) підприємств.

Розглядаючи можливості державного впливу на розта­шування, Е. Гувер пов'язує їх із загальним станом кон'юнк­тури в конкретний період часу, зокрема з фазами економіч­ного циклу. "Ефективність заходів впливу на розташування, -пише він, - більшою мірою залежить від фази ділового циклу, в який вони застосовуються. Деякі з подібних заходів мають зміст лише в періоди зростаючої зайнятості та активного інве­стування, інші підходять у фазі депресії" [2, с. 142].

Інтерес до питань державного впливу на розташування особливо посилився в 50-60-х роках, коли в більшості розви­нених країн усвідомили необхідність втручання в сферу регіональних проблем, була розвинута та зміцнена практика здійснення регіональної політики. Американці К. Понсар, У. Айзард, а після них й інші дослідники-регіоналісти дослід­жували різнопланові питання, що належать до сфери регіон