Суспільно-політичний та національний рухи на Україні в кінці 19 на початку 20 століть

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

відділення МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ТА НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХИ

НА УКРАЇНІ В КІНЦІ XIX – НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТЬ

Виконала студентка Iкурсу I групи

Мельник Оксана Зіновіївна

Київ – 2000

1 .Суспільно-політичне життя українського народу

у другій половині XIX ст.

На початку XIX ст. ініціатива щодо пропагування нових ідей та орієнтації суспільства належала царському урядові. Проте під кінець століття імперська еліта з усією очевидністю почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність пристосовуватися до обставин. Водночас джерелом суспільного руху, розкутого завдяки змінам 1860–1890 років, ставали ширші верстви суспільства і особливо інтелігенція. Зіткнувшись з пасивністю уряду, інтелігенція стала поступово переходити від простого висунення пропозицій до самоорганізації й намагань мобілізувати суспільство з метою втілення тих пропозицій, вдаючись при необхідності до революційних кроків.

В Україні інтелігенція виступала як за національний розвиток, так і за соціальну справедливість. Проте чисельно менша, ніж відповідні верстви в інших частинах Російської імперії, вона натикалася на великі перешкоди, встановлюючи контакти з неосвітченим і апатичним у своїй масі народом. Плутанину та розмежування серед українців викликало питання про те, на що слід звертати пильнішу увагу – на проблеми національні чи соціальні. Однак, попри невдачі, український рух продовжував зростати.

Студентські товариства:

Антикріпосницькі виступи селян знаходили підтримку серед передової різночинної інтелігенції, особливо молоді. У середовищі студентів Київського університету 1854р. виникло таємне товариство “Друзі людства”. За “Київської козаччини” його учасники в національному вбранні вирушили в села піднімати народ на боротьбу проти поміщиків. Поліція та жандарми заарештували агітаторів. Товариство було розгромлене.

У Харківському університеті 1856р. також утворилося таємне товариство, учасники якого виступали за визволення селян та повалення самодержавства. 1858р. частина його членів перевелася на навчання до Київського університету, але зберегла зв’язки з тими, хто залишився у Харкові. Студенти нелегально випускали рукописні журнали “Гласность” (у Києві), “Свободное слово” (у Харкові) та ін., організували недільні школи для неписьменного населення, де пропагували свої ідеї. Для цих шкіл П.Завадський склав український буквар. Його вдалося надрукувати у Харкові. У січні 1860р. більшість учасників товариства було заарештовано й засуджено до заслання. 1863р. воно припинило своє існування.

Українофіли:

Наприкінці 50-х рр. XIX ст. імперська столиця стала духовним центром українського національного відродження. Сприяло цьому послаблення царської влади після поразки у Кримській війні 1853–1856рр. Імператор Олександр IIна відміну від своїх попередників дозволив членам – засновникам Кирило-Мефодіївського товариства приїхати до Санкт-Петербурга. Тут було створено першу українську громаду. Провідну роль у ній відігравали М.Костомаров, В.Білозерській, П.Куліш. Багаті українські поміщики В.Тарнавський – батько, В.Тарнавський – син та Григорій Галаган надали П.Кулішу матеріальну допомогу в організації видавничої справи. У Санкт-Петербурзі почали друкуватися антикріпосницькі вірші Т.Шевченка, повісті молодої письменниці М.Вілінської, добре відомої під псевдонімом Марко Вовчок, твори Г.Квітки-Основ’яненка, І.Котляревського, П.Куліша, проповіді панотця В.Гречулевича, нотні записи українських народних пісень. У 1861–1862 рр. Виходив суспільно-політичний та літературний журнал, перший в Російській імперії український часопис “Основа”.

“Москвофіли” та “народовці” (д ві антагоністичні суспільно-політичні течії, що виникли у другій половині XIX – на початку XX століть серед інтелігентських кіл українського населення Австрійської імперії):

Зрозумівши, нарешті безперспективність пов’язаної з революцією 1848 р. орієнтації на центральний уряд, частина греко-католицького духівництва під впливом царських чиновників звернула свої погляди в бік Росії. У газеті “Слово”, яка таємно фінансувалася російським урядом, представники новонародженої політичної течії “москвофілів” 1866 р. Заявили: ”Ми більше не є русини 1848 року, ми справжні росіяни”. Вище духівництво почало очищати греко-католицьку обрядовість від римського впливу, взявши за взірець православ’я. Так галицька церква стала основною соціальною базою москвофільства. Відречення від народної мови й запровадження т.зв. “язичія” (суміші церковнослов’янської, російської, української, почасти польської мов) мали продемонструвати відданість москвофільства Москві.

Проти цієї консервативної течії, що складалася переважно з духівництва, виступила молода українська інтелігенція – письменники, вчителі, студенти, які об’єдналися в іншу політичну течію – “народовців”. Серед її лідерів були В.Шашкевич (син М.Шашкевича), К.Климович, Ф.Заревич. Зміцненню народовства значною мірою сприяло заснування греко-католицьким священиком, публіцистом і громадсько-політичним діячем Д.Танячкевичем цілої низки громад у містах східної Галичини. Ці малопомітні, суто культурницькі осередки створювались на засадах нелегальних організацій. І лише після відмови Габсбургів від абсо

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать