Конституційні засади закріплення організації здійснення державної влади в Україні

Конституційні засади закріплення, організації, здійснення

державної влади в Україні

Поряд із загальною характеристикою держави, проголошенням основних принципів її будівництва і діяльності в Конституції одержали закріплення найважливіші атрибути механізму держави й державного ладу в цілому та функції держави. Ці положення відображені у розділі І Конституції України “Загальні засади”. Щодо визначення у Конституції конкретних питань закріплення, організації та здійснення державної влади, то вони відображені в окремих розділах, присвячених як принципові народного суверенітету, так і організації та функціонуванню окремих гілок державної влади.

В Основному Законі визначаються і закріплюються державна мова, якою є українська (ст.10), громадянство України, яке є єдиним (ст.4), статус Збройних сил України, на які покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканості (ст.17), цілісність і недоторканість України в межах існуючих кордонів (ст.2), державні символи і столиця України (ст.20), а також місце і роль права (верховенство права) в державі і суспільстві та місце й роль Конституції в системі права і характер її норм, правова природа міжнародних договорів в національному законодавстві України (ст.9)[1] .

Конституційно правові норми більшості держав світу свідчать, що структура конституційного інституту державної влади в його розгорнутому вигляді складається, звичайно, з положень, які об’єднують такі групи конституційних норм:

- про джерело і засоби закріплення влади та її соціальних носіїв;

- про характер державної влади;

- про мету та принципові напрями державної влади;

- про загальні конституційні засади розподілу та структури державної влади;

- про систему органів, які здійснюють державну владу, їх компетенцію, функції, форми і методи діяльності.

Розкриття змісту державної влади – лише перший крок для з’ясування законодавчого засобу закріплення в Конституції України джерела цієї влади, а також самої її реалізації.

Ці обидва питання щільно пов’язані одне з одним, хоча теоретичні витоки, на підставі яких вони у сучасний період вирішуються у конституційному законодавстві Україні, різні.

Йдеться про теорію “поділу влад”, та теорію “народного суверенітету”. Перша пов’язується з іменами Д.Локка і Ш.Монтеск’є до світової скарбниці конституційних ідей про політичні і громадянські свободи, форми політичного владування та ін. вважається величезним. Згідно його теорії головне завдання держави – забезпечити людині політичні свободи і громадянські, які найліпше втілюються в умовах спокою духу, відчуття громадянської безпеки, неухильного дотримання гарантованих державою правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку державних осіб, встановлення непорушного режиму законності і ін.

Слідом за Дж.Локком Монтеск’є стверджує, що такі умови забезпечення політичних і громадянських свобод можливі лише тоді, коли у державі існують незалежні одна від одної три гілки влади – законодавча, виконавча і судова[2] . Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними стоїть у Монтеск’є на першому місці.

Згідно з теорією Ж.Ж.Руссо народний суверенітет – це повновладдя народу, який здійснює свою невід’ємну і неподільну владу самостійно і незалежно від інших соціальних сил.

В Конституціях окремих країн, наприклад конституції США 1787 року, відображено ці обидва підходи до розкриття змісту державної влади.

Згадану модель розкриття змісту державної влади відобразила в своїй Конституції і Україна.

Як уже зазначалося вище, у загальному значенні суверенітет означає верховенство та незалежність влади. Розрізняють три різновиди суверенітету: державний, національний, народний. Якщо державний суверенітет – це верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері, то національний – означає повновладдя нації, її реальна можливість вільно вирішувати всі питання свого національного життя, включаючи створення самостійної держави.

Щодо сутності народного суверенітету, то з позицій політико-правового підходу він є конституційно-правовим інститутом і політичним явищем одночасно. За своєю юридичною природою народний суверенітет є виразом конституційно-правових відносин, а народ – суб’єктом народного суверенітету. У політичному ж відношенні народ є соціальною спільнотою, незалежно від етнічного чи національного походження громадян України.

Народний суверенітет в Україні виявляється як прояв державної волі її громадян, яка реалізується через конституційні інститути народного волевиявлення, вибори, всеукраїнський референдум, інші форми безпосередньої демократії, а також через єдиний представницький орган всього народу – Верховну Раду України.

Це основні форми реалізації народного суверенітету, які законодавчо закріплені у розділах ІІІ, IV та V Конституції України.

Наприклад, стаття 69 ІІІ Розділу Конституції гласить “Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії”[3] . А ст.71 доповнює: “Виборцям гарантується вільне волевиявлення”[4] .

У процесі реалізації своїх суверенних прав народ здійснює законодавчу контрольну й виборчу і установчу функції.

На жаль, нова Конституція не закріпила установчу владу народу.

За умов сьогодення ідея народовладдя (або демо

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать