Семінар6

1. Неокантіантство і пізнання суспільних явищ (Лібман, Ланге, ітд). Марбурзька школа (Кожен, Натовп, Кассірер) про пізнання. Баденська школа (Ріккерт, Віндельбанд) про розвиток суспільства і передбачення історії.

У Німеччині в цей час на перший план виступила проблема пізнання. Філософія перетворилась в епістемологію, і то в дуже винятковий спосіб. Висувалась теза, що філософія, котра не розпочинає з аналізу пізнання, некритична, бо про жодне явище, допоки не буде встановлено, чи і як його можна пізнати, нічого не можна сказати критично. І навіть так: філософія є некритичною вже тоді, коли не обмежується цією проблемою, бо інші пробле­ми є проблемами буття, пізнання якого суб'єктивно зумовлене і яке саме в собі збагнути не можна.

НЕОКАНТІАНСТВО

В теорії пізнання запанувала кантівська позиція. Інші видавалися некри­тичними: як ті, котрі стверджували більше, так ті, котрі стверджували менше. Рідко коли якийсь погляд мав у філософії такий авторитет, як кантівський погляд у Німеччині в академічних колах у 1860-1900 роках. З Німеччини він переходив в інші країни, бо німецька філософія також ніколи не мала такого авторитету, як у ті часи. Позиція Канта тоді здавалась остаточним завершенням розвитку філософії; таке ж переконання щодо власної філософії побутувало у різних філософів, зокрема у Гегеля та Канта, але вважалось, що перший з них стверджував забагато, а другий замало, а ось кантіанство нарешті знайшло потрібну золоту середину. Кантіанці були впевнені в тому, що людське пізнання розвивається і буде розвиватись необмежене, але тільки в єдиному й незмінному напрямку — який встановив Кант. Свою позицію вони називали критицизмом або кантіанством, але частіше неокантіанством, щоб зазначити, що це все-таки модернізоване і вдосконалене кантіанство.

Поворот до нього у Німеччині був історично зумовлений. Це була реакція проти ідеалістичної гегелівської метафізики, яка — особливо у тому вигляді,

якого набула в епігонів Гегеля, сухому, педантичному, позбавленому польоту думки самого вчителя, — відштовхувала людей. Попередньою, першою реакцією проти гегелівської метафізики був матеріалізм, але проповідуваний природо­знавцями, котрі не мали філософської підготовки та культури і робили перед­часні висновки з природничих наук, також відштовхував філософські уми, які не сприймали матеріалізму природознавців, так само як ідеалізму метафізиків. Утвердилось переконання, що обидва напрямки — ідеалізм і матеріалізм — хоч і відмінні один від одного, припускаються однієї й тієї ж помилки, а саме будують теорію буття, не підготовану критикою пізнання. А така критика і є першочерговим завданням філософії.

У власній філософській минувшині, котру німці тримали в полі зору, лише Кант був критиком пізнання великого масштабу. Тому легко зрозуміти, що опертя критицизму знайшли саме в ньому. Його підхід приваблював і тим, що був широким, ширшим від емпіризму, поряд із чуттєвими визнавав також| розумові чинники пізнання, поряд з емпіричними — апріорні. Кантіанський рух, що розпочався бл. 1860 р., згуртував тих, хто шукав шляхів удоско­налення філософії і дійсно добився у ній переміни.

ІНІЦІАТОРИ РУХУ належали до академічних сфер. Цей рух згуртував головно університетських філософів-фахівців, однак мав різні витоки: майже одночасно його започаткували природознавці, історики та філософи. З приро­дознавців тут вирізняється Гельмгольц, з істориків — Фішер, з філософів — Лібман. Великий берлінський фізіолог і фізик Герман Гельмгольц (1821—1894) посилався на Канта ще з 1855 р.: до останнього його наблизили, з одного боку, досліди над фізіологією чуттів, з іншого ж — розмірковування над аксіомами геометрії та припущеннями фізики; судив, що одні і другі підтвер­джують учення Канта про апріорні чинники пізнання. Він не тільки спричи­нився до зародження кантіанського руху, але ще й помітно підштовхнув його своїм великим науковим авторитетом. Куно Фішер (1824—1907), гайдельберзький професор, один із найславетніших істориків філософії XIX століття, автор великої «Історії нової філософії», випустив у світ свій твір про Канта у 1860 р., що також стимулювало і пізнання, і визнання Канта. З філософів Отто Лібман (1840—1912), пізніше професор в Єні, кинув 1865 р. у своїй молодечій, сповненій темпераменту книжці гасло "повернення до Канта". У ній представив і піддав почергово критиці філо­софські течії XIX століття, закінчуючи критику кожної висновком: "...а тому слід повернутись до Канта".

Найтиповішим представником раннього, ще відносно простого, кантіанства став Фрідріх Альберт Лянге (1828—1875), в останні роки життя — професор у Марбурзі. Схожий на Мілла характером і духовною орієнтацією, він був привабливою постаттю, поборником точності у мисленні та діянні. Його ко­ротке життя пройшло у напруженій роботі: працював у Швейцарії та Німеччи­ні як Гімназіальний учитель, політичний діяч, публіцист. 1872 року отримав одночасно призначення на посаду директора комунального банку та на кафедру філософії. Вибрав кафедру, зайняв цю посаду вже смертельно хворим і перебу­вав на ній недовго. Основним його твором була «Історія матеріалізму», напи­сана 1866 р., далека від Канта за темою, проте просякнута його духом, як також духом часу, що прагнула засновувати філософію на досвіді і спеціа­льних науках.

Починаючи із 60-х років осередки кантіанського руху були в багатьох