Жіночий рух України як чинник гендерної рівноваги та гендерної демократії в українському соціумі

План

ВСТУП

І. ТРАДИЦІЯ ЯК ВАЖЛИВИЙ КОМПОНЕНТ САМООРГАНІЗАЦІЇ, САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ ТА САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ЖІНОЧОГО РУХУ УКРАЇНИ

ІІ. САМООРГАНІЗАЦІЯ ЖІНОК ТА ВІДРОДЖЕННЯ ЖІНОЧОГО РУХУ В УКРАЇНІ

ІІІ. ТИПОЛОГІЯ СУЧАСНОГО ЖІНОЧОГО РУХУ УКРАЇНИ

А) Традиційні жіночі організації

Б) Соціально-орієнтовані жіночі організації

В) Організації ділових жінок

Г) Організації феміністичної орієнтації

ІV. СОЦІАЛЬНА БАЗА СУЧАСНОГО ЖІНОЧОГО РУХУ

V. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЖІНОЧОГО РУХУ

VІ. ПРОБЛЕМИ ДІАЛОГУ, КООРДИНАЦІЇ В ЖІНОЧОМУ РУСІ

VІІ. ЖІНОЧІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ОРГАНИ ВЛАДИ: ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ДІАЛОГУ

VІІІ. ВХОДЖЕННЯ ЖІНОЧИХ ОРГАНІЗАЦІЙ УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНИЙ ПРОСТІР: ВІД ОСОБИСТИХ КОНТАКТІВ ДО ПАРТНЕРСЬКОГО ДІАЛОГУ

ІХ. ПРОБЛЕМИ ЖІНОЧОГО РУХУ УКРАЇНИ

Примітки

ВСТУП

Розвиток суспільства, його стабільність або дефініції тісно пов’язані з розвитком особистості взагалі і особистостей жінки та чоловіка зокрема. Стратегія розвитку ХХІ століття спрямована на утвердження основ гендерної рівноваги, гендерної демократії [1], статевої збалансованості в суспільстві. Без демократичного розвитку особистості як чоловіка, так і жінки неможлива демократизація всіх сфер світобачення. Система волевиявлення обох статей – чоловіків і жінок як рівних у правах та можливостях, що закріплені законодавчо й забезпечені реально у політико-правових принципах, діях, розбудові громадських і державних структур з урахуванням гендерних інтересів має стати основою функціонування суспільства в третьому тисячолітті.

На зорі нового тисячоліття панівною стає ідея, відповідно до якої, принцип рівності чоловіка й жінки реально може бути досягнутий у суспільстві лише через комплексний підхід до проблеми рівності. В загальну систему функціонування суспільства (mainstream) повинні бути включені критерії рівності між чоловіком і жінкою або питання про перспективи жінок. Концепція комплексного підходу до проблеми рівності жінки і чоловіка, концепція “mainstreaming” [2] є стратегічною концептуальною лінією людського розвитку ХХІ століття, а тому її реалізація значною мірою залежатиме не тільки від політичної волі держави, але й від ступеню розвитку жіночого руху, його позицій та впливу на прийняття політичних рішень.

Активність неурядових жіночих організацій, динаміка їх розвитку під тиском життєвих реалій сприяють удосконаленню законодавства та правових механізмів, забезпечують поліпшення становища жінок, утверджують гендерну рівноправність у суспільстві. Саме в репрезентації цих інтересів і полягає основна місія жіночих організацій.

Поява та діяльність сучасних жіночих організацій в Україні в 90-ті роки ХХ століття стала об’єктивним наслідком тих політичних та соціальних змін, що розпочалися в українському суспільстві ще в другій половині 80-х років. Трансформація тоталітарної системи, а отже й монопогляду на суспільні процеси призвела до публічного обговорення проблем статусу жінок. Логіка саморозвитку подій, творення нових політичних і громадських структур склали реальне підґрунтя для виникнення жіночого руху в Україні.

І.ТРАДИЦІЯ ЯК ВАЖЛИВИЙ КОМПОНЕНТ САМООРГАНІЗАЦІЇ, САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ ТА САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ЖІНОЧОГО РУХУ УКРАЇНИ

Проблема наявності або відсутності традиції значно важливіша, ніж здається на перший погляд. Традиція – найголовніша річ у справі досягнення реальної, а не номінальної влади . Традиція – це можливість входження в історію. Тільки через ту чи іншу традицію можна знайти своє місце, а отже легітимізуватися. Поза традицією історія взагалі зависає у просторі. А тому зрозуміло, що там, де йде перегляд культурних основ, культурної легітимності питання традиції стає ареною політичної боротьби. Позбавивши яку-небудь групу, в даному випадку жінок, права на традицію, у них віднімають саме легітимні можливості на історичне місце, без якого взагалі не можна говорити про співвідношення суб’єкта й об’єкта історичного творення.

Жіночий рух України не є абсолютно новим соціальним явищем в українському соціумі. Правильніше було б говорити про відродження жіночого руху. Українське суспільство має історичний досвід існування жіночого руху другої половини ХІХ – початку ХХ століття, і сьогодні, на етапі становлення сучасного жіночого руху, в умовах пошуку об’єднавчої ідеї та формування ідеології надзвичайно важливим є знання історичних уроків жіночого руху першої хвилі, усвідомлення традицій самого руху, без яких розвиток сучасного етапу не має перспективи.

Жіночий рух Україні першої хвилі (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) розвивався значною мірою під впливом загальноєвропейського руху, однак мав ще й свої окремі вияви та шляхи розвитку, визначені специфічним становищем української нації під чужим поневоленням. Перші його прояви спостерігаються на Наддніпрянській Україні , що входила до складу Російської імперії. Змагання до вищої освіти жінок виявилося уже в 50-х роках ХІХ століття, а в 1860 році жінки здобули, хоч і на короткий період, можливість вступати до університетів. У цьому напрямку працювало одне з перших жіночих товариств України “Товариство допомоги вищій жіночій освіті”. Значним здобутком розвитку жіночого руху було заснування Вищих Жіночих Курсів (Київ, 1878). У Києві був заснований і перший український жіночий гурток (1884) Олени Доброграєвої. Активність жінок виявилася у заснуванні та діяльності недільних шкіл. На цій ділянці ба