Підприємництво у сфері фізичної культури і спорту

План
1. Суть підприємництва та умови його здійснення
Економічна діяльність у сфері фізичної культури і спорту спрямована на виробництво та реалізацію фізкуль-турно-спортивних послуг. На певному історичному етапі, а саме тоді, коли в економіці досягнуто досить високого рівня зрілості товарно-грошових відносин, фізкультурно-спортивна діяльність виявляє себе у формі підприєм-ництва. Тому важливо з'ясувати, що являє собою під-приємництво у загальноекономічному значенні, які умови його здійснення і що воно дає суспільству.
Поняття «підприємництво» безпосередньо пов'язане з ді-яльністю одного із суб'єктів ринку — підприємця. В еко-номічній теорії Заходу поняття «підприємець» виникло ще у XVIII ст. і з самого початку набуло неоднозначного трак-тування різними вченими. Так, за А. Смітом, підприє-мець — це власник, що йде на економічний ризик заради реалізації будь-якої комерційної ідеї і здобуття прибутку. Він сам планує, організовує виробництво, розпоряджається його результатами.
Згідно з Ж.-Б. Сеєм, підприємець — це економічний агент, який комбінує фактори виробництва. Пізніше авто-ри австрійської школи (Й. Шумпетер, Ф. Хайєк) тлу-мачили термін «підприємець» як своєрідний соціально-психологічний тип господарника, для якого головне — аналіз і використання ринкових можливостей, реалізація новаторських ідей.
Нині економісти визначають поняття підприємця як власника, що вдається до економічного ризику заради реа-лізації ідеї та отримання прибутку, сам організовує госпо-дарську діяльність, планує її, розпоряжається результа-тами цієї діяльності.
Сучасний підхід визначає підприємця як суб'єкта дослід-ження та реалізації нових можливостей у генеруванні та засвоєнні новаторських ідей, розробці якісних продуктів і технологій, здійсненні нововведень й опануванні перс-пективних факторів розвитку, пошуку нових способів обслу-говування споживачів, нових сфер вкладання капіталу.
Таким чином, підприємництво можна розглядати як вміння починати і вести справу, генерувати і використовувати ініціативу, зважуватися на ризик, долати протидію сере-довища тощо. Воно виступає, головним чином, як прояв еко-номічної та організаційної творчості й новаторства.
У законі України «Про підприємництво» дається таке визначення підприємництва: «Підприємництво — це са-мостійна ініціатива, систематична, на власний ризик ді-яльність по виробництву продукції, виконанню робіт, на-данню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку» (стаття 1).
Підприємницька діяльність може здійснюватись тільки за певних умов. Підприємницьке господарювання передба-чає наявність у суб'єкта певної сукупності свобод і прав щодо вибору виду господарської діяльності та її плануван-ня, джерел фінансування, доступу до ресурсів, організації та управління, збуту продукції тощо. Йдеться про еконо-мічну автономію підприємництва. Держава через систему законодавства, фінансово-кредитні підойми лише здійснює економічне регулювання, але не втручається у нього.
Підприємництво означає наявність у господаря прав власності на засоби виробництва, продукт і доход. Отри-мання прибутку — це важлива, але не головна мета під-приємця. Найважливіше для нього — мотивація викорис-тання прибутку для його ще більшого зростання: розши-рення, модернізації, структурної перебудови виробництва. За умов підприємництва змінюється співвідношення між ма-теріальною зацікавленістю і мотивацією трудової діяльності. Для підприємця на перший план виходить мотивація ді-яльності, оскільки все, що виробляється, належить йому.
Необхідні певне економічне середовище і клімат, що реально забезпечували б самоврядування, свободу госпо-дарського вибору, можливість ефективного використання доходу, тобто необхідний ринково-конкурентний режим господарювання.
Названі умови підприємницької діяльності значною мірою забезпечуються законом України «Про підприєм-ництво». У ньому зазначається, що підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати са-мостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству (стаття 3). Відмова у державній реєстрації суб'єкта підприємництва за мотивами недоцільності його створення не допускається (стаття 8). Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організа-ційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-тех-нічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів (стаття 12). Держава також гарантує не-доторканість майна і забезпечує захист прав власності підприємця. Вилучення державою у підприємця його ос-новних і оборотних фондів та іншого використовуваного ним майна не допускається за винятком випадків, перед-бачених законодавчими актами України. Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами, юридич-ними особами і державними органами його майнових прав, що охороняються законом, відшкодовуються під-приємцю відповідно до чинного законодавства (стаття 13).
Держава законодавче забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів не-сумлінної конкуренції та монополізму у будь-яких сферах підприємницької діяльності (стаття 15).
У законі сформульовано такі принципи підприємниць-кої діяльності:*
вільний вибір видів діяльності;*
залучення на добровільних засадах до здійснення під-приємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;*
самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів виробленої продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;*
вільний найм працівників;*
залучення і використання матеріально-технічних, фі-нансових, трудових, природних та інших видів ресур-сів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;*
вільне розпорядження прибутком, що залишається піс-ля внесення платежів, установлених законодавством;*
самостійне здійснення підприємцем — юридичною осо-бою — зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валют-ної виручки на свій розсуд (стаття 5). Маючи широкі права, підприємець, водночас, відповідає перед суспільством за наслідки своєї діяльності. Він зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та інтереси громадян, підприємств, установ, організацій і держави, що охороня-ються законом. За завдані шкоду і збитки підприємець несе майнову та іншу встановлену законом відповідаль-ність. Суб'єкт підприємства, за заявою кредитора, а також прокурора, інших передбачених законодавством органів, може бути визнаний судом або арбітражем банкрутом, якщо належного йому майна не вистачає для покриття боргів і немає можливості для його фінансового оздоров-лення (стаття 10).
Досвід розвинених країн свідчить, що підприєм-ництво — це найбільш прогресивна система ведення госпо-дарства. Переваги підприємництва відбиваються в його функціях.
По-перше, підприємництво — це найбільш гнучка фор-ма організації виробництва, що оперативно реагує на пот-реби ринку, найновіші досягнення науково-технічного прогресу, сприяє своєчасним структурним зрушенням в економіці тощо.
По-друге, підприємництво — це така форма господарю-вання, яка утверджує почуття господаря у кожного учас-ника суспільного виробництва. Тривалий час вважалось, що підприємець — це «капіталіст», «ділок». Однак понят-тя «господар» є набагато ширшим. Це не тільки капіта-ліст, а й дрібний виробник, керівник підприємства, коопе-ратор, орендар, селянин-власник, кваліфікований спеціа-ліст, робітник — кожна ділова людина. Без широкого розвитку економічних умов підприємництва надії на ут-вердження почуття господаря залишаться марними.
По-третє, підприємництво щодо розуміння його як дійо-вої організаційно-господарської творчості, як уміння вести справу сприяє вихованню у суб'єктів господарської діяльнос-ті почуття чесності, порядності, сумлінності, впровадженню демократичних принципів економічного життя.
По-четверте, широкий розвиток підприємництва засте-рігає від суб'єктивізму і волюнтаризму і найповніше відпо-відає вимогам природно-еволюційного розвитку економіч-ного життя. Він об'єктивно зумовлений рівнем продук-тивних сил і відповідним характером відносин власності. Це виявляється, зокрема, в тому, що завжди рівень усу-спільнення виробництва у різних галузях неоднаковий, а своїми внесками до статутного фонду, а у разі недостатнос-ті цих сум додатково — належним їм майном в однаково-му для всіх учасників кратному розмірі до внеска кожного учасника.
Інші сторони діяльності цього товариства регулюються тими ж нормами, що застосовуються до товариства з пов-ною відповідальністю.
Повне товариство — господарське товариство, всі учас-ники якого займаються спільною підприємницькою діяль-ністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язан-нями товариства всім своїм майном.
Ведення справ повного товариства здійснюють за за-гальною згодою всіх учасників. Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма учасниками або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. В останньому випадку обсяг повноважень учасників визна-чається дорученням, яке має бути підписане рештою учасників товариства.
Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов'язані надавати решті учасників на їх вимогу повну інформацію про дії, що виконуються від імені та в інтересах товариства. Повноваження учасника на ведення справ товариства припиняється повністю або частково з припиненням діяльності самого товариства, у зв'язку з відмовою учасника від доручення чи скасування доручення на вимогу хоча б одного з решти учасників.
Учасники повного товариства не можуть від свого імені та в своїх інтересах здійснювати угоди, однорідні з цілями діяльності товариства, а також брати участь у будь-яких товариствах (крім акціонерних), що мають однорідну з повним товариством мету діяльності.
Якщо у разі ліквідації повного товариства виявиться, що наявного майна не вистачає для сплачення всіх боргів, за товариство у недостатній частині несуть солідарну від-повідальність його участники усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства України може бути звернено стягнення. Учасник товариства відповідає за борги това-риства незалежно від того, виникли вони після або до його вступу до товариства.
Командитне товариство — господарське товариство, що включає разом з одним або більшістю учасників, які несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, також одного або більше учасників, відповідальність яких обмежена вкладом у майні товариства (вкладників). Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за борги товариства.
Вкладник може вступити до командитного товариства шляхом внесення грошових або матеріальних вкладів. Він має право: діяти від імені командитного товариства тільки у разі наявності доручення і згідно з ним; у разі ліквідації товариства вимагати повернення вкладу раніше учасників з повною відповідальністю; вимагати надання йому річних звітів і балансів, а також забезпечення можливості перевірки правильності їх складання.
Вкладники повинні робити вклади і додаткові внески у розмірі, способами й у порядку, передбаченими установчим договором. Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50 % майна товариства, зазначеного в установчому договорі. На момент реєстрації командитного товариства кожний з вкладників повинен внести не менше 25 % свого внеску.
Управління справами командитного товариства здійснюють тільки учасники з повною відповідальністю. Вкладники не можуть перешкоджати діям учасників з повною відповідальністю щодо управління справами командитного товариства.


2. Особливості підприємницької діяльності у сфері фізичної культури і спорту
Підприємницька діяльність у сфері фізичної культури спорту в цілому здійснюється відповідно до загальноеконо-мічних принципів підприємництва. Водночас, слід підкреслити деякі досить істотні відмінності, зумовлені її соціально-економічною суттю.
У цивілізованому суспільстві існує чимало об'єктивних соціально-економічних факторів, що дають переваги підприємництву у сфері фізичної культури і спорту, роблять його привабливим для вкладання капіталу. Як відомо, економіка фізичної культури і спорту відноситься до сфе-ри послуг. Виробництво ж послуг в економічному сенсі_ процес більш динамічний, ніж виробництво товарів, що мають матеріальну форму. Це зумовлено тим, що у відтворювальному процесі, який відбувається у сфері послуг, від-сутня фаза розподілу, а саме виробництво послуги, як правило, співпадає зі споживанням.
Фізкультурно-спортивна діяльність дуже чітко виявляє цю обставину. Так, під час занять в оздоровчій секції фіз-культурник спільно з тренером виробляють фізкультурно-оздоровчу послугу. Водночас вона й споживається фізкуль-турником. Це стосується й спортивно-видовищної послуги, що виробляється під час змагання спортсменом (чи групою спортсменів) і водночас споживається глядачами.
Такий характер виробництва-споживання фізкультур-но-спортивної послуги значно скорочує шлях від авансу-вання капіталу до отримання прибутку, зменшує час обігу капіталу, підвищує ефективність його використання.
Слід відзначити й відносно низьку матеріаломісткість фізкультурно-спортивних послуг. Підраховано, що у скла-ді затрат на виробництво фізкультурно-спортивних послуг амортизаційні відрахування становлять від 8 до 41 %. Це означає, що для започаткування та здійснення підприєм-ництва у сфері фізичної культури і спорту потрібен значно менший початковий капітал, ніж у галузях матеріального виробництва.
Крім того, підприємці у сфері фізичної культури і спорту можуть розраховувати на значну місткість ринку фіз-культурно-спортивних послуг. Адже їх споживачами є пред-ставники майже всіх вікових груп. Наприклад, у СІЛА оздо-ровчими (аеробними) вправами займаються від 10 до 20 % громадян віком 18 — 64 років, а спортом — 66 % та 20 % громадян вікових груп відповідно 10— 17 років та понад 65 років [8].
Таким чином, підприємництво у сфері фізичної куль-тури і спорту є вельми привабливим для бізнесменів, бо має чималі переваги порівняно з іншими сферами еконо-мічної діяльності.
Водночас, підприємництво у цій справі суттєво відріз-няється від інших різновидів бізнесу, що значно усклад-нює діяльність суб'єкта господарювання.
Процес виробництва фізкультурно-спортивної послуги (особливо фізкультурно-оздоровчої та спортивно-тренуваль-ної) — це цілеспрямований вплив виробника (інструктора, тренера) на предмет праці. Останнім є психофізіологічний стан людини (фізкультурника, спортсмена), що втілюється у рівень здоров'я чи спортивної форми. Цілком зрозуміло, що ця обставина зумовлює високу відповідальність виробника і фізкультурно-спортивної послуги і відповідно підприємця за її якість. Адже неправильна методика оздоровчих занять чи тренування безпосередньо загрожує здоров'ю споживачів фізкультурно-спортивної послуги. В зв'язку з цим підприємництвом у сфері фізичної культури і спорту можуть займатися особи, які обов'язково мають спеціаль-ну освіту. Якщо, наприклад, торговим підприємництвом може займатися людина будь-якого фаху, то у сфері фі-зичної культури і спорту таке має бути виключено. Зако-нодавство багатьох країн містить в собі відповідну юридичну норму. Така норма є і в законі України «Про фізичну культуру і спорт», де зазначено, що до професіональної діяльності у галузі фізичної культури и спорту допускаються особи, які мають спеціальну фізкультурну освіту або спеціальну підготовку, підтверджену відповідними документами.
Слід мати на увазі й те, що фізична культура і спорт являє собою галузь соціальної сфери народного господарства, що й зумовлює наявність модифікацій у реалізації за-гальноекономічних принципів здійснення підприємниць-кої діяльності у сфері фізичної культури і спорту.
Як уже відзначалося, підприємництво — це діяльність, пов'язана з ризиком. В економічному плані межі ризику — від часткових фінансових втрат (недоотримання доходу) до повного банкрутства. Ризикові ситуації можуть бути зумовлені різними обставинами: некваліфікованим веденням справ, наслідками конкуренції тощо.
Необхідно з'ясувати відмінності між ризиком та його наслідками у сфері виробництва фізкультурно-спортивних послуг та інших галузях підприємництва. Якщо, скажімо, банкрутство відбувається у галузі матеріального виробництва, суспільству як сукупності споживачів не загрожують істотні втрати.
В умовах ринкової економіки спорідне на продукція виробляється кількома фірмами, що конкурують між собою. Тому, фірма, що збанкрутувала або поглинається сильнішою компанією, або ж її частка у за-гальному обсязі продукції цього профілю компенсується за рахунок зростання обсягів виробництва її конкурентів.
Дещо інша ситуація виникає у сфері фізичної культури і спорту. Погіршення фінансового стану чи банкрутство фізкультурно-спортивної фірми загрожують безумовними негативними наслідками для споживачів фізкультурно-спортивних послуг. Наприклад, припинення діяльності фізкультурно-оздоровчого комплексу у міському мікрора-йоні, на підприємстві, у сільському населенному пункті фактично позбавляє можливості зміцнювати здоров'я ти-сячі людей, що проживають або працюють на цій тери-торії. Внаслідок низького рівня забезпеченості населення спортивними спорудами, а також монопольного стану ба-гатьох фізкультурно-спортивних фірм, люди, що займа-ються фізичною культурою, позбавлені можливості вибору місця занять. Отже, внаслідок припинення діяльності спортивної споруди з економічних причин вони змушені припинити заняття фізкультурою.
Подібна ситуація може виникнути й у спорті вищих до-сягнень, насамперед, у професіональному. Як відомо, еко-номічним результатом його функціонування є спортивно-видовищна послуга. Вона створюється спільною діяльністю суб'єктів, що змагаються між собою (окремих спортсменів чи команд). Тому вибуття із змагань з фінансових причин спортсмена чи, скажімо, команди професіональної ліги суттєво зачіпає інтереси як глядачів території, що контро-люється цією командою, так і глядачів-вболівальників решти команд ліги. Неучасть команди у змаганнях (особ-ливо сильної), по-перше, зменшує кількість матчів, тобто ринок спортивно-видовищних послуг, і, по-друге, погіршує фінансовий стан всіх клубів, що беруть участь у змаганнях, та й ліги в цілому. Тому не важко передбачити можливі на-слідки банкрутства українського футбольного клубу «Дина-мо» (Київ). Якби не вдалося подолати фінансову скруту, в якій опинився у 1993 р. відомий клуб, то це, безсумнівно, призвело б до зниження його суто спортивних показників, якості спортивно-видовищних послуг клубу, негативно вплинуло б і на загальний якісний рівень чемпіонату країни та інших змагань.
Таким чином, у сфері фізичної культури і спорту ціна ризику в підприємницькій діяльності надзвичайно висока, На відміну від матеріального виробництва, де підприєм-ницький ризик можна розглядати як органічний компонент господарської діяльності, у сфері фізичної культури і спорту він не повинен бути обов'язковою умовою підприємництва. Ступінь ризику тут необхідно звести до мінімуму.
Безпосереднє відношення до названої проблеми має й інша ключова проблема підприємництва — прибутковість господарської діяльності. Якщо у переважній більшості га-лузей народного господарства отримання прибутку є обо-в'язковою умовою й неодмінним результатом підприєм-ницької діяльності, то сфера фізичної культури і спорту має істотні відмінності. Ця сфера (особливо оздоровча фізична культура та масовий спорт) виробляє такі пос-луги, які за своїм змістом є життєво необхідними для всіх вікових верств населення. Виходячи з цього, важливо за-безпечити масовий характер їх споживання, що, у свою чергу, можливо тільки за умови помірних цін на ці пос-луги. Однак, ця вимога суперечить вимогам прибутковості підприємницької діяльності. Як свідчить світовий досвід підприємництва у сфері фізичної культури і спорту, дане протиріччя може бути усунуте шляхом надання відпо-відним фізкультурно-спортивним фірмам статусу некомерційних організацій. Це означає, що визначальним мотивом діяльності такої організації є не максимізація прибутку, а якомога повніше забезпечення потреб населення у високо-якісних фізкультурно-спортивних послугах. Отриманий прибуток використовують виключно на розвиток організа-ції, на зміцнення її матеріально-технічної бази. Він не може бути розподіленим ні між власниками організації, ні між її працівниками.
Втрати прибутку, через занижені ціни на послуги, ком-пенсують фізкультурно-спортивній організації некомерційного типу за рахунок різноманітних джерел фінансування. До них відносять: кошти державного бюджету; кошти місцевих (муніципальних) бюджетів; кошти різноманітних сус-пільних структур, що сприяють розвитку фізичної культури і спорту (асоціацій, фондів тощо), кошти, отримані від спонсо-рів; кошти комерційних структур, до складу яких входять некомерційні фізкультурно-спортивні організації тощо.
Наприклад, США витратили у 1990 р. на здійснення програм фізичного виховання населення близько 50 млрд доларів за рахунок державного бюджету, Франція 2,5 млрд франків, ФРН — близько 10 млрд марок.
Муніципалітети Фінляндії в цьому ж році витратили на розвиток спорту 3 млрд фінських марок, у тому числі муніципалітет Хельсінкі — близько 300 млн марок. У 1989 р. у розвиток фізичної культури і спорту вклали свої кошти: приватні особи — близько 4,2 млрд марок; муніци-палітети — 3 млрд, держава — 1 млрд.
В деяких країнах важливу роль у фінансовій підтримці некомерційних фізкультурно-спортивних організацій відіг-рають спеціальні фонди. Так, у Швейцарії понад 20 років діє фонд спортивної допомоги з річним обігом в 4,6 млн франків. За рахунок його коштів у 1990 р. було надано до-помогу спортсменам на суму, що перевищує 3 млн фран-ків. Фонд «Німецька спортивна допомога» надав 70 чле-нам олімпійської збірної допомогу: 1300 марок та автомо-біль для вільного користування кожному.
«Дрезднер банк АГ» (ФРН) щорічно дотує приблизно 1 млн марок на розвиток масового спорту. Разом із Захід-нонімецьким спортивним союзом він виступає спонсором клубного конкурсу, що проводиться з 1978 p., метою яко-го є вдосконалення роботи з молоддю. Щорічно до 60 спор-тивних клубів отримують приз «Зелена стрічка» та грошо-ву премію 10 тис. марок.
Завдяки спонсорам, що надали 3 млн фунтів стер-лингів, вдалося забезпечити стипендіями 2,5 тис. англій-ських спортсменів, які взяли участь в Олімпійських іграх у Альбервілі та Барселоні.
У більшій мірі загальноекономічні передумови під-приємницької діяльності можуть бути реалізовані у профе-сіональному спорті. Для цього існують об'єктивні переду-мови. Спортивно-видовищна послуга не є життєво необхід-ною. Тому її виробництво й реалізація може регулюватися ринковими відносинами. До того ж, економічні структури професіонального спорту в сучасних умовах мають ще й інші дуже значні джерела прибутків від продажу телеві-зійним компаніям права телетрансляції змагань, реклами, продажу ліцензій на використання спортивної символіки тощо.
Але і такі сприятливі можливості не надають надійних гарантій професіональним економічним структурам стабіль-ного одержання прибутків. Навіть у таких привабливих для глядача видах спорту, як футбол, хокей, баскетбол, спостері-гаються випадки збиткової діяльності професіональних клу-бів. Наприклад, у сезоні 1989 — 1990 pp. були збитковими такі відомі клуби НБА, як «Атланта», «Нью-Джерсі», «Вашінгтон». А футбольні клуби Франції у 1990 р. мали фінан-совий дефіцит в розмірі 1 млрд франків. Ще важче забез-печити прибутковість підприємництва в інших, менш видовищних, видах професіонального спорту.
Виходячи з цього, підприємницькі структури професіо-нального спорту широко користуються сторонніми джере-лами фінансування. У сучасному професіональному спорті найчастіше використовують два джерела фінансової під-тримки: кошти спонсорів та пряме утримання спортивних організацій підприємницькими структурами інших галу-зей економіки.
За підрахунками фахівців, найбільші інвестиції у спорт здійснюють підприємці Італії, їх щорічний внесок у спор-тивне спонсорство в перерахунку на валюту ФРН складає 1,3 млрд марок. Найбільше грошей, 418 млн марок, йде на підтримку мотоспорту (фірми «Феррарі» та «Альфа Ромео»). Близько 218 млн марок коштує спонсорам футбол. Далі йдуть велоспорт (162 млн марок), баскетбол (89 млн марок), волейбол (62 млн марок).
Відомі випадки довготривалого співробітництва струк-тур професіонального спорту зі своїм спонсором. Яскравим прикладом цього є ділове партнерство між відомим гол-ландським футбольним клубом «Ейндховен» та електро-технічним концерном «Філіпс». Розмір фінансової участі концерну в підприємницькій діяльності «Ейндховена», за оцінками експертів, складає близько 5 млн марок. Крім того концерн надає клубу значну інтелектуальну допомогу у комерційних справах.
Досить часто трапляються випадки фактично повного утримання бізнесменами професіональних спортивних структур. Так, відомий французський підприємець Б. Та-пі, що очолює фінансову групу «Бернар Тапі фінанс» (БТФ), утримує футбольний клуб «Олімпік» (Марсель), «король» засобів масової інформації Італії С. Берлусконі— футбольний клуб «АК Мілан», власник концерну «Фіат» Дж. Ан'єлі — футбольний клуб «Ювентус» (Турін).
Зниженню рівня ризику в спортивному підприємництві сприяють також заходи, що здійснюють державні, насампе-ред, муніципальні органи влади. У багатьох країнах профе-сіональні структури використовують для тренувань та прове-дення змагань спортивні споруди, що належать муніципа-літетам, за низькими ставками орендної плати або взагалі безкоштовно. В історії американського професіонального бас-кетболу, наприклад, відомий факт, коли одне з міст, що дуже бажало мати у себе команду НБА, запропонувало брати орен-дну плату у розмірі одного долара.
У деяких країнах муніципалітети надають безпосеред-ню фінансову допомогу професіональним структурам. Так, у 1989 р. муніципалітети Франції виділили професіональ-ним футбольним клубам понад 250 млн франків.
3. Державне і недержавне підприємництво у сфері фізичної культури і спорту
Підприємницька діяльність має високу ефективність завдяки різноманітним формам власності. Ця загальноеко-номічна закономірність є справедливою і для підприєм-ництва у сфері фізичної культури і спорту. В умовах рин-кової економіки підприємницька діяльність у галузі здійс-нюється на підприємствах, які можна поділити на дві великі групи: 1) державні та 2) недержавні фізкультурно-спортивні підприємства.
Належність фізкультурно-спортивних підприємств до державної власності обумовлена об'єктивними обставина-ми. По-перше, державі належать підприємства, які мають статус некомерційних. Це переважно підприємства фіз-культурно-оздоровчої спрямованості. Ці підприємства не можуть у своїй діяльності керуватися законами ринку. Вони потребують вагомої економічної підтримки з боку держави.
Зрозуміло, що підтримка є повноцінною у тому разі, коли держава виступає безпосереднім власником під-приємства й несе всі зобов'язання щодо його економічної діяльності. В більшості випадків держава виконує функції власника на рівні своїх муніципальних органів.
Слід зважати й на інший важливий аспект державного володіння фізкультурно-спортивними підприємствами. Через мережу власних підприємств держава може ефективно реалізовувати свою політику у сфері фізичної культури і спорту. За допомогою системи юридичного та економічного регулювання вона може спрямовувати діяльність підпорядкованих їй фізкультурно-спортивних підприємств на досягнення суспільнозначущих результатів: зміцнення здоров'я громадян та утвердження здорового способу життя; піднесення престижу країни на міжнародній арені тощо.
Типовою країною з досить розвиненою державною власністю у сфері фізичної культури і спорту є Франція: державі належить майже 80 % спортивних споруд. Вона повністю відповідає за їх будівництво та експлуатацію. Як у Франції, так і в інших розвинених країнах держава забезпечує власним фізкультурно-спортивним підприємством розширене відтворення не тільки матеріально-технічної бази, а й робочої сили. За рахунок муніципалітетів утримуються кваліфіковані фахівці підприємств. Приміром, у структурі муніципалітету фінського міста Порі існує відділ фізичної культури. «Функціонерів» у ньому в небагато — до 10 чоловік. Решта фахівців, роботу яких і оплачує місто, працюють безпосередньо на спортивних об'єктах, що належать муніципальній владі. У міському і палаці спорту, наприклад, працюють 10 таких фахівців. Держава, звичайно, не вимагає від своїх підприємств дотримання режиму самофінансування. У 1988 р. економічні показники того ж палацу спорту в Порі були такими: доходи — 470 000 марок, витрати — 3 133 691.
Таким чином, реалізуючи своє право власності, держава виступає одним з впливових суб'єктів підприємницької діяльності у сфері фізичної культури і спорту. До групи недержавних підприємств відносять фізкуль-турно-спортивні підприємства, що мають статус комер-ційних організацій. Ними можуть бути фізкультурно-оздо-ровчі та спортивно-видовищні підприємства.
Зарубіжні фахівці розглядають три основних види не-державної власності у сфері фізкультурно-спортивного біз-несу: 1) особиста (індивідуальна чи групова); 2) корпо-ративна; 3) акціонерна.
Особиста власність найбільш поширена у професіональному спорті США. В американських наукових виданнях навіть наведено класифікацію власників професіональних клубів. Науковці виділяють чотири типи осіб, які володі-ють клубами. До першого відносять тих, хто знає, розуміє, любить спорт і сам керує командою. Другий тип об'єднує власників, для яких спортивний бізнес став побічним чи допоміжним. Це промисловці, керівники телекомпаній і видавницьких концернів. У США до них належать член ради одного з найбільших у світі автомобільного концерну «Форд мотор компаніє У. Форд (футбольна команда «Дет-ройт Лайонс»), пивний король — глава фірми «Анхойзер-Буш» А. Буш (бейсбольна команда «Сант Луіс Кардинале»), власник телекомпанії Ті-Бі-Ес Т. Тернер (баскетбольна команда «Атланта Хоукс», бейсбольна команда «Атланта Брейвс») та ін.
До третього типу відносять бізнесменів, які, маючи сот-ні мільйонів доларів, хочуть бути на видноті. У країні сотні тисяч підприємців та бізнесменів, а власник фут-больної чи баскетбольної команди у місті — один. Він пос-тійно на видноті. З ним намагаються познайомитись дер-жавні та політичні діячі. Для багатьох з них цей фактор має не менше значення, ніж отримання прибутку.
Четвертий тип — особи, що хочуть придбати команду з метою наживи. «Власник професіональної спортивної коман-ди — це антрепренер, первинною метою якого є отримання прибутку», — відзначає американський соціолог Б. Макферсон. Більшість серед цієї категорії власників складають бізнесмени місцевого та регіонального рівнів. До цієї ж кате-горії відносять і таких власників, які купують команду і розраховують отримати зиск від її продажу. Для таких спо-дівань вони мають всі підстави, бо вартість професіо-нальних команд постійно зростає. Так, хокейну команду «Лос-Анджелес Кінгз» було придбано у 1961 р. за 2 млн, у 1979 р. продано за 8 млн, а нині оцінюють у 60 — 70 млн доларів.
Про масштаби збільшення особистої власності у професіо-нальному спорті СІЛА свідчить той факт, що у бейсбольній, баскетбольній, футбольній, хокейній лігах та в лізі з сокеру діють понад 150 власників та співвласників команд.
Меншою мірою особиста власність характерна для фіз-культурно-спортивного підприємництва Західної Європи.
Найчастіше вона зустрічається у професіональному футболі Італії та Франції. Особисте володіння фізкультурно-спортивним підприємством має для футболу як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, багатий бізнесмен гарантує підприємству стабільне фінансове положення, розширене відтворення матеріально-технічної бази та робо-чої сили. Наприклад, італійський футбольний клуб «АК Мілан», яким фактично володіє раніше згаданий Берлусконі, має річний обіг 80 млн німецьких марок. Водночас, не менш відомий німецький клуб «Байерн Мюнхен», що вважають у Німеччині досить «багатим», проте не є осо-бистою власністю, має обіг розміром всього 20 млн марок.
З іншого боку, власники клубів (за винятком тих, що відносяться до першого типу) головною метою свого воло-діння мають не спортивні показники, а прибуток або власний престиж. Тому їх дії, спрямовані на досягнення своєї мети (купівля гравців «зірок», маніпулювання тре-нерським складом тощо), можуть вступати у протиріччя зі спортивними принципами функціонування команди. Таке припущення має певні підстави, про що свідчить досить часта заміна тренерів у командах професіональних ліг США. Президент баскетбольної команди «Бостон Селтикс» Р. Ауербах пояснює причину цього тим, що багато власників команд відчувають, що коли команда не в змозі перемагати, то потрібно замінити тренера, щоб не зменшився доход від продажу квитків. Президент іншої команди «Атланта Хоукс» С. Кастен вважає, що після двох років роботи в професіональному баскетболі «тренер зношується», оскільки постійно перебуває під високим психологічним тиском не тільки під час гри, а й з боку вболівальників. Тому, підкреслює С. Кастен, краще часті-ше їх міняти. Проте самі тренери вважають, що це пояс-нюється переважно примхами власника команди.
У сфері фізичної культури і спорту існують підприєм-ства, що належать до корпоративної форми власності. У цьому випадку фізкультурно-спортивне підприємство є власністю корпорацій, фірм чи компаній. Слід відзначити, що форму власності досить важко відрізнити од спон-сорства. Раніше вже було розглянуто приклад економічно-го співіснування відомого голландського клубу «Ейндховен» та концерну «Філіпс». Економічне співробітництво між ними має давню історію — воно триває вже близько 80 років. Офіційно концерн виступає лише у ролі гене-рального спонсора «Ейндховена», який формально є са-мостійним клубом з власним бюджетом. Проте фактично клуб став спортивним філіалом концерну, оскільки його долю визначають дуже впливові люди з керівництва «Філіпса» Ж. Рутс, директор, що відповідає за придбання нової техніки, є президентом клубу; фінансовий дирек-тор Харрі ван Раай є скарбником клубу; генеральний ме-неджер «Ейндховена» К. Плегсма був керівником відділу упаковки концерну. Контролюючи футбольний клуб, «Філіпс» намагається отримати від цього реальну еконо-мічну віддачу. Наприклад, під час перебування «Ёйндховена» в інших країнах кращі гравці команди рекламу-ють продукцію концерну, що позитивно впливає на її збут. Виробнича рада «Філіпса» заохочує футбольну ак-тивність концерну. Це зумовлено вмілою політикою ме-неджерів «Філіпса» й «Ейндховена», які встановили для своїх робітників і службовців систему пільг. Так, у ті дні, коли «Ейндховен» проводить матчі на своєму полі, концерн організовує для них шість спеціальних автобус-них маршрутів, надає право на придбання сезонних або-нементів на матчі «Ейндховена» за пільговими цінами та у кредит. Такими перевагами користується кожний десятий з 30 тисяч робітників та службовців «Філіпса». Керів-ництво концерну вважає, що витрати на футбольний клуб відшкодовуються втричі завдяки прибутку від реалізації готової продукції.
Фізкультурно-спортивні підприємства можуть також функціонувати як акціонерні товариства. У такому ви-падку їх власниками є фізичні та юридичні особи, які придбали акції підприємства. Акціонерна форма власності найбільш поширена у професіональному спорті США, Канади, Великобританії, Іспанії, Італії.
У США вона зустрічається у бейсболі та футболі, на-самперед у нижчих лігах Головної бейсбольної ліги. Прик-ладом може бути відома у країні футбольна команда «Грін Бей Пекерс», якою володіють мешканці міста Грін Бей (Штат Вісконсин) на акціонерних засадах. 4 700 акцій розповсюджено серед 1 800 осіб. Причому ніхто з них не має права мати більше ніж 200 акцій. Статут команди не дозволяє продажу своєї частки акцій з метою наживи. Крім того, команда не може переїхати в інше місто.
У Канаді всі п'ять команд Західної конференції Канадської футбольної ліги деякий час мали форму акціо-нерних товариств.
В Іспанії у 1992 р. здійснювалася робота по перетворенню 34 клубів першого й другого дивізіонів футбольної пер-шості й 22 баскетбольних команд в акціонерні товариства. Має намір акціонуватися відомий мюнхенський фут-больний клуб «ФК Баварія». Зважується ідея продажу на біржі 120 тис. акцій, з яких 75,1 % члени клубу викупо-вують за номінальною вартістю 50 марок за акцію, а 24,9 % — за біржовим курсом.
Таким чином, можна стверджувати, що розвиненим країнам притаманні дві головні моделі організації недер-жавного підприємництва у сфері фізичної культури і спор-ту — північноамериканська та західноєвропейська.
Особливості кожної з них обумовлені характером економічного розвитку відповідних регіонів. Так, країнам і Північної Америки був притаманний стрімкий, революційний тип розвитку ринкових відносин, швидке нагромадження капіталу, формування прошарку підприємців із досить значними фінансовими можливостями й бажанням реалізувати їх не лише у сфері свого основного бізнесу. Це призвело до утворення численних організаційних структур фізкультурно-спортивного бізнесу на основі особистої або і корпоративної власності, яким притаманний високий рівень монетаризації економічних відносин.
Поступове, еволюційне становлення ринку у Західній Європі обумовило необхідність залучення більш широких прошарків населення до підприємницької діяльності у сфері фізичної культури і спорту. Результатом стало створен-ня класичних спортивних клубів, зорієнтованих, насампе-ред, на задоволення потреб їх членів, фінансування діяль-ності за рахунок членських внесків, широке використання безоплатної праці добровольців. Вони діють переважно як товариства з обмеженою відповідальністю або як акціонер-ні товариства.
Формуючи нові підприємницькі структури у галузі фізичної культури і спорту, вітчизняним фахівцям нале-жить визначитися щодо того, якій з наведених вище моделей віддати перевагу. Слід відзначити, що нині в Україні намітилась тенденція створення фізкультурно-спортивних підприємницьких структур, які базуються переважно на корпоративній та акціонерній власності закритого типу.
Водночас, специфіка формування ринкового середовища у сфері фізичної культури і спорту України робить більш привабливим і ефективним створення підприємницьких структур згідно із західноєвропейською моделлю класичного спортивного клубу. Демократичні засади діяльності таких підприємницьких структур могли б стати на перешкоді перетворенню їх у замкнені, відсторонені від нагальних пот-реб розвитку фізичної культури і спорту, головною метою яких є збільшення прибутку й проникнення у сферу фі-зичної культури і спорту кримінального капіталу. Вони сприяли б також використанню нагромадженого у країні позитивного досвіду організації фізкультурної та спортивно-масової роботи, активному залученню до неї широких верств населення, встановленню ефективного контролю за діяльніс-тю недержавних підприємницьких структур галузі.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать