Локальні нормативні акти підприємства у сфері трудових відносин

Локальні нормативні акти приймаються безпосередньо на підприємствах, в установах, організаціях (далі – підприємство) власником або уповноваженим ним органом здебільшого за погодженням з трудовим колективом чи первиною профспілковою організацією, яка діє на відповідному підприємстві. Отже, локальні норми права приймаються безпосередньо учасниками трудових відносин, які мають можливість впливати на їх зміст, максимально пристосовуючи їх до особливостей правового режиму праці відповідного підприємства. Така норма є чинною виключно в межах підприємства, яке її прийняло.

Юридичної сили локальні нормативні акти набувають тільки за умови ухвалення їх у порядку, визначеному законодавством, та при уповноваженні відповідних суб'єктів на здійснення регулювання трудових відносин. Норми локальних актів не можуть погіршувати становище працівників порівняно з гарантіями держави. Отже, локальні нормативні акти покликані пристосовувати загальне законодавство до умов конкретного підприємства, його реальних можливостей, специфіки галузі та окремого виробництва.

До локальних (місцевих) актів належать: штатний розпис, правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про оплату праці, положення про преміювання, положення про структурний підрозділ, посадові інструкції службовців та робочі інструкції робітників, положення про охорону праці, положення про атестацію працівників, колективний договір тощо.

Найважливішим локальним актом підприємства на сьогодні є колективний договір, який укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів працівників, власників та уповноважених ними органів. Відповідно до Конвенцій Міжнародної Організації Праці "Про застосування принципів права на організацію і ведення колективних договорів" та "Про сприяння колективним переговорам", ратифікованих Україною, а також статті 1 Закону України "Про колективні договори та угоди" та статті 11 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) обов'язку щодо укладення колективного договору не встановлено. Що ж до норми пункту 7 статті 65 Господарського кодексу, яким передбачено, що на підприємствах повинні укладатися колективні договори, то ця норма розглядається як загальна, а при колізії норми загального та спеціального законодавства перевага надається нормам останнього (Закон "Про колективні договори і угоди", міжнародні норми, ратифіковані Україною, КЗпП). Крім того, відповідно до частини 1 статті 4 Господарського кодексу трудові відносини не є предметом його регулювання. Отже, укладення колективного договору відбувається на цілковито добровільній основі.

Змістом колективного договору є узгоджені сторонами положення щодо врегулювання питань виробничих, трудових, соціально-економічних відносин на даному підприємстві. Стаття 7 Закону України "Про колективні договори та угоди" та стаття 13 КЗпП містять приблизний перелік питань, які можуть бути включені до колективного договору, зокрема: зміни в організації виробництва і праці, забезпечення продуктивної зайнятості, встановлення гарантій, компенсацій, пільг тощо.

Ряд статей КЗпП конкретизують ці положення. Зокрема колективним договором може бути передбачено обмеження щодо права працівника на сумісництво (частина друга ст.21 КЗпП), переважне право на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу осіб, а також умови відновлення соціально-побутових пільг, які мали зазначені працівники до вивільнення з підприємства (частина друга, частина третя ст.421 КЗпП). Саме в колективному договорі обумовлюється розмір вихідної допомоги, який виплачується працівникові при розірванні ним трудового договору за власним бажанням внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного договору чи трудового договору. При цьому розмір такої вихідної допомоги не повинен бути меншим за розмір тримісячного середнього заробітку (ст.44 КЗпП). При укладенні колективного договору підприємства можуть встановлювати меншу за загальну норму тривалості робочого часу (частина друга ст.50 КЗпП).

Багато питань щодо оплати праці також регулюються нормами колективного договору. Відповідно до статті 5 Закону України "Про оплату праці" організація оплати праці здійснюється серед іншого на підставі колективних договорів. Форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами в колективних договорах з обов'язковим дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством та генеральною і галузевими угодами (частина друга ст.97 КЗпП, ст.15 Закону України "Про оплату праці", частина шоста ст.21 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності"). Норми колективного договору, що допускають оплату праці нижче від норм, визначених генеральною, галузевою або регіональною угодами, але не нижче від державних норм і гарантій в оплаті праці, можуть застосовуватися лише тимчасово на період подолання фінансових труднощів підприємства терміном не більше як шість місяців (ст.14 Закону України "Про оплату праці"). У разі виконання працівниками підприємств, виробництв, цехів, дільниць та інших підрозділів робіт (на