Економіко - географічна характеристика Африки

План
1. Особливості економіко-географічного положення Африки
2. Політична карта Африки
3. Природно – ресурсний потенціал
4. Населення Африки
5. Загальна характеристика господарства Африки
6. Промисловість
7. Місце країн Африки в світовому виробництві.
8. Регіони Африки
Список використаних джерел

1. Особливості економіко-географічного положення Африки.
Територія Африки становить 30,3 млн. км?, населення - 784 млн. чоловік. Протяжність з півночі на південь - 8 тис. км, із заходу на схід - 7,5 тис. км.
В Африці налічується 55 країн, майже всі з яких належать до категорії країн, що розвиваються (за винятком Південно-Африканської Республіки - єдиної економічно розвинутої держави Африки ). За розмірами території більшість з країн є більшими від європейських. Судан, найбільша за територією (2,5 млн. км?), в 4,5 рази більше Франції, найбільшою з європейських країн. За Суданом слід Алжир (2,4 млн. км?), Демократична Республіка Конго (2,3 млн., колишнє Бельгійське Конго), Лівія (1,76 млн) і ще приблизно вісім країн з розміром території більше 1 млн. км?.
Африка - континент великих економічних можливостей, якому притаманні різноманіття природних умов, багатство запасів мінеральної сировини, наявність значних земельних, водних, рослинних та інших ресурсів. Для Африки характерне незначне розчленування рельєфу, що сприяє господарській діяльності - розвитку сільського господарства, промисловості, транспорту. Розташування більшої частини континенту в екваторіальному поясі значною мірою зумовило наявність величезних масивів вологих екваторіальних лісів. На Африку припадає 10 % площі лісів світу, що становлять 17 % світових запасів деревини - однієї з основних статей африканського експорту.
Серед інших континентів Африка займає особливе географічне положення. Екватор перетинає її майже посередині і ділить на дві частини, приблизно однаково розташовані (на північ і південь) в приекваторіальних, тропічних та субтропічних широтах. Величезна кількість тепла надходить на всю територію Африки рівномірно протягом усього року, а пори року в її північних і південних частинах протилежні: у той час як у північній півкулі літо, у південному - зима.
На економіко-географічне положення Африки найбільший вплив справили близькість до Західної Європи і Південно-Західної Азії. На розвиток країн Північної Африки вирішальний вплив має вихід до Атлантичного океану, Середземного та Червоного морів, через які проходять важливі морські шляхи з Європи в Азію та Австралію. Зв'язки країн Північної Африки з державами, що розташовані на південь від Сахари, ускладнені у зв'язку з незначною кількістю сучасних шляхів сполучення через пустелю. 14 країн континенту не мають виходу до морів і океанів, і цей фактор істотно гальмує їхній розвиток.
Характер географічного положення забезпечує можливість судноплавства біля берегів Африки протягом року, оскільки води, що омивають континент не замерзають. Велике значення для судноплавства має Суецький канал (його відстань складає всього лише 14 км), який розділяє Африку і Європу Гібралтарську протоку і з'єднує Середземне та Червоне моря.
На розвиток господарства країн Західної Африки впливає їхнє положення на узбережжі Атлантичного океану. Однак деякі країни регіону та країни Центральної Африки розташовані у глибині материка (Чад, Малі, Нігер та ін.), тому їх положення менш вигідне. Для країн Східної Африки зовнішні зв'язки з країнами Азії по Індійському океану є найважливішим чинником розвитку та розміщення господарства.
Країни Південної Африки межують із ПАР або оточені її територією (Лесото, Свазіленд). До 90-х років XX ст. це негативно впливало на їхній розвиток. Положення змінилося після відмови керівництва ПАР від політики апартеїду.
У результаті колоніальних поділів Африки 44% держкордонів проходять по меридіанах і паралелях, 30% по прямих і заокруглених лініях і лише 26% по кордонах розселення етнічних груп. 13 держав не мають виходу до моря, а це означає, що у них немає надійних шляхів сполучень із зовнішнім світом. Такі штучні кордони сприяли тому, що в Африці не виявилось однонаціональних і моноетнічних держав (крім Сомалі – але і вона поділяється на клани). Така ситуація призводить до міжетнічних конфліктів серед африканських держав. Один з найкривавіших конфліктів відбувся в Руанді. Його жертвами стали 800 тис. осіб.
Конфлікти виникали і на релігійному ґрунті між християнами й мусульманами. Конфлікти нерідко виходили за межі державних кордонів, переростали в міждержавні зіткнення.
На сьогоднішній день Африканський континент став полем суперництва провідних країн Заходу — США, Франції, Великої Британії, Японії. Будучи економічно найменш розвинутим регіоном світу з обмеженими можливостями для високоприбуткових інвестицій у промисловості, Африка привертає увагу цих країн передусім своїми унікальними природними багатствами. Левова частка інвестицій спрямовується в розробку сировинних ресурсів континенту. Прагнучи забезпечити своє виробництво сировиною, західні країни концентрують капіталовкладення в півтора десятка країн регіону, які мають значні запаси нафти, металургійної сировини, урану, алмазів, та інших цінних матеріалів, сприятливі кліматичні умови для ведення плантаційного господарства. До головних африканських партнерів можна віднести Ліберію, Зарію, Нігерію, Єгипет, Габон, Кот-д?Івуар, Зімбабве, Камерун, Марокко, Сенегал, Замбію, Гвінею.









2. Політична карта Африки.
Країни Африки розташовані на однойменному материку й багатьох прилеглих островах. До складу континенту входять 58 держав. 53 держави є незалежними. Колоніями є: острів Святої Єлени - володіння Великобританії, Реюньйон -заморський департамент Франції, Суета і Мелілья - володіння Іспанії, Західна Сахара - територія, зайнята Марокко.
Більшість сучасних країн Африки — республіки, лише Марокко, Лесото і Свазіленд є монархіями. За формою державного устрою переважають унітарні країни. Федераціями є Нігерія, Коморські Острови і ПАР.
Ще 50 років тому майже всі країни Африки були колоніями і перебували під владою інших країн. Могутні держави Європи від часів відкриття материка сприймали його як скарбницю, звідки можна було черпати спочатку золото, слонову кістку, цінну деревину, а потім рабів і корисні копалини. Починаючи з ХУІ ст., вони поділили Африку між собою і збагачувалися за рахунок захоплених земель. Найбільше територій захопили Велика Британія і Франція. Франції належало 37 % африканської території, на якій проживало 26 % населення, Великобританії відповідно 32 % і 39 %, Бельгії — 8 % і 8 %, Португалії — 7 % і 6 %, колонії мали також Іспанія та Італія. Ніколи не були колоніями тільки Ефіопія і Ліберія.
Для роботи на великих плантаціях бавовнику, арахісу, какао та інших культур колонізатори використовували дешеву робочу силу африканців. До середини ХХ ст. на політичній карті Африки залишалося тільки чотири незалежні країни – Єгипет, Ефіопія, Ліберія і нинішня Південно-Африканська Республіка (Південна Африка). В усі часи Чорний континент бачив найчорніші риси своїх відкривачів. Народи Африки довго боролися проти колоніалізму. В 50-ті роки здобули незалежність перші країни. В 60-ті роки незалежність дістали вже понад 40 країн, в 70-ті — процес визволення материка з-під колоніального гніту майже завершився. В 1990 р. незалежною стала остання колонія – Намібія. В Африці залишилася єдина територія, статус якої досі не визначений. Це колишня іспанська колонія – Західна Сахара. На цю територію претендує Марокко. Проти окупації виступає рух ПОЛІСАРІО, який веде партизанську боротьбу.
Таблиця № 1. Деколонізація Африки
Метрополія
Рік здобуття незалежності
Назва країни
Великобританія
1951
Лівія (з 1943 р. була під спільним управлінням Англії і Франції)

1956
Судан

1957
Гана

1960
Нігерія, Сомалі

1961
Танганьїка (Танзанія після об`єднання з Занзібаром), Сьєрра-Леоне

1962
Уганда

1963
Кенія, Занзібар

1964
Північна Родезія (Замбія), Ньясаленд (Малаві)

1965
Південна Родезія (Зімбабве з 1980 р.)

1966
Бечуаналенд (Ботсвана), Лесото

1968
Свазіленд

1990
Намібія (була окупована ПАР)
Франція
1956
Марокко, Туніс

1958
Гвінея

1960
Мале, Нігер, Чад, Центральноафриканська Республіка, Того, Бенін, Камерун, Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кістки, Конго, Мавританія, Сенегал, Мадагаскар

1962
Алжир

1977
Джибуті
Бельгія
1960
Конго

1962
Бурунді, Руанда
Португалія
1973
Гвінея-Бісау

1975
Ангола, Мозамбік, Острова Зеленого Мису, Сан-Томе і Принсіпі
Іспанія
1968
Екваторіальна Гвінея

1974
Західна Сахара (північна частина окупована Марокко з 1976 р.)




Картосхема № 1. Колоніальні володіння європейських держав в Африці (кінець ХІХ – початок ХХ ст.).

На сучасній політичній карті Африки більш як 50 великих і малих держав. І хоча вже немає колоній, багато країн усе ще перебувають у економічній залежності від колишніх власників. Майже всі країни Африки за рівнем розвитку господарства слаборозвинуті або середньорозвинуті. Високо розвинутою державою є тільки Південна Африка. Найбільшими країнами на півночі материка є Єгипет, Лівія, Алжир, Марокко, Судан, в Центральній Африці – Заїр, Конго, на півдні – Південна Африка.
Колишні британські колонії залишилися в системі Співдружності, французькі — в системі Співтовариства франкомовних країн. Понад 30 країн Африки стали асоційованими членами Європейського Співтовариства і фактично виконують роль його сировинного придатку.
Колонізатори залишили далеко не кращий спадок: господарську і культурну відсталість народів, голод, хвороби, злидні. Проте в останні роки життя в країнах Африки покращується. Вводиться безкоштовна освіта, медичне обслуговування, будуються коледжі, університети.
Картосхема № 2. Політична карта Африки.

3. Природно – ресурсний потенціал
Африка — досі недостатньо вивчений у геологічному відношенні материк — містить величезні й різноманітні корисні копалини. Її часто називають «найбільшою коморою світу», «геологічним дивом». Континент займає I місце за запасами марганцю, бокситів, хромітів, кобальту, ванадію, металів платинової групи, золота, алмазів; II місце — за запасами міді, урану, берилію, азбесту, графіту; III місце — за запасами нафти, газу, залізної руди. Значні ресурси титану, вольфраму, літію, вісмуту, ніобію, цезію, тобто важливої для високих технологій сировини, а також олова, дорогоцінних металів, фосфоритів тощо.
Регіони Африки дуже відрізняються природними особливостями: забезпеченістю вологою, типами грунтів, рослинного покриву. Спільним є тільки один елемент - велика кількість тепла. Несприятливі для землеробства райони пустель і екваторіальних лісів. У пустелях землеробство можливе тільки за наявності джерел води, навколо яких формуються оазиси. В екваторіальних лісах землероб бореться проти буйної рослинності, а при її зведенні - проти ерозії та надмірної сонячної радіації, яка негативно впливає на стан грунтів. Найкращі умови для землеробства на високогір'ях та в саванах зі сприятливим чергуванням вологих сезонів. Більшість грунтів материка мають невисоку природну родючість. 3/4 території континенту вкрито червоними і червоно-коричневими грунтами, тонкий шар яких бідний на органічні речовини, досить легко виснажується і руйнується. Порівняно родючими є червоноземи та жовтоземи субтропіків, алювіальні грунти в інших зонах. Лісові ресурси. На Африку припадає 10% площі лісових масивів світу та 17% запасів деревини. У вологих екваторіальних лісах багато дерев цінних порід (ебенове, червоне, рожеве та ін.). Деревина є основою експорту деяких країн (Демократична Республіка Конго, Габон). Земельні ресурси. Для всієї Африки між тропіками характерний латеритний процес ґрунтоутворення. В екваторіальному кліматі під вологими вічнозеленими лісами розвинуті ґрунти червоно-жовті латеритні, для яких характерна хороша аерація і водопроникність. Лише в західній частині западини Конго, де стік рік дуже уповільнений, велику площу займають латеритні глейові і тропічні болотні ґрунти.
З півночі і до півдня від зони червоно-жовтих ґрунтів лежать зони червоних ґрунтів, що розвиваються при сухому сезоні до 5 місяців під змішаними листопадно-вічнозеленими лісами і вологими саванами. На вододільних рівнинах у багатьох місцях ерозія оголює їх нижні горизонти, що насичені залозистими конкреціями й утворюють панцирні латеритні кори. При підвищенні сухості клімату під сухими саванами і напівпустелями з'являються червоно-бурі і червонясто-бурі ґрунти з карбонатними конкреціями. Найбільше вони розвинуті у Східній Африці у зв'язку з посушливістю її клімату.
В улоговинах Судану,Східної і Південної Африки значні площі займають чорні гідроморфні і тропічні болотні ґрунти. На півдні Східної Африки і в Південній Африці під рідколіссями знаходяться великі масиви червоно-коричневих ґрунтів, більш гумусованих, аніж ґрунти саван.
Пустельний процес ґрунтоутворення протікає в субтропічних і тропічних пустелях. Ґрунти пустель примітивні, щебенисті або галечникові. Розвинуті стародавні сольові кори, що бронюють рельєф, і молоді, що утворюють солончаки. Ґрунти оазисів — солончакові і лучно-солончакові. На субтропічних окраїнах Африки у середземноморському кліматі ґрунти коричневі (у більш вологих районах) і сіро-коричневі (у більш сухих), збагачені карбонатами і гіпсом. У напівпустелях і пустелях — сіроземи. На південному і південно-східному узбережжі в мусонних субтропіках у коричневих ґрунтах з'являється червонуватий нижній горизонт. В Африці використовується близько 1/5 придатних для оранки земель, площа яких може бути розширена при дотриманні правильної агротехніки, оскільки поширена примітивна вирубно-вогнева система землеробства, що призводить до швидкого виснаження родючості і до ерозії ґрунтів. Найбільш родючі чорні тропічні ґрунти, що дають гарні врожаї бавовнику і зернових, і ґрунти на вулканічних породах. Жовті, жовто-червоні ґрунти, що містять до 10 % гумусу, і червоні ґрунти з 2-3 % гумусу потребують регулярного внесення азотистих, калійних, фосфорнокислих добрив. Коричневі ґрунти містять 4-7 % гумусу, але їх використання ускладнене переважним поширенням у горах і необхідністю зрошення при сухому літі. Водні ресурси. Для Африки в цілому характерний великий річний стік (5390 км'), за обсягом якого вона поступається лише Азії і Південній Америці. Річкова мережа найбільш густа в екваторіальному кліматі, у пустелях і на піщаних рівнинах Калахарі рік майже немає. Континентальний вододіл проходить уздовж східної піднесеної частини Африки, у зв'язку з чим басейну Атлантичного океану належить 36,5 % площі Африки, басейну Індійського океану 18,48 %, басейну Середземного моря 14,88 %.
Стік здійснюється в основному п'ятьма головними ріками: Конго, Нілом, Нігером, Замбезі і Оранжевою, басейни яких охоплюють близько 1/3 площі Африки. З них Конго за обсягом річного стоку (1230 км') поступається лише Амазонці, а Ніл — найдовша ріка на землі (6671 км). Безстічні басейни й області внутрішнього стоку охоплюють 30,5 % площі Африки. У результаті підвищення сухості клімату скорочувалися в розмірах або зникали стародавні озера, в які стікали стародавні ріки. Такі озера існували в Сахарі (Палеосахарське море й ін.), у Чадській улоговині (Палеочадське озеро).
Розподіл поверхневого стоку дуже нерівномірний. Найбільшої величини шар стоку (1000–1500 мм у рік) сягає у районах надлишкового зволоження і виходів на поверхню кристалічних порід і латеритних шарів (північно-західне узбережжя Гвінейської затоки, східні схили Мадагаскару); у западині Конго шар стоку 500–600 мм. У субтропічних широтах стік збільшується до 200 мм.
Майже всі ріки Африки мають значні сезонні коливання стоку. У більшості рік стік буває переважно влітку і восени. Взимку стік переважає на північно-західних і південно-західних окраїнах, в областях з середземноморським кліматом. 37 % площі Африки має епізодичний стік. Усі великі ріки Африки — транзитні, мають складні режими. Майже всі великі озера Африки лежать у тектонічних западинах на Східно-Африканському плоскогір'ї; вони довгі, вузькі і дуже глибокі. Озеро Танганьїка — друге у світі за глибиною (1435 м) після Байкалу. Найбільше в Африці озеро Вікторія (площа 68 тис. км?) — друге після озера Верхнього (США) прісноводне водоймище Землі. Озеро Тана, утворене в результаті підгачування долини лавовим потоком, — найбільше на Ефіопському нагір'ї.Ґрунтові води залягають на невеликих глибинах під руслами тимчасових водотоків; підземні утримуються головним чином у континентальних нижньокрейдових піщаниках Сахари і Північного Судану, у Південній Африці накопичуються у тріщинах корінних порід, у піщаниках і закарстованих вапняках системи Карру.
За потенційними запасами гідроенергії (700 млн квт, близько 20 % світових) Африка поступається тільки Азії. Найбільшими запасами володіють басейни Конго (390 млн квт) і Замбезі (137 млн квт), але використовується менше 1 %. На території Африки, що одержує в середньому близько 800 мм опадів на рік, є можливість використовувати для зрошення поверхневі, ґрунтові і підземні води. Зрошувані землі становлять не більше 5 % в усіх оброблюваних площ і зосереджені переважно у долинах Нілу (ПАР, Судан), Нігеру (Малі) і в ПАР. Транспортне значення рік Африки невелике через порожистість багатьох ділянок русл.
Мінерально-сировинні ресурси. Африка багата на корисні копалини, які є ресурсами для розвитку чорної та кольорової металургії, хімічної промисловості. Завдяки новим відкриттям збільшується частка Африки в розвіданих світових запасах енергетичної сировини. Запаси фосфоритів, хромітів, титану, танталу більші, ніж у будь-якій частині світу. Всесвітнє значення мають запаси бокситів, мідних, марганцевих, кобальтових, уранових руд, алмазів, рідкоземельних металів, золота тощо. Основними районами зосередження мінерально-сировинного потенціалу є: «мідний пояс» Африки, що простягається з району Катанги в Заїрі через Замбію у Східну Африку (родовища міді, урану, кобальту, платини, золота, марганцю); Гвінейська частина Західної Африки (поклади бокситів, залізної руди, марганцю, олова, нафти); зона гір Атласу та узбережжя Північно-Західної Африки (кобальт, молібден, свинець, цинк, залізна руда, ртуть, фосфорити); Північна Африка (нафта, газ — узбережжя і шельф Середземного моря).
Африка має великі запаси залізних руд (загальні запаси оцінюються приблизно у 16-23 млрд. т), марганцевих руд (близько 400 млн. т), хромітів (500–700 млн. т), бокситів (3,3 млрд. т), міді (достовірні і ймовірні запаси близько 48 млн. т), кобальту (0,5 млн. т), фосфоритів (26 млрд. т), олова, сурми, літію, урану, азбесту, золота (Африка дає близько 80 % сумарного видобутку), платини і платиноїдів (близько 60 % видобутку), алмазів (98 % видобутку). Після 2-ї світової війни на території Африки (переважно в Алжирі, Лівії і Нігерії) виявлені великі запаси нафти (загальні запаси оцінюються в 5,6 млрд т) і природного газу.
Всього в Африці можна виділити сім головних гірничо-добувних районів:
1.Район Атлаських гір виділяється запасами залізних, марганцевих, поліметалічних руд, фосфоритів (найбільший у світі фосфоритний пояс).
2.Єгипетскій гірничопромисловий район багатий нафтою, природним газом, залізними, титановими рудами, фосфоритами та ін
3.Район алжирської і лівійської частин Сахари відрізняється найбільшими нафтовими і газовими запасами.
4.Західно - гвінейський район - багатий нафтою, газом, рудами металів.
6.Заірсько-Замбійський район - на його території розташований унікальний "Мідний пояс" з родовищами високоякісної міді, а також кобальту, цинку, свинцю, кадмію, германію, золота, срібла
Заїр-головний світовий виробник і експортер кобальту.
7. Найбільший гірничо - добувний район Африки розташований у межах Зімбабве, Ботствани і ЮАР.Здесь видобуваються практично усі види паливних, рудних і нерудних копалин, за винятком нафти, газів і бокситів.
Картосхема № 3. Родовища корисних копалин Африки.



4. Населення Африки
Чисельність населення. Африка – один з найбільш багатонаселених материків. Кількість населення країн Африки сягає понад 1 млрд. осіб. Найбільші за кількістю населення країни: Ніґерія (126,6 млн осіб), Єгипет (69,5 млн осіб), Ефіопія (65,8 млн осіб), ДРК (51,9 млн осіб), Південна Африка (43,5 млн осіб).
Наприкінці ХХ ст. населення континенту стало швидко зростати, і темпи його приросту виявилися одними з найвищих у світі — 3 % на рік.
Демографічна ситуація. Сучасна демографічна ситуація в країнах Африки дуже суперечлива. Показники народжуваності та природного приросту населення високі. Приріст населення на континенті найвищий в світі, в 2004 р. він становив 2,3%.
У різних країнах населення зростає нерівномірно, характеристики статево-вікової структури з економічної точки зору залишаються несприятливими: недостатня кількість працездатного населення, висока частка дітей та молоді, мала тривалість життя (для чоловіків — 49, для жінок — 52 роки).
На думку деяких учених, швидке зростання й велика кількість населення є головною, якщо не єдиною, причиною відсталості, бідності та хронічного недоїдання населення.
Расовий та етнічний склад населення. Африка вирізняється надзвичайним різноманіттям рас, народів, племен. В Африці живе більше 200 народів. Багато етнічних груп представлені багатомільйонними націями (єгиптяни, тунісці, алжирці, марокканці), великими народностями (хауса, ібо, фульбе та ін.) і дуже малими групами, що і зараз живуть у родоплемінному суспільстві.Серед її населення є представники і негроїдної, і європеоїдної, і монголоїдної рас. Значна частина сформувалася на стику двох і більше рас.
Більшу частину материка (на південь від Сахари) населяють представники екваторіальної (негроїдної) раси. В умовах палючого сонця їх шкіра набула темного кольору, що рятує її від опіків, а волосся стало курчавим. Народи і племена цієї раси мають значні відмінності у відтінку шкіри, зрості, рисах обличчя. Так, в екваторіальних лісах живуть пігмеї (у перекладі з грецької це слово означає розмір величиною з кулак). Це найменші люди нашої планети – середній зріст дорослого чоловіка становить лише 145 см. Натомість масаї ітутсі – найвищі народи Африки, їх зріст сягає 200 см. Вони на диво стрункі і граційні.
Нілоти – «люди Нілу», що живуть у верхів’ях Нілу, також високорослі. Крім того, їх вирізняє надзвичайно темний, майже чорний колір шкіри.
Суахілі – «люди узбережжя» – населяють узбережжя Індійського океану.
На півдні материка живуть бушмени і готтентоти. Вони низькорослі, мають жовтувату зморшкувату шкіру, широке вилицювате обличчя, що робить їх схожими з монголоїдами.
Жителі острова Мадагаскар –малагасійці – походять від змішаних негроїдної і монголоїдної рас. Так само ефіопи, які мають світліший, ніж у негроїдів, колір шкіри з червонуватим відтінком, вважаються представниками проміжної раси.
Представники європеоїдної раси живуть в основному на півночі Африки. Це араби (алжирці, єгиптяни, марокканці), які говорять арабською мовою, і бербери. Вони мають світлий, проте достатньо смаглявий колір шкіри.
Європейці проживають у багатьох районах Африки. Найбільше їх на півдні, де живуть нащадки голландських, французьких, англійських і німецьких переселенців. Там багато і мулатів, які походять від змішаних шлюбів європейців з африканськими народами.
Строкатий етнічний склад при збереженні родоплемінних відносин породив ще одну особливість політичного життя африканських країн – трайбалізм.

Трайбалізм – племінний або етнічний сепаратизм у суспільстві. На практиці він означає, що всі соціально-економічні відносини переломлюються через родоплемінні, етнічні. Політичні партії створюються за етнічною ознакою, справи прагнуть вести лише з одноплемінниками.

Картосхема № 4. Народи Африки

Релігійний склад населення. Релігійний склад населення Африки дуже різноманітний. Із трьох світових релігій — християнства, ісламу (мусульманство) і буддизму в Африці поширені дві: в арабських країнах Північної Африки переважає іслам, у решті — поширене християнство. В Африці й досі існують численні місцеві релігії.
Розміщення населення. Середня густота населення — 30,5 осіб/км2, але майже в половині держав вона є нижчою. Найбільша густота — понад 1000 осіб/км2 у долині Нілу. Густо заселені узбережжя Середземного моря, Гвінейської затоки, а також південно-східне узбережжя материка. Там

розміщені великі порти, що виникли на жвавих світових торгових шляхах. Багато з них стали найбільшими містами прибережних держав, а нерідко і їх столицями. У країнах, частина площі яких зайнята пустелею Сахарою або вологими екваторіальними лісами, є багато безлюдних районів.
Останніми роками в Африці посилилися внутрішні та зовнішні міграції населення, пов’язані з нерівномірністю соціально-економічного розвитку окремих країн. Регіон загалом добре забезпечений трудовими ресурсами й відчуває труднощі у працевлаштуванні частини економічно активного населення. Це пов’язано з низькою кваліфікацією або її повною відсутністю у значної частини населення.
Структура зайнятості населення.
В сільському господарстві зайнято – 74%, в промисловості – 9%, в сфері послуг 17%.
Урбанізація. В Африці проживає переважно сільське населення, у середньому воно складає 59 %, а в окремих країнах — до 90 %. Рівень урбанізації найнижчий серед материків і становить лише 36 %. Понад 50 % міських жителів мешкають лише в Алжирі, Південній Африці, Тунісі, Лівії, Єгипті, Конґо, Марокко та в деяких невеликих країнах. Відбувається швидке зростання населення великих міст, особливо столичних, що в ряді країн призвело до необхідності заснування нових столиць (наприклад, у Ніґерії Абуджи замість Лаґоса); якщо в 1950 р. було лише одне місто з населенням понад 1 млн осіб, то зараз їх кілька десятків.
Незважаючи на переважання сільського населення, для Африки характерні високі темпи зростання міського населення — понад 5 % на рік. Передбачається, що до 2015 року кількість міського населення становитиме більш як 40 % населення Африки. В Африці налічується 20 міст мільйонерів: Каїр, Олександрія, Касабланка, Алжир, Кіншаса, Лагос, Хартум, Туніс, Йоганнесбург, Аддіс-Абеба, Кейптаун, Доуала, Абіджан, Гіза, Найробі, Дакар, Ньюана, Рабат, Хараре, Дар-ес-Салам.

5. Загальна характеристика господарства Африки.
Африканський континент найслабше розвинутий і найменш динамічний у плані економіки регіон світу. Країнам поки що не вдалося помітно змінити колоніальну галузеву й територіальну структуру господарства. У ній переважають сільськогосподарське виробництво та гірничодобувна промисловість, у той час як галузі обробної промисловості у більшості країн перебувають на стадії становлення. Економічний розвиток країн Африки характеризується нерівномірністю, нестабільністю, широкомасштабними кризовими явищами як суто господарського походження, так і спричиненими політичними чинниками.
На африканському континенті розташовані 33 із 47 найменш розвинутих країн світу. Тільки ПАР за рівнем розвитку належить до розвинутих країн. Серед країн, що розвиваються, найрозвинутішими є Алжир, Єгипет, Нігерія, Габон, Маврикій і Сейшели.
Для сучасного господарства країн Африки найбільш типовими є такі особливості:
а) багатоукладність господарства;
б) низький рівень економічних показників (національного доходу);
в) аграрний характер економіки більшості країн;
г) різке розмежування в сільському господарстві товарно-експортного виробництва, натурального і дрібнотоварного господарства, яке обслуговує місцеві потреби;
д) поширення монокультури в сільському господарстві;
е) переважання у промисловому виробництві гірничодобувної промисловості;
є) збереження колоніального характеру в зовнішній торгівлі;
ж) для більшості країн характерна наявність «брудних» виробництв, а також паливна та комунікаційна проблеми.
В економіці більшості африканських країн збереглося чимало рис, характерних для колоніального періоду. Найважливіша з них — техніко-економічна та соціально-економічна відсталість. Лише у 15 країнах континенту ВВП перевищує 2000 доларів на душу населення. Характерними є багатоукладність економіки, іноземне підприємництво.
Після отримання незалежності господарства більшості країн були націоналізовані. Особливо важливу роль відіграло встановлення державного контролю над розробкою корисних копалин. Насьогодні переважно націоналізованим є видобуток нафти й газу в Алжирі, нафти — в Єгипті, Лівії, Нігерії, видобуток та переробка кольорових металів — у Замбії, Демократичній Республіці Конго (ДРК), бокситів — у Гані, Гвінеї, алмазів – у Гані, Сьєрра-Леоне, ДРК, фосфоритів — у Того і Сенегалі, золота — в Гані. У багатьох країнах, багатих на запаси мінеральної сировини, державному сектору економіки належить від 50 до 75 % валової продукції гірничодобувної галузі.
Держава контролює більшість галузей інфраструктури — електроенергетику, транспорт, зв'язок. Проте в галузях обробної промисловості частка держсектору значно нижча — 20-25 %, а в сільському господарстві — 5-6 %. Державні торговельні компанії домінують у внутрішній оптовій та зовнішній торгівлі. Держава володіє більшістю об'єктів соціальної інфраструктури — школами, вузами, лікувальними закладами.
Питома вага держсектору у ВНП країн на різних етапах їх розвитку займала від 15 до 50 і навіть 80 % (Алжир на початку 80-х років XX ст.). Свого часу він переважав у країнах соціалістичної орієнтації (Ангола, Бенін, Буркіна-Фасо, Гвінея, Єгипет, Ефіопія, Конго, Мадагаскар, Малі, Мозамбік, Танзанія).
Особливістю економіки африканських країн є її багатоукладність. Приватнокапіталістичний та державний сектори, хоч і виробляють до 70 % загального ВВП, охоплюють меншість населення. Десятки мільйонів задіяні на виробництвах докапіталістичних укладів, у сфері натурального господарства. У сільських місцевостях країн Тропічної і частково Південної Африки, де не розвинуте приватне володіння землею, дотепер переважає патріархально-общинний лад. Істотні залишки общинних, феодальних відносин зберігаються на півночі континенту.
Серед національних факторів економічного розвитку помітну роль відіграє дрібнотоварний уклад. Сучасні уклади, базуючись майже винятково на зарубіжній технології, перебувають під впливом іноземного капіталу. Але у більшості країн провідні сучасні уклади не є домінуючими, системотворними. Їхній вплив на соціальну сферу і на суспільство обмежений. Багатоукладність економіки, соціально-економічний консерватизм, що домінує у політиці влади й ментальності, є відчутною перешкодою економічної модернізації в регіоні.
Економічний розвиток африканських країн є нерівномірним, нестабільним, супроводжується масштабними кризовими явищами, які в останні роки відкинули багато країн континенту до рівня перших років їх незалежності.
Важкою у розвитку Африки була перша половина 80-х років XX ст., що виявлялося в катастрофічному погіршенні економічного становища більшості країн, постійному уповільненні темпів зростання ВВП. Наприклад, у 1975 р. вони становили в середньому 4,6 %, а в 1983р. — лише 0,1 %.
Багато проблем спіткало сільське господарство, яке за обсягом виробництва продукції не могло задовольнити потреб населення. Це спричинило гостру продовольчу кризу. Тому більшість розташованих на південь від Сахари країн, які до 80-х років XX ст. забезпечували себе продовольством, змушені були до 20 % його завозити з-за кордону. Внаслідок цього за останні 40 років імпорт основних продовольчих товарів в Африку зріс у 6,5 раза.
Економіка африканських країн постійно відчуває фінансовий дефіцит. Це спричинено тим, що обсяги запозичень, а відповідно і зовнішні борги, зростали значно швидше, ніж розширення експорту чи нарощування ВВП. Порівняно з 1970 р. зовнішній борг зріс у понад 10 разів і на 2000 р. становив на континенті 326 млрд дол. Найбільшими боржниками є Нігерія та Єгипет (зовнішній борг кожного перевищує 30 млрд дол.), Алжир та ПАР (по 25 млрд дол.), Судан (24 млрд дол.).
На погашення боргів багато країн виділяють 35 % валютних надходжень від експорту товарів та послуг. Якщо раніше більшість африканських країн брала кредити для закупівлі машин та обладнання, то із середини 80-х років XX ст. до 70-80 % запозичень використовується на сплату попередніх боргів. Зовнішні надходження є істотною статтею державних бюджетів багатьох країн, особливо Чаду, Уганди, Малі, Буркіна-Фасо, Судану, Гвінеї, Танзанії.
Іноземний капітал є суттєвим чинником розвитку гірничодобувної промисловості, на яку припадає до 2/3 прямих іноземних валютних надходжень в Африку. Активно проникають ТНК в обробну промисловість материка, переважно створюючи спільні підприємства. Наприклад, у Гані, Конго, Нігерії ТНК володіють 50-70 % акціонерного капіталу підприємств цієї галузі. Під значним іноземним контролем перебуває багато закладів страхування, туристсько-рекреаційної сфери, деякі підприємства внутрішньої та зовнішньої торгівлі.
Проте ситуація на світовому ринку капіталів для африканських країн не дуже сприятлива. Наприклад, у загальному обсязі приватних інвестицій в країни, що розвиваються, за 1990-1995 рр., який оцінювався у майже 700 млрд дол., країни Африки становили всього 2 %. Це зумовлено політичною нестабільністю в регіоні, неясністю перспектив економічного розвитку більшості країн, надмірною централізацією управління економікою. Іноземних інвесторів відлякує і величезна заборгованість багатьох країн, особливо Тропічної Африки.
На початку 90-х років XX ст. група африканських країн розпочала реформи, спрямовані на лібералізацію господарської діяльності, відмову від втручання держави в економіку, стабілізацію фінансової системи, розвиток ринкових відносин, що передбачало активізацію приватно-підприємницької діяльності, відкривало шлях приватному капіталу в провідні галузі господарств країн.
У середині 90-х років XX ст. більшість країн розгорнула широкомасштабну приватизацію державних підприємств, банків. У Гані до 1995 р. були денаціоналізовані 64 із 200 компаній, в Нігерії —73 із 500. Значно було звужено державний сектор економіки Камеруну, Кенії. Тоді ж намітилося відчутне економічне зростання деяких країн. Протягом 1995—1997 рр. загальний рівень ВВП у регіоні підвищився на 2,3 %, а в 1998—1999 рр. — понад 3,2 %. У 27 країнах темпи економічного зростання перевищили темпи приросту населення.
Сучасна диференціація африканських країн за параметрами соціально-економічного зростання набула рис поляризації.
На одному полюсі — група найменш розвинутих держав: Ліберія, Сьєрра-Леоне, Чад, Республіка Конго, Сомалі, які є фінансовими банкрутами зі зруйнованою і криміналізованою економікою та з переважанням деструктивних процесів у політико-державній сфері.
Деякі країни континенту — Ефіопія, Еритрея, Мозамбік докладають великих зусиль, щоб уникнути такого повороту подій. Їхня економіка до 90-х pp. перебувала на межі колапсу внаслідок багаторічних національних та економічних експериментів правлячої еліти. Ці країни демонструють високі темпи зростання ВВП багато в чому завдяки активній підтримці МБРР. Але надзвичайно низький стартовий рівень економічного розвитку; бідні природні ресурси; часті неврожаї, викликані поганими погодними умовами; мінливий зовнішній попит на їх сільськогосподарську сировину; політична нестабільність та ін. — усе це робить найближчі перспективи цих країн дуже проблематичними.
Інший полюс утворюють ПАР, що є індустрішіьно-аграрним гігантом Африки, а також Нігерія, Зімбабве, Гана, Кенія, Ботсвана, Кот-д?Івуар, Сенегал, Габон, Уганда, які мають більш-менш розвинутий промисловий сектор, що базується на гірничодобувній промисловості та переробці сільськогосподарської сировини. Зафіксований у частині цих країн приріст ВВП пояснюється завищеним попитом на їхні паливно-сировинні ресурси на світових ринках. Гана й Уганда хоч і відновили свій традиційний експортний потенціал у результаті проведення структурних реформ, не можуть подолати поріг 5 % зростання ВВП (за необхідних для подальшого економічного прогресу 8—9 %).
Істотними особливостями розміщення господарства більшості країн Африки є зосередження економічної діяльності в кількох центрах і значний розрив у рівнях заселення, освоєності та економічного розвитку окремих територій та країн.
Порівняно економічно розвинутими в Африці є території, що прилягають до столиць та міст, які стали важливими економічними центрами ще в колоніальний період, а також до портів, через які експортують сировину і де частково переробляють її (район Касабланки в Марокко, Лагосу в Нігерії, Олександрії в Єгипті, Момбаси в Кенії та ін.). Значні промислові та економічні центри виникли в зонах добування мінеральної сировини (центри «мідного поясу» в Замбії та Заїрі, промислові центри, пов?язані з районами нафто- і газопромислів в Алжирі та Лівії, промислові райони ПАР).
Сільське господарство. Аграрні відносини у країнах Африки відрізняються винятковою складністю. Для них характерне переплетення дофеодальних, феодальних та капіталістичних форм землеволодіння та землекористування.
Основою господарства майже всіх країн є сільське господарство. Але воно відстале, використовує здебільшого ручну працю, а не сучасну техніку. У ньому зайнято понад 2/з економічно активного населення; воно дає близько 40% національного доходу, а в експорті регіону його частка досягає 70%. Населення вирощує кукурудзу, бавовник, арахіс, банани, ананаси, виноград, каву, какао, олійну та фінікову пальми, цитрусові. Рослинництво спрямоване на вирощування якоїсь однієї культури, що вивозиться в інші країни світу.
В рослинництві виділяються два напрями — споживче (натуральне) та експортне (товарне). Споживчий напрям переважає у Тропічній Африці, де в більшості країн зберігається общинне землеволодіння, дрібне натуральне й напівнатуральне господарство, що ведеться найвідсталішим способом. Плантаційне господарство розвинуте менше, ніж у Латинській Америці та Південно-Східній Азії. У тропічній частині є тільки окремі ареали плантацій. Африка посідає останнє місце у світі за використанням мінеральних добрив, тут дуже низькі енергоозброєність та матеріально-технічне забезпечення сільського господарства. Усе це, у свою чергу, спричинює екстенсивний характер розвитку. Швидке виснажування грунтів спонукає до постійного розширення посівних площ, що в свою чергу прискорює ерозію та загальну деградацію природного середовища. Характерною рисою рослинництва більшості країн є його монокультурність.
У Північній Африці експортне значення мають плоди цитрусових та маслинових дерев, овочі, фрукти, трава альфа. Єгипет та Судан вивозять бавовну. В оазах Сахари вирощують фініки, які йдуть на експорт. Головні споживчі культури цієї частина материка — ячмінь, кукурудза, пшениця.
У країнах Західної, Центральної та Східної Африки найважливіша експортна продукція — какао-боби, арахіс, кава, плоди олійної пальми, чай, сизаль та бавовна. Монокультурність господарства тут проявляється найяскравіше. За експортом какао-бобів виділяються Гана, Кот-Д’Івуар та Нігерія, арахісу — Сенегал, Нігер та Гамбія, ядер пальмових горіхів та виробництву пальмової олії — Нігерія, кави — Ефіопія, Кенія, Уганда, чаю — Кенія тощо. Центральна Африка, крім того, виділяється вирощуванням таких культур, як ефіроолійні (піпетрум), каучук, банани, тютюн. Основні споживчі культури — сорго, кукурудза, рис, маніок, батат, ямс, манго, динне дерево тощо. У більшості країн Південної Африки споживчі та експортні культури приблизно ті ж, що і в інших країнах континенту. Вагоміша тут частка кукурудзи та пшениці.
Тваринництво в Африці має екстенсивний характер: переважає відгінно-пасовищне, напівкочове та кочове скотарство. Низька порідність худоби, незадовільні умови утримання та ветеринарного обслуговування, відсутність сучасної кормової бази спричинюють низьку продуктивність тваринництва. Внаслідок цього, займаючи одне із провідних місць у світі за поголів'ям худоби, країни не в змозі забезпечити населення м'ясо-молочними продуктами.
На території Африки зосереджена значна частина світового поголів?я худоби, зокрема великої та дрібної рогатої худоби і в?ючних тварин. На континенті близько 192 млн. голів великої рогатої худоби, 210 млн. овець, 176 млн. кіз, 14 млн. верблюдів. Провідне місце за кількістю голів належить країнам Східної Африки. Однак, тваринництво як галузь господарства має дуже низькі показники виходу продукції.
Тваринництво помітно розвинене в господарстві тільки деяких країн — Ботсвани, Мавританії, Малі, Нігеру, Сомалі, Судану, Чаду, Ефіопії, а також ПАР. Сомалі та Джібуті експортують живу худобу, Зімбабве, Ботсвана, Лесото, Свазіленд спеціалізуються як на виробництві продуктів тваринництва (вовни, каракулю, шкіри), так і на вивозі живої худоби.










Картосхема № 5. Спеціалізація сільського господарства Африки.









6. Промисловість
Частка Африки в промисловому виробництві країн світу становить близько 2 %. В Африці набули розвитку гірничодобувна та лісова промисловість, галузі первинної переробки сировини (мінеральної та рослинної). Останнім часом з?явилися підприємства машинобудування, хімічної промисловості, чорної металургії, промисловість будівельних матеріалів. Важливе місце в економіці африканських країн займає іноземний капітал. У більшій частині господарств валова продукція іноземних та спільних підприємств становить близько половини валового національного продукту (Ботсвана, Габон, Гана, Гвінея, Єгипет, Заїр, Зімбабве, Кенія тощо).
Гірничодобувна та гірничо-металургійна промисловість — найрозвинутіші галузі промисловості Африки. Вона розвивалася і значною мірою розвивається зараз не стільки як частка економіки країн Африки, скільки як елемент господарства країн-споживачів відповідної сировини.
Гірничодобувна промисловість є провідною галуззю промисловості африканських країн. ПАР займає провідні позиції у світі за видобутком золота, платини, марганцю, хромітів, алмазів, уранової руди. Значними запасами металевих руд володіють Ліберія, Мавританія та Алжир (залізна руда), Габон, Гана, Марокко, Демократична Республіка Конго (марганець), Замбія та Демократична Республіка Конго (мідь), Гвінея (боксити), Сьєрра-Леоне (титан). Марокко, Західна Сахара, Туніс, Того, Сенегал багаті на фосфорити.
У виробництві міді значне місце посідають Замбія і Заїр, де рудники зосереджені в «мідному поясі». Крім міді, в цьому поясі добувають руди інших металів, збагачують і виробляють цинк, свинець, кобальт, золото, срібло, уран. У цілому гірничодобувна промисловість розвинута в 1/4 частині молодих країн континенту, але основна частина продукції та видобутку найважливіших видів гірничорудної сировини припадає на три країни — ПАР, Замбію, Заїр.
Паливно – енергетичний комплекс Африки є слабо розвинутим. Енергооб?єкти розміщені дуже нерівномірно. В Африці зосереджено 1/10 запасів нафти та 1/5 гідроресурсів світу. Є великі поклади вугілля. Головним паливним ресурсом у країнах Африки стала нафта. Серед африканських країн 13 є нафтодобувними. Найбільші запаси мають Нігерія, Лівія, Єгипет, Ангола, Габон, Конго, а також Камерун, Демократична Республіка Конго і Туніс. Туніс є лідером за видобутком газу на континенті, значні його запаси мають Лівія, Нігерія та Єгипет. Видобуток вугілля, крім ПАР, не є широкомасштабним.
Африка володіє великими гідроресурсами, але ріки розміщені по території континенту дуже нерівномірно. Виробництво електроенергії на ГЕС зосереджене в Єгипті, Гані, Нігерії, Демократичній Республіці Конго, Мозамбіку. Найбільші з діючих ГЕС — Асуанська на Нілі, Кариба на Замбезі, Каїнджі на Нігері.
Більшість африканських країн задовольняє свої потреби в електроенергії тільки на 10-15%, 37 країн є імпортерами енергоресурсів.
Обробна промисловість (крім гірничо-металургійної). Для більшості країн континенту 60-70-ті роки стали початком формування власної обробної промисловості. До 40% продукції цієї галузі припадає на ПАР, ще 30% — на країни Північної Африки. Провідну роль у структурі обробної промисловості більшості країн займають текстильна та харчова промисловість. В останні роки почала зростати частка чорної та кольорової металургії, машинобудування (збір автомобілів з імпортних деталей) та хімічної промисловості (виробництво добрив та лакофарбова промисловість).
У структурі виробництва країн Африки практично відсутні високі технології (за винятком ПАР). Підприємства обробної промисловості (чорна і кольорова металургія, хімічна, деревообробна, текстильна, цементна) сконцентровані у декількох країнах: ПАР, Єгипет, Марокко, Нігерія, Замбія, Зімбабве, Демократична Республіка Конго та ін. Розвивається також промисловість будівельних матеріалів (виробництво цементу).
В країнах Африки виділяють три основні форми виробничої діяльності:
1) підприємства первинної переробки експортної сільськогосподарської сировини (очищення і пресування бавовни, переробка кави, какао, виробництво олії, цукру, вина, соків). Такий напрям спеціалізації промисловості характерний для всіх країн, які експортують сировину;
2) підприємства, що виробляють товари широкого вжитку для місцевих потреб (кустарне виготовлення тканин, предметів домашнього вжитку, місцевих харчових напівфабрикатів, напоїв) та сучасні підприємства легкої і харчової промисловості. До порівняно розвинутих галузей належить текстильна промисловість (Єгипет, ПАР, Алжир, Марокко, Туніс);
3) сучасні підприємства важкої промисловості (крім гірничо-металургійних) мають малу або середню потужність. Найбільш поширені нафтопереробні й цементні заводи. Порівняно значні хімічні підприємства зосереджені в Алжирі, Єгипті, Марокко, Лівії, Тунісі, Анголі, Заїрі, Зімбабве, Замбії.
В цілому обробна промисловість Африки розмішена дуже нерівномірно. Більшу частину продукції галузі дають Єгипет, Марокко, Алжир, Нігерія, ПАР, Туніс, Заїр. Майже 25 % країн Африки не мають сучасних підприємств обробної промисловості.
В Африці формується кілька промислових районів. Найбільш потужний ареал промислових виробників склався в ПАР (Йоганнесбург, Преторія, Кімберлі, Дурбан, Кейптаун та ін.). Значні промислові центри зосереджені в країнах Магрибу (Туніс, Алжир, Марокко, Лівія), а також на півночі Африки — в Єгипті (Олександрія, Каїр, Хелуан, Порт-Саїд). Ще один важливий промисловий район Африки — «мідний пояс», з основними центрами важкої промисловості в Замбії та Заїрі. Кілька ареалів формуються в Західній Африці (Лагос — Ібадан, нафтопромисловий район дельти Нігеру, портові міста Гани, Кот-д?Івуару).

7. Місце країн Африки в світовому виробництві.
Найважливішу роль у зовнішньоекономічних зв?язках країн Африки відіграє зовнішня торгівля. В експорті переважає гірничорудна і сільськогосподарська сировина, в імпорті — готова продукція. Нафту вивозять Алжир, Нігерія, Лівія; залізні руди — Ліберія, Мавританія; алмази та золото — ПАР; мідь — Замбія, Заїр, ПАР; фосфати — Марокко; уран — Нігер, Габон; бавовну — Єгипет, Судан, Танзанія; каву — Ефіопія, Кот-д?Івуар, Кенія, Уганда, Ангола та інші; арахіс — Сенегал, Судан; оливкову олію — Туніс, Марокко.
Найважливішу роль у зовнішніх економічних зв'язках країн Африки відіграє торгівля. Країни є експортерами паливних матеріалів, мінеральної сировини, технічних культур та деяких продовольчих товарів. Абсолютна більшість держав опинилися у небезпечній залежності від кон'юнктури ринку одного-трьох товарів. Серед готової продукції достатню конкурентноздатність мають лише текстиль та одяг. Стримує нарощування експорту нерозвиненість інфраструктури, високі витрати на перевезення продукції. Економіка країн Африки залежить від імпорту машин, обладнання, палива, напівфабрикатів і продовольства.
Сьогодні на частку Африки припадає 11 % населення Землі й лише 5 % світового виробництва. У перші півтора десятиліття політичної незалежності, завдяки сприятливій кон?юнктурі на світових ринках сировини, а також значному обсягу зовнішніх кредитів на хвилі національного підйому в регіоні були досягнуті певні економічні успіхи. Проте, незважаючи на енергійні заходи з лібералізації інвестиційного клімату, обсяг зовнішнього капіталу, що надходить у регіон, досі залишається недостатнім.
Річ у тому, що з посиленням процесів глобалізації й лібералізації міжнародний капітал дістав більш широкий спектр можливостей для розміщення інвестицій і виявляє дедалі селективніший і вимогливіший підхід до чинників, що впливають на інвестиційні рішення. Проведення ж ліберальної політики щодо залучення іноземного капіталу нині розглядається як неодмінна, але недостатня умова капіталовкладень.
Провідне місце серед експортерів капіталу в Африку належить західним європейським ТНК, насамперед Англії та Франції. Вони володіють солідними активами майже в усіх сферах економіки континенту.
Держави-члени ЄС шляхом надання низки торговельно-економічних пільг домоглися від недавніх колоній істотних вигод і привілеїв, передусім для західноєвропейських ТНК, що діють на території цих країн. Зокрема, відповідно до Ломейської конвенції жодному регулюванню не підлягають операції ТНК у сферах передачі технології, промислового співробітництва, сільськогосподарського та інфраструктурного будівництва.
Стимулюється також виніс із Західної Європи на перифирію енергомістких та «брудних» в екологічному відношенні виробництв, включення цих підприємств у промислові комплекси ТНК. Наприклад, в ПАР частка ТНК у металургійній, металообробній та хімічній промисловості становить близько 1/3.
У стосунках Великої Британії зі своїми колишніми колоніями простежується глобалістичний підхід, хоч Африці у глобальній стратегії Лондона відводиться важлива, але не виняткова роль. Велика Британія докладає активних зусиль, щоб зберегти колишні африканські володіння у сфері свого впливу.
Опорними пунктами англійського капіталу на Африканському континенті значною мірою залишаються колишні великі британські колонії в Західній Африці, Нігерія і Гана, а також Зімбабве, Кенія та Замбія. У цих країнах зосереджено близько 80 % англійських інвестицій та приблизно 65 % усіх філій ТНК Великої Британії в регіоні.
На початку 90-х років сума прямих французьких інвестицій в Африці оцінювалася приблизно в 3,5 млрд. дол., із яких близько 18 % було здійснено за межами традиційних сфер прикладення капіталу — в Нігерії, Кенії, Єгипті, Судані, Малаві, Уганді та інших колишніх англійських колоніях. Франція і нині помітно впливає на деякі інтеграційні угрупування з участю інших держав — Економічне співтовариство країн Західної Африки (ЕКОВАС).
Досить міцними є позиції французького капіталу у країнах Магриб. Тут французькі компанії відкрили значну кількість своїх африканських відділень: 19,4% — у Марокко; 6,1 % — у Тунісі; 4,7 % — в Алжирі. Особливістю експансії французьких компаній в Африці є об?єднання їх у великі багатоцільові консорціуми, що контролюють окремі промислові галузі та цілі господарські регіони. Наприклад, акціонерами консорціуму «Компанії де Девлопман де д?Африк Екато?яль» (КОДАФЕ) є монополії «Пешине—Южин—Кюльман», «Кофімер», багатонаціональний концерн «Комілог», що веде розробки марганцю в Габоні, та ін. Консорціум заснував Комерційне і промислове товариство (західного) узбережжя Африки, що має свої філії в Кот-д?Івуарі, Бенні, Буркіна-Фасо; Французьку компанію для розвитку текстильної промисловості (КФДТ), що володіє акціями у фірмах з переробки бавовни в Кот-д?Івуарі, Бенні, Буркіна-Фасо; Чаді, Сенегалі тошо.
Гостру конкуренцію європейському капіталу створюють потужні корпорації США. Сполучені Штати активно використовують експансію своїх ТНК в інтересах економічного перерозподілу світу. Форсуючи експорт капіталу в Африку, вони намагаються витиснути європейські монополії із заповідного для них регіону, розширити сферу свого впливу, взяти під контроль перспективні джерела стратегічної сировини, закріпитися на нових, донедавна малодоступних для них, ринках.
Інтереси корпорацій США не обмежуються галузями добувної промисловості африканських країн. У прагненні «зачепитися» на нових ринках, потіснити конкурентів вони поступово розширюють діапазон своїх дій у регіоні.
Перепоною на шляху економічного відродження та подолання відсталості стають регіональні конфлікти. У 90-х роках воєнні дії велися на території майже двох десятків африканських держав. Важливою подією в міжнародних відносинах в Африці стало формування спеціального механізму Організації африканської єдності (ОАЄ), покликаного забезпечувати попередження та врегулювання регіональних конфліктів.
Завдяки діяльності ООН, ОАЄ та ряду держав ситуація в окремих «гарячих точках» континенту поступово змінюється на краще.
12 провідних видів продукції країн Африки
Чай
(2008 р.)
Банани
(2009 р.)
Арахіс
(2007 р.)
Соя
(2005 р.)
Прянощі
(2009 р.)
Кава
(2007 р.)
1. Китай
1. Індія
1. Китай
1. США
1. Індія
1. Бразилія
2. Індія
2. Філіппіни
2. Індія
2. Бразилія
2. Бангладеш
2. В’єтнам
3. Шрі - Ланка
3. Китай
3. Нігер
3. Аргентина
3. Туреччина
3. Колумбія
4. Кенія
4. Еквадор
4. США
4. Китай
4. Китай
4. Індонезія
5. Індонезія
5. Бразилія
5. Індонезія
5. Індія
5. Пакистан
5. Гондурас
6. Туреччина
6. Індонезія
6. Судан
6. Парагвай
6. Колумбія
6. Ефіопія
7. В’єтнам
7. Танзанія
7. Сенегал
7. Канада
7. Непал
7. Індія
8. Японія
8. Гватемала
8. Аргентина
8. Болівія
8. Іран
8. Мексика
9. Аргентина
9. Коста - Ріка
9. М’янма
9. Індонезія
9. Буркіна -Фасо
9. Гватемала
10. Іран
10. Мексика
10. ДР Конго
10. Росія
10. Нігер
10. Перу
Тютюн
(2010 р.)
Маніоку
(2007 р.)
Кукурудза (2009 р.)
Апельсини
(2009 р.)
Боксити
(2007 р.)
Залізна руда
(2008 р.)
1. Китай
1. Нігерія
1. США
1. Бразилія
1. Австралія
1. Австралія
2. Індія
2. Таїланд
2. Китай
2. США
2. Бразилія
2. Бразилія
3. Бразилія
3. Бразилія
3. Бразилія
3. Індія
3. Індія
3. Індія
4. США
4. Індонезія
4. Мексика
4. Китай
4. Китай
4. ПАР
5. ЄС
5. ДР Конго
5. Індонезія
5. Мексика
5. Гвінея
5. Канада
6. Туреччина
6. Гана
6. Індія
6. Іран
6. Індонезія
6. Росія
7. Зімбабве
7. Ангола
7. Франція
7. Іспанія
7. Ямайка
7. Україна
8. Індонезія
8. Індія
8. Аргентина
8. Італія
8. Росія
8. Швеція
9. Малаві
9. В’єтнам
9. ПАР
9. Єгипет
9. Мексика
9. Казахстан
10. Росія
10. Танзанія
10. Україна
10. Індонезія
10. Франція
10.






8. Регіони Африки
За типологією ООН в межах Африканського континенту виділяють 5 регіонів: Північна, Південна, Західна, Східна та Центральна Африка.
9105907620






Умовні позначення
Північна Африка
Західна Африка
Центральна Африка
Східна Африка
Південна Африка







1.Північна Африка займає 1/3 території, де проживає кожен четвертий житель материка. Регіон має прямий вихід до Середземного моря, що веде в Атлантику і через Суецький канал у Червоне море до Індійського океану, сусідить із розвинутими державами Європи і Південно-Західної Азії. На континенті він межує з трьома іншими африканськими регіонами: Західною, Центральною та Східною Африкою. До складу регіону належать 8 країн.

Країна
Столиця
Площа, тис. км2
Населення, млн осіб
Густота населення, осіб/км2
ВНП на душу населення, дол. (2000 р.)
Алжир
Алжир
2382
31,2
12
5500
Західна Сахара (окупована Марокко)
Ель-Аюн
266
0,2
1

Єгипет
Каїр
1001,4
68,3
57
3600
Лівія
Тріполі
1759
5,1
3
8900
Мавританія
Нуакшот
1030,7
2,6
2,2
2000
Марокко
Рабат
446,6
30,1
60
3500
Судан
Хартум
2500
35,0
11
1000
Туніс
Туніс
163,6
9,5
55
6500
Усього

9549,3
182
Середня — 25
Середій — 4400
Державне будівництво у країнах Північної Африки має складну історію. Неодноразово впродовж тисячоліть вони були колонізовані: в античний час — Фінікією, Давніми Грецією та Римом; у середньовіччя і Новий час — арабами, потім турками; у XIX і на початку XX ст. — європейцями. Найпомітніший слід в етнічному складі населення, його мові, культурі й способі життя залишила арабська колонізація VIII—XII ст.
Північна Африка є колискою давньоєгипетської цивілізації, що зробила значний внесок у світову культуру. В античний час землі південного Середземномор'я славилися культурою Карфагена, їх вважали «житницею Риму». З римлянами пов'язані й перші вживання назви «Африка». У середні віки араби, які прийшли сюди, поширили серед єгиптян і берберів (давніх лівійців) іслам і арабську мову. Наприкінці середньовіччя, коли ще тільки окреслювалися обриси Нового часу, в Північній Африці сформувалися самостійні держави — Марокко, Алжир, Туніс, Єгипет тощо.
Усі країни регіону входять до ООН, ОАЄ, Арабської Ліги, а Лівія й Алжир є членами ОПЕК.
2. За площею й населенням Південна Африка є значно меншою від інших регіонів континенту. До її складу входять 11держав і залежні території, які утворюють дві групи: материкову і мало пов'язану з нею острівну.
Суходолом південноафриканські країни межують з Центральною та Східною Африкою. Регіон має вихід до Атлантичного океану на заході й до Індійського — на сході.
Держави регіону звільнилися від колоніальної залежності тільки наприкінці 60-х років XX ст. Намібія до 1990 р. була останньою з великих колоній в Африці, яка належала сусідній країні — ПАР. Залишаються володіннями Франції о. Реюньйон, Великої Британії — о. Сент-Гелен. ООН не визнає належність островів Майотта (Маоре) Франції та вимагає надання їм права самовизначення щодо подальшого існування.
Усі материкові країни регіону межують із найрозвинутішою країною Африки — ПАР, а деякі оточені її територією (Лесото, Свазіленд). На економіко-географічне положення острівних держав впливає їх ізольованість. Острови (крім Мадагаскару) значно віддалені від материка і мають обмежені природні ресурси.
Країна
Столиця
Площа, тис. км2
Населення, млн осіб
Густота населення, осіб/км2
ВНП на душу населення, дол. (2000 р.)
Ботсвана
Габороне
600.40
1,60
3
6 600
Зімбабве
Хараре
390,80
12,60
32
2 500
Коморські Острови
Мороні
2,00
0,70
350
720
Лесото
Масеру
30,35
2,20
72
2 400
Маврикій
Порт-Луї
2,04
1,10
539
10 400
Мадагаскар
Антананаріву
587,00
14,80
25
800
Мозамбік
Мапуту
799,40
17,00
21
1 000
Намібія
Віндгук
824,30
1,60
2
4 300
Республіка Південна Африка (ПАР)
Преторія
1221,00
41,20
33
8 500
Свазіленд
Мбабане
17,36
0,90
51
4 000
Сейшельські Острови
Вікторія
0,04
0,08
175
7 700
Усього

4929,90
93,70
Середня — 118
Середній — 4400

Більшість країн регіону є республіками, Лесото й Свазіленд — конституційними монархіями. Всі країни Південної Африки входять до ООН і ОАЄ. Ботсвана, Зімбабве, Лесото, Маврикій, Намібія, ПАР, Свазіленд і Сейшельські Острови є членами Британської Співдружності.
3. Західна Африка — найнаселеніший регіон материка, на І/6 території якого проживає третина всіх африканців. До регіону належать 15 держав.
Межує вона з Північною та Центральною Африкою, омивається водами Атлантичного океану та його найбільшої затоки біля берегів Африки — Гвінейської. На півночі межує із Сахарою, а на сході — із котловиною Чад.
Територія Західної Африки була колонізована найраніше (XV-XVI ст.). Найбільше торкнулася її работоргівля. Донедавна одну з ділянок узбережжя Гвінейської затоки називали «Невільничий Берег». У XIX ст. територія регіону була поділена переважно між Францією, Великою Британією та Португалією. Великій Британії належали Гамбія, Гана, Сьєрра-Леоне, Нігерія, частина Того, Португалії — Гвінея-Бісау та Острови Зеленого Мису (з 1986 р. — Кабо-Верде). Решта території (крім Ліберії) входила до Французької Західної Африки. Найдавнішою республікою у регіоні є Ліберія, заснована у 1847 р. переселенцями із США. Гана й Гвінея домоглися незалежності наприкінці 50-х років, інші країни — на початку 60-х років і лише португальські колонії — у середині 70-х років XX ст.
Таблиця № .
Країна
Столиця
Площа, тис. км2
Населення, мли осіб
Густота населення, осіб/км2
ВНП на душу населення, дол. (2000 р.)
Бенін
Порто-Ново
112,6
5.2
47
1030
Буркіна-Фасо
Уагадугу
274,4
10,4
37
1000
Гамбія
Банжул
11,3
1,2
106
1100
Гана
Аккра
238,5
17
71
1900
Гвінея
Конакрі
246
6,6
27
1300
Гвінея-Бісау
Бісау
36,1
1.1
31
850
Кабо-Верде
Прая
4,03
0,39
95
1700
Кот-д'Івуар
Ямусукро
322,5
15,8
42
1600
Ліберія
Монровія
111,4
2,4
24
1100
Малі
Бамако
1240
10,8
7
850
Нігер
Ніамей
1267
9,3
7
1000
Нігерія
Абуджа
923,8
115
120
950
Сенегал
Дакар
196,7
8,3
43
1600
Сьєрра-Леоне
Фрітаун
72,3
4,5
58
510
Того
Ломе
56,6
4.1
70
1500
Усього

5113,2
212
Середня — 52
Середній — 1200

Крім Малі, Буркіна-Фасо і Нігеру, країни розташовані на узбережжі, а сам регіон більш наближений до Західної Європи та атлантичних портів Північної Америки, ніж інша частина Тропічної Африки. Вихід до океану, зручні бухти на узбережжі сприяли розвитку портів та активних морських зв'язків з іншими приатлантичними регіонами Африки, Європи та Америки.
Всі країни регіону входять до ООН, ОАЄ, Арабської Ліги, а Нігерія є членом ОПЕК.
4. Східна Африка займає 1/7 території континенту, тут проживає 1/5 його населення. Межує вона з трьома регіонами материка: Північною, Центральною та Південною Африкою. До складу регіону входять 11 держав.
Близькість до країн Південно-Західної та Південної Азії, до морських шляхів, що з'єднують Європу з Азією — важлива особливість економіко-географічного положення регіону. Уганда, Малаві та Замбія не мають виходу до моря, але їх міжнародні транспортні зв'язки тяжіють до узбережжя Індійського океану, на якому розташовані майже всі материкові країни регіону, крім Еритреї, яка знаходиться біля берегів Червоного моря.
Останніми роками на ЕГП регіону впливають етнічні й політичні конфлікти у деяких країнах. Внаслідок громадянської війни у Сомалі, що почалася в 1991 р., економіка країни повністю паралізована, промислові підприємства не функціонують, інфраструктура, фінансова система майже цілком зруйновані. Реальною є загроза розвалу держави (на півночі країни знаходиться самопроголошена Республіка Сомаліленд, на узбережжі — Держава Пунтленд).
Таблиця № .
Країна
Столиця
Площа, тис. км2
Населення, млн осіб
Густота населення, осіб/км2
ВНП на душу населення, дол. (2000 р.)
Бурунді
Бужумбура
27,8
6,4
230
720
Джибуті
Джибуті
23
0,6
26
1300
Еритрея
Асмера
125
3,5
28
710
Ефіопія
Аддіс-Абеба
1096
58.6
53
600
Замбія
Лусака
752,6
9.5
12
880
Кенія
Найробі
582,6
30,5
52
1500
Малаві
Лілонгве
118,5
11,1
93
900
Руанда
Кігалі
26,4
8
302
900
Сомалі
Могадішо
637,7
9,3
15
600
Танзанія
Додома
945,1
32
34
710
Уганда
Кампала
236
19,4
82
1100
Усього

4570,7
188,9
Середня — 84
Середній — 900

Нестабільна ситуація і в Руанді, де у 1994 р. почалися етнічні сутички, що переросли у геноцид, жертвами якого стали майже 1 млн тутсі (етнічна меншина). Подібне відбувається і в Бурунді, де наприкінці 1994 р. активізувалися екстремістські угруповання народностей тутсі й хуту, що призвело до міжетнічної різанини, в якій загинули тисячі мирних жителів, переважно з народності хуту.
Усі країни регіону входять до ООН, ОАЄ. Кенія, Уганда, Танзанія, Замбія і Малаві є членами Співдружності, очолюваної Великою Британією.
5. Центральна Африка. За площею, яка охоплює майже 1/4 території материка, регіон поступається тільки Північній Африці. Однак проживає тут лише 1/7 її населення. До складу регіону входять 9 держав.
Центральна Африка, займаючи центральне положення на материку, межує з усіма іншими африканськими регіонами: Північною, Західною, Східною й Південною Африкою.
Країни регіону звільнилися від колоніальної залежності у 1950—1974 рр. Демократична Республіка Конго (ДРК) була володінням Бельгії, Екваторіальна Гвінея — Іспанії, Сан-Томе і Принсіпі — Португалії, інші країни — колоніями Франції, майже всі належали до колишньої Французької Екваторіальної Африки.
Більшість країн Центральної Африки розташовані на узбережжі Атлантичного океану або мають вихід до нього, що сприяє їх господарському розвитку. Своєрідність регіону полягає в розміщенні на його південному сході промислового району «Мідний пояс», який за своїм економічним значенням набагато перевищує приморську смугу. Чад і Центральноафриканська Республіка (ЦАР) виходу до океану не мають, що є однією з найсуттєвіших причин їхекономічної відсталості.
Таблиця № .
Країна
Столиця
Площа, тис. км2
Населення, млн осіб
Густота населення, осіб/км2
ВНП на душу населення, дол. (2000 р.)
Ангола
Луанда
1247
11,1
9
1000
Габон
Лібревіль
267,7
1,3
5
6300
Демократична Республіка Конго
Кіншаса
2345
43,9
19
600
Екваторіальна Гвінея
Малабо
28,05
0,4
14
2000
Камерун
Яунде
475,4
14,2
28
1700
Конго
Браззавіль
342
2,94
8
1100
Сан-Томе і Принсіпі
Сан-Томе
1
0,12
120
1100
Центральноафриканська Республіка
Бангі
623
3,3
5
1700
Чад
Нджамена
1284
6.3
5
1000
Усього

6613,1
83,5
Середня — 23
Середній — 1800

Транзитні перевезення внутріматерикових країн через прибережні держави помітно впливають на формування економічної спільності держав регіону.
Всі країни регіону входять до ООН, ОАЄ, а Габон є членом ОПЕК.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать