Деонтологія в соціальній роботі

Контрольна робота

з предмету:

«Деонтологія в соціальній роботі»

План

1. Етичні погляди та благодійність Г.С. Сковороди. 3

2. Соціальний працівник у конфліктній і екстремальній ситуаціях. 7

Список використаної літератури. 18

1. Етичні погляди та благодійність Г.С. Сковороди

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині, в сім’ї малоземельного козака. Помер – 9 листопада 1794 року в с. Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського району) [1, c.11].

Широке звертання до проблем етики, всебічне осмислення її теоретичних засад та моральної практики, форма побудови занять — у вигляді диспутів — справили великий вплив на життєвий вибір першого професійного українського філософа — Григорія Сковороду. З нього, власне, і розпочинається історія української філософії, що стає поряд із філософією західноєвропейського Просвітництва.

Центральною проблемою його етики є проблема самопізнання, що має виражений моральнісний зміст. У діалозі «Розмова про те: знай себе» він пише: Людиною є глибоке серце чи думка її» [7, с. 69]. У діалозі «Розмова 4-та про те ж: знай себе» говориться: «Серце, думки й душа — то все одне» [7, с. 80].

У характеристиці «серця», тобто якісних ознак моральної людини, Сковорода виявляє її двояку природу. Він має на увазі не традиційне для християнства протиставлення духовного і тілесного, а двоякість тілесного і духовного начал. Так само, як існує тіло «земляне» і тіло духовне, так можуть існувати і «два серця». Під тілом духовним мається на увазі «істинне тіло, приховане у Христі» [7, с. 82].

Людина, що любить сама себе, любить у собі тіло, «прах», а не духовне начало, що підносить до істини почувань. У п'ятому діалозі обґрунтовується поняття «двох натур»: видимої і невидимої. Міркуючи про духовне та тілесне, божественне та земне, вічне та минуще, філософ обґрунтовує, що основне в людині — «божественний дух».

Справді, щоб «знайти у собі людину», потрібно заглибитися всередину себе самого: серцем перелетіти від земного Адама до Павлової людини: до «невидимого, небесного, до нашого світу». Так ми «проникаємо у самий центр нашого серця й душі нашої». Таку людину філософ називає істинною. Через розуміння і взаємну любов уникають смерті, адже пізнають у собі нетлінну й істинну людину [4, c.121].

Вічність здобувається духовним подвигом. Актуальною є думка про духовну силу особистостей, здатних нести у собі істину та утверджувати її власною діяльністю. Звертаючись до образу старозавітного Мойсея, Сковорода бачить у ньому особистість, що об'єднала своєю волею єврейський народ. Він «зробив його щасливим і переможним», — говорить Сковорода.

Соціальні проблеми, що розв'язуються у працях філософа, мають виражене моральнісне забарвлення. Цінність людської діяльності пов'язується з спрямуванням її на інтереси ментального життя. У праці «Вхідні двері до християнського доброчестя», вдаючись до поняття «всезагальний розум», філософ обґрунтовує його зміст у системі цінностей народного життя. Організовані на засадах розумного стосунки в сім'ї, у державі дають життя, що буває «раєм, небом, божим домом».

Для самоорганізації народу на звільнення від соціального і духовного рабства важлива духовна єдність етносу, віра у власні сили і воля до досягнення мети[4, c.122].

Беручи відомий епізод зі Старого Завіту про вихід євреїв з єгипетського полону, філософ зосереджує увагу на питанні: чому «600 тисяч були викликані в обітовану землю піші, а чому лише два в неї увійшли». Він наголошує, що ті, хто повірив, дійшли. Саме вони заснували роди, їх нащадки народом стали: не лише кровно спорідненим, але і духовним цілим.

Розмірковуючи над питанням щастя, Сковорода протиставляє матеріальні чинники добробуту людини і душевний спокій. Досягнення у науках ще не роблять людину щасливою. Не дає їй щастя і ситість шлунку та інші тілесні задоволення. Справжнє духовне задоволення, що дає людині відчуття щастя — самопізнання. «Оце ж і є бути щасливим — пізнати, знайти самого себе» [7, с. 234].

В етиці Сковороди має місце певне протиставлення логічного пізнання на користь чуттєвого. На ґрунті останнього відкривається людині розуміння суті щастя. «Серце» у його філософії — це чуттєвий розум, на відміну від суто раціонального знання.

Велика увага в етиці Сковороди приділена питанням виховання особистості. Повчальна форма його діалогів має моральнісне спрямування. Філософ прагне шляхом діалогу героїв спонукати читача до внутрішнього діалогу, попередити можливі питання та дати на них вичерпні відповіді. Діалогова форма важлива як засіб пробудження інтересу до любомудрості.

Отже, епоха Просвітництва засвідчила про себе як час особливо великого інтересу до етичної проблематики.

На відміну від середньовіччя, людська особистість розглядається у цю епоху як суб'єкт морального вибору. Філософія зосереджує увагу на пошуку об'єктивних засад моралі, намагається відповісти на питання джерела існування добра і зла. Саме доба Просвітництва остаточно «реабілітує» людську природу, утверджуючи у полеміці з релігійною ортодоксією цінність людської чуттєвості для пізнання світу та для цілеспрямованої людської діяльності [1, c.81].

Людська природа бачиться моральнісною. Причини існування зла у світі філософи пояснюють не людською природою, а характером суспільних стосунків. Недосконалі держ