Представники біхейвіоризму

Зміст

Принципи необіхейвіористського напрямку.

Необіхейвіоризм Б. Ф. Скіннера.

"Проміжні перемінні" Едварда Толмена.

Гипотетико-дедуктивний метод Кларка Халда.

Список використаної літератури

Принципи необіхейвіористського напрямку

Впливовим напрямком у психології, якому приписується «революційне» значення, став на початку ХХ століття біхевіоризм (від англійського слова behaviour-поводження), програму якого проголосив американський дослідник Джон Уотсон (1878–1958). Як і психоаналіз, біхевіоризм протистояв тим аспектам ассоціанізму, які зв'язані з уявленнями про свідомість, однак підстави для протистояння були зовсім інші. Біхевіоризм складався як напрямок з явно вираженим природничонауковим ухилом, і його засновники намагалися знайти форми об'єктивного підходу до психічного життя. Згідно біхейвіористам, такі поняття, як «усвідомлення», «переживання», «страждання» і т.п. не можуть вважатися науковими; усі вони - продукт людського самоспостереження, тобто суб'єктивні; наука ж, з їхнього погляду, не може оперувати уявленнями про те, що не може бути зафіксовано об'єктивними засобами. Один з найбільших біхейвіористів. Б. Ф. Скіннер (р. 1904), називав подібні поняття «пояснювальними фікціями» і позбавляв їх права на існування в науці.

Що ж може бути предметом вивчення? Відповідь біхейвіористів: поводження, активність. «Потік свідомості ми заміняємо потоком активності», - оголосив Д. Уотсон.

Активність - зовнішня і внутрішня - описувалася через поняття «реакція», до якої відносилися ті зміни в організмі, що могли бути зафіксовані об'єктивними методами - сюди відносяться і рухи, і, наприклад, секреторна діяльність.

У якості описової і пояснювальної Д. Уотсон запропонував схему S-R, відповідно до якої вплив, тобто стимул (S) породжує деяке поводження організму, тобто реакцію (r), і, що важливо, у представленнях класичного біхейвіоризму, характер реакції визначається тільки стимулом. З цим представленням була зв'язана і наукова програма Уотсона - навчитися керувати поводженням. Справді, якщо реакція визначається стимулом, то досить підібрати потрібні стимули, щоб одержати потрібне поводження. Отже, потрібно проводити експерименти, спрямовані на виявлення закономірностей, за якими формуються стимул-реактивні зв'язки, організувати ретельний контроль ситуацій, реєстрацію поведінкових проявів у відповідь на вплив стимулу.

Ще один важливий аспект: ця схема розповсюджується і на тварин, і на людину. По Уотсону, закони научіння (тобто формування реакції на визначені стимули) універсальні; тому дані, отримані в експериментах з кішками чи пацюками (останні - улюблений матеріал для біхейвіористів), розповсюджуються і на людське поводження.

Опис научіння, поданий Д. Уотсоном, досить простий у своїй основі (що багато в чому визначило популярність біхейвіоризму) і співвідноситься з закономірностями умовного рефлексу по І. П. Павлову на який, до речі, біхейвіористи широко посилалися).

Принципи класичного біхейвіоризму виглядають спрощено. Надалі експериментальна практика не підтвердила правомірність вихідної схеми як універсальної: у відповідь на вплив того самого стимулу можуть випливати різні реакції, та сама реакція може спонукатися різними стимулами. Залежність реакції від стимулу не піддавалося сумніву; однак постало питання про те, що є щось, що визначає реакцію, крім стимулу, точніше - у взаємодії з ним. Дослідники, що розвивали ідеї Уотсона, запропонували ввести в міркування ще одну інстанцію. Позначаючи зазвичай поняттям «проміжні перемінні», маючи на увазі деякі події в організмі, на які впливає стимул і які, не будучи в строгому змісті реакцією (тому що їх не можна об'єктивно зафіксувати) також визначають відповідну реакцію. (Схема S-O-R). По логіці уотсонівського біхейвіоризму про ці перемінні не можна розмірковувати в традиційній психологічній термінології; проте необіхейвіористи., по суті, порушили цю заборона, обговорюючи проблеми мети, образу і т.п. Так, Е. Толмен (1886–1959) експериментально показав, що пацюки, які просто бігали по лабіринту, не одержуючи підкріплення, надалі швидше навчаються проходити його за умови підкріплення, ніж пацюки, які не мали попереднього «досвіду бігу»; це означає, що в пацюків першої групи сформувався образ лабіринту, що дозволяє орієнтуватися в ньому (Толмен назвав це «когнітивними картами»).

Одним з найбільш авторитетних необіхевіористів є Б. Скіннер, який припустив, що поводження може будуватися і по іншому принципу, а саме, визначатися не стимулом, що передує реакції, а ймовірними наслідками поводження. Це не означає вільного поводження (хоча в рамках його підходу й обговорюється проблема «самопрограмування» людини); у загальному випадку мається на увазі, що, маючи визначений досвід, тварина або людина будуть прагнути відтворювати його, якщо він мав приємні наслідки, і уникати, якщо наслідки були неприємні. Іншими словами, не суб'єкт вибирає поводження, але ймовірні наслідки поводження керують суб'єктом.

Відповідно, можна керувати поводженням, винагороджуючи (тобто позитивно підкріплюючи) визначені способи поводження і тим самим роблячи їх більш ймовірними; на цьому заснована запропонована Скіннером ідея програмованого навчання, що передбачає «покрокове» оволодіння діяльністю з підкріпленням кожного кроку.

На шляху свого розвитку від трішки наївних формулювань Уотсона до філігранних необіхейвіорис