Взаємовідносини людей

1. Мораль і моральність у суспільстві, моральні цінності,

норми і принципи

Людина завжди живе серед людей. Вона постійно перебуває у певній системі взаємовідносин із подібними до себе, у своїй жит­тєдіяльності спричиняє певні дії стосовно інших лю­дей. Так само, як у виробничій діяльності впливає на навколишній світ. Але, якщо стосовно природного се­редовища, скажімо у продуктивній діяльності, людина керується доцільністю, прагненням до мети, то у сто­сунках, власне, з людьми цього, напевне, замало. Тут вступають у дію доцільності між людських стосунків, що не зводяться лише до правил простої доцільності. Вони, насамперед, виражені в поняттях добра і зла.

Відповідність людських дій і вчинків категоріям добра і зла становить основу моральних відносин у суспільстві. Систему усвідомлених норм, традицій, пра­вил поведінки, почуттів та уявлень, що віддзеркалю­ються через розуміння добра і їла, які є наслідком усього суспільно-історичного досвіду людства, ми і/ називаємо моральною культурою суспільства.

Моральність криється у повсякденному бутті люди­ни, у її буденних вчинках, підсвідомих діях, відчуттях. Вона витворюється непомітно, але завжди реалізується самим людським життям, мірою в ньому добра і зла. Оцінюючи своїх друзів, знайомих, ми оцінюємо їх крізь призму моральності — відповідності їхніх учинків на­шому розумінню добра і зла. Ми ніби застосовуємо свій спосіб визначень до повсякденного життя, поділяючи все в ньому на добре і зле, хороше і погане, достойне і негідне.

Як бачимо, моральні судження і поняття задіяні безпосередньо в кожен день нашого життя, у наше мислення і спілкування, у нашу систему цінностей. Але моральність має й іншу сферу буття.

Аналізуючи себе, кожна людина в тій чи іншій формі ставить перед собою питання: чи все мені у цьому світі дозволено? Що дозволено мені в моїх вчин­ках стосовно інших людей? Чи існує межа в моїх діях стосовно людей, яка б залежала не тільки від обставин чи зовнішньої доцільності? Подібні питання часто ста­ють предметом роздумів письменників. Пам'ятаєте, як запитує себе Раскольніков, герой Ф. М. Достоєвського: «Скотина я тремтяча, чи право маю?»

Чим, зрештою, визначається це «право» або «без­прав'я»? Законом? Уявіть собі на хвилинку, що закони та їх охоронці раптом зникли. Чинив би в такому випадку кожен те, що хоче, що вигідне тільки йому? Чи, можливо, знайшлися б люди, яким просто стало б соромно чинити зло? Очевидно, у кожної людини є свій внутрішній закон, який регулює і скеровує її вчинки, стримує від зла, спонукає до добра. Свого часуСократ називав це своїм «Демоном», внутрішнім голосом, який розмежовує гідне і негідне, чесне і безчесне. Цей внутрішній моральний закон — те, що люди називають совістю.

Саме совість визначає наші дії стосовно собі по­дібних як гідні чи негідні, можливі чи неприпустимі. Вона — внутрішній регулятор людських взаємовідно­син, який постає основою осередків людської спіль­ноти: сім'ї, нації, суспільства. Совість у людині дорівнюєсвітові:адже відомо, що докори совісті можуть завдати більших тортур, ніж усі жахи світу. Німецький філософ Кант у XVIII столітті писав, що дві речі у світі вражають його найбільше: «Це зоряне небо наді мною та моральний закон у мені».

Совість постає неусвідомленим суддею та внутріш­нім регулятором наших учинків з точки зору добра і зла, допустимого і недопустимого у наших діях сто­совно людей, природи і світу в цілому.

Як моральна категорія, совість характеризує особис­тість з точки зору здатності жити в людському середо­вищі, будувати гармонійні стосунки з іншими людьми. Із цього випливає також, що совість — це особливий вищий рівень внутрішньої самовизначеності особистос­ті. Моральність, як слідування внутрішнім чинникам совісті, передбачає відношення до реально здійсню­ваного способу життя, до цінностей, мотивів суспільної людини. її можна визначити як цінність цінностей, мотив мотивів.

Моральність виступає і як суспільна культура орга­нізації співжиття, і як внутрішній регулятор та особис­тий суддя індивідуальних вчинків, внутрішній закон дії особистості з точки зору добра і зла.

Із точки зору суспільної свідомості моральність — це сукупність об'єктивних, загальнозначущих, безумов­них норм, що визначають відносини між людьми та існують у формі ідеальних орієнтирів, еталонів поведінки. Вона акумулює в собі й моральнусвідомість, і моральні відносини в суспільстві.

Якщо моральність притаманна людській природі, то в чому її передумова? Чи має вона свою історію, чи, може, безумовно закладена в структурі нашої свідомості? Чи вона — невід'ємна властивість людської природи, чи, може, наслідок історичного розвитку?

Виникнення й розвиток моралі. Первісне або родове суспільство не знало розгалуженої системи духовного життя, писаних законів, які б регул ю пал 11 суспільні та міжособистісні стосунки. Діями роду керували звичаї та традиції. Напевно, людина із самого початку визна­чення себе як істоти, що відрізняється від тварин, у своєму прагненні вижити, повинна була утворити пев­ну організацію, яка історично зафіксована як родова організація — за родинними (тобто кровними) зв'яз­ками.

Передумови такої організації існують і в тваринному світі: зграї, стада. Вони базуються на піклу­ванні про молодняк, на взаємообороні, на спільних способах полювання тощо. Очевидно, що первісних людей також об'єднували турботи про дітей, про збе­реження роду, що й зумовлювало певні с