Визвольна війна угорського народу 1703—1711 pp.

1. Розкрити значення та участь закарпатців у визвольній війні угорського народу 1703—1711 pp.

З погіршенням економічного становища загострювалися соціальні та національні суперечності в суспільстві. Залежно від обставин вони набирали різних форм і характеру. На Закарпатті такі суперечності найгостріше проявилися під час визвольної війни угорського народу 1703—1711 pp. проти австрійського панування. В ній активну участь взяло населення Закарпаття. У травні 1703 р. закарпатці масово підтримали заклики семиградського князя Фе-ренца Ракоці II, який перебував у Бережанах на нелегальному становищі, виступити «за віру, вітчизну й свободу».

Центрами народного руху стали Берегівщина й Мукачівщина. У травні куруци (повстанці) взяли м. Берегове та інші населені пункти. Повстанців очолювали Іван Беца, Федір Бойко, Іван Пинтя та інші талановиті ватажки, які добре знали життя й потреби народу, їхні загони протягом короткого часу визволили більшість території Закарпаття, форсували р. Тису, вступили в Угорщину й оволоділи кількома містами, у тому числі й Дебреценом. До кінця 1703 р. куруци звільнили значну частину Угорщини й перенесли воєнні дії на територію Австрії.

Одночасно тривали бої за ті закарпатські міста, де засіли вірні урядові гарнізони. У серпні 1703 р. повстанці Яноша Майаша і Альберта Кіша оволоділи Хустом. Після тяжких, кровопролитних штурмів упав у лютому 1704 р. Ужгород, а пізніше й Мукачів. Визволена територія перетворилась на головну базу повстанців. Тут формувались нові загони, вироблялася холодна та вогнепальна зброя, заготовлялися харчі та військові припаси. З території Закарпаття Ференц Ракоці II вів жваве дипломатичне листування з урядами Польщі, Франції, Росії та інших країн, намагаючись знайти в них підтримку. Почалося створення нових органів влади які стали частково враховувати інтереси повсталих закарпатців.

Визвольна боротьба щільно перепліталася з антикріпосницькою. Якщо спочатку переважали визвольні, то пізніше антикріпосницькі настрої народу. Головним завданням податних станів стало звільнення від кріпацтва й надмірних податків. Відповідно загострилися відносини між рядовими повстанцями і мирним населенням, з одного боку, та місцевим дворянством — з іншого. Ференц Ракоці IIдедалі більше спирався на закарпатську знать і підтверджував її виняткові права на землю й селян. Фатальною для вождя виявилася заміна обраних повстанцями командирів дворянами. Колишні селяни й міщани відмовлялися коритись їм. Почалися чвари, авторитет Ференца Ракоці IIі воєнно-моральний дух військ неухильно падали. Становищу не зміг зарадити навіть закон 13 червня 1707 р. про повалення влади Габсбургів й утворення Угорського королівства та входження до його складу Закарпаття. Місцеві власті почали переслідувати учасників визвольної війни, відбирати у них землі, худобу, змушували виконувати різні повинності й платити додаткові податки. У відповідь повстанці залишали військо, тікали в гори й там заводили господарство. Становище загострилося. «Ми втратили любов народу»,— з прикрістю визнавав командувач повстанською армією Н. Верчені. Силові дії командування щодо наведення порядку у війську внесли ще більший розлад між рядовими повстанцями й правлячими верхами.

У серпні 1708 р. фактично деморалізована повстанська армія була розгромлена під містечком Трендин у Словаччині. Ця та інші поразки змусили уряд Угорщини обнародувати в лютому 1709 р. маніфест про звільнення з кріпацтва учасників визвольної війни. Але він наштовхнувся на опір значної частини католицького та уніатського духовенства, а також дворянства. Вони відверто виступили проти дальшого ведення визвольної війни, за визнання австрійського імператора Іосифа Клемента IIзаконним королем Австрійської імперії. Почався перехід дворянства на бік Габсбургів. У 1710 р. повстанська армія після чергової невдачі під Ромханами почала відступати на схід і покинула Угорщину. Останнім форпостом повсталого народу залишилося Закарпаття з його могутніми Ужгородським і Мукачівським замками. За таких умов Ференц Ракоці IIнамагався заручитися допомогою Росії у нерівній війні з імперією Габсбургів. Але його переговори з Петром І на початку 1711 р. не дали очікуваного результату. Тим часом командування увійшло в прямий контакт з австрійським двором, війська розпадались, і 1 травня 1711 р. повстанська армія капітулювала під м. Сатмара. Пізніше здалися також Ужгородський і Мукачівський замки.

За умовами Сатмарського миру народ Закарпаття не одержав очікуваної свободи. Власті конфіскували землю в учасників визвольної війни й передали її прихильникам Габсбургів, чинили розправи над повстанцями, збільшували податки і різні побори. Соціальний спокій у краї підтримувався переважно силовими методами.

Гайдамацький рух у першій половиш XVIIIст. Центральні українські землі у першій половині XVIIIст. не зазнавали таких соціальних потрясінь, як Закарпаття. Боротьба Семена Палія та інших правобережних полковників була переважно визвольного характеру й закінчилася відносно швидко. Не мало значного впливу на Україну і повстання селян та козаків під проводом Кіндрата Булавіна у 1707—1708 pp. Стихійні погроми населенням восени і взимку 1708 р. маєтків Івана Мазепи, Андрія Войнаровського, Івана Зеленського та інших представників прошведської орієнтації були санкціоновані властями й мали швидше політичний, ніж соціальний підтекст.

Для захисту своїх прав населення Гетьманщини вдавалося до різних методів. Найпоширенішим серед них у перші