Вивчення епіграфічних колекцій у музеях

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВА

РЕФЕРАТ

Тема:

«Вивчення епіграфічних колекцій у музеях»

Київ-2009

Вступ

Епіграфіка – допоміжна історична дисципліна, що вивчає написи (переважно давні й середньовічні) на твердих матеріалах (камені, металі, глині й т.д.) Виникла в епоху Відродження. Методика епіграфіки як науки (про прийоми дешифрування, заповнення й датування написів) розроблена в 18–19 ст. Розшифровка єгипетських ієрогліфів, клинопису, микенскої писемності значно розширила в 19–20 ст. область епіграфіки. Епіграфічні тексти – важливе джерело по політичній, соціальній і економічній історії: написи звичайно сучасні відомостям, що втримується в них.

Найдавніші ієрогліфічні написи Єгипту відносяться до рубежу 4 – 3-го тис. до н.е. (деякі ідеограми – більше раннього часу): тексти на стінах пірамід і ін. культових споруджень, на стелах і ін. Серед піздньоієрогліфічних написів відомі білінгви, у тому числі Розеттский камінь, вивчення якого послужило початком розшифровки ієрогліфів.

Клинописні тексти Месопотамії, Сирії й Малій Азії датуються від кінця 4 тис. до н.е. і різняться по мовах: шумерські, аккадскі, хетські, хурритскі, эламскі, урартскі. До 6 – 4 ст. до н.е. вдносяться древньоіранскі клинописні написи на скелях, стінах палаців і ін. (особливо важливі написи Дарія І і Ксеркса). Епіграфіка Давнього Сходу має особливе значення для історичної науки в силу нечисленності інших письмових джерелом. Важливі для історії народів Индостана ідеограми на печатях хараппской цивілізації (3-е тис. до н.е.) тексти політичного, господарського, релігійного змісту часу царя Ашоки. Давньокитайскі написи на кості, бамбуку, бронзі датуються 14 ст. до н.е.

З кінця 2-го тис. до н.е. з'являються фінікійські епіграфічні пам'ятники релігійного, вчасності історичного змісту в Библе, Сидоне, фінікійських колоніях в Іспанії й ін.: карфагенские эпифафичні тексти називають пунічними. До фінікійської епіграфіки примикають (з 9 ст. до н.е.) арамейські й давньоєврейські тексти.

Давньогрецькі написи 11 ст. до н.е. написані тридцятимільйонним листом, походять переважно з Кіпру. Написи більше пізнього часу (з 7 ст. до н.е.) з материкової Греції, Південної Італії й з островів Середземного моря численні й різноманітні по змісту: зводи законів, декрети, міжнародні договори, списки посадових осіб і т.д. а також тексти історичного змісту. Латинські написи (з 7 ст. до н.е.) виявлені на всій території Римської імперії й за її межами (Північне Причорномор'я, Кавказ, Передня Азія). Серед них є великі тексти: аграрні закони, муніципальний закон Юлія Цезаря, так зване «Замітання Августа», декрети й ін. Особливе місце належить античній керамічній епіграфіці (клейма на посудинах) – важливому джерелу по господарству й торгівлі. Напису громадських організацій – джерело соціальної структури античною суспільства. До греко-латинської епіграфіки належать нерозшифровані написи етрусків і інших італійських племен, у мовах яких епіграфічними методами вдалося виявити ряд політичних, релігійних і соціальних термінів, що поповнюють дані про Етрурію, її племінному складі й пантеоні.

Середньовічні й пізні написи на грецькій і латинській мовах (Балкани, Західна Європа) належать до так званої християнської епіграфіки (надгробні й церковно-будівельні). Давні германці залишили рунічні написи. Написи, складені семеро-арабським письмом і приналежні різним народам, поширені від берегів Атлантики до Тихого океану (з 6 ст.).

Для історії народів Кавказу велике значення мають вірменські й грузинські написи, що містять дані по політичній і культурній історії. Тюркські рунічні написи з 6 ст. відомі на території від Монголії до Угорщини. У Південному Сибірі відкриті орхоно-енисейскі написи на стелах.

Перші слов'янські написи (10 ст.), виконані кирилицею, походять із Македонії, Сербії, Хорватії й Чехії. Найдавніший російський напис 10 ст. виявлений на корчазі в одному із гнездовських курганів. Давньоруська епіграфіка з 11 ст. представлена написами на каменях, стінах соборів (у тому числі на Софійськім соборі в Києві), на церковному начинні й ін.

1. Зародження епиграфіки

Дані епіграфіки використовуються при вивченні матеріальної і духовної культури, писемності, мистецтва, побуту і традицій народу.

На важливе значення написів у вивченні історії звертав увагу ще Геродот, однак їх практичне дослідження почалося тільки у XV ст. Як самостійна дисципліна епіграфіка відмежувалася від палеографії у першій половині XX ст., хоч перші спроби її наукового дослідження та вироблення методики опрацювання епіграфічних джерел припадають на початок XIX ст.

Засновниками епіграфіки як науки вважаються німецькі вчені Август Бек (І785–1867) і Теодор Моммзен (1817–1903). Античні пам'ятки, з яких почався процес збирання інформації, вивчали ще в часи Відродження. Але тільки у XIX ст., античне епіграфічне колекціонування було поставлене на наукову основу. У першу чергу вирізняються праці Берлінської Академії наук, у результаті діяльності якої вийшли дві збірки; «Corpus Inscriptionum Graecorum» (СIG) – звід давньогрецьких написів (1828 1877, перевидання 1973 р.) та «Corpus Inscriptionum Latinarum» (СIL) – звід латинських написів (1863 1903, додаткові томи до нього зводу видаються і нині).

Розшифрування ієрогліфів Давнього Єгипту, вавилонського клинопису мікенської писе

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать