Киево-Могилянська Академія

1. Що ви знаєте про письменників і поетів – вихованців Києво-Могилянської академії?

Здобувши ґрунтовну філологічну гідготовку, оволодівши іноземними мовами, студенти переходили до класів humaniora — поетики (1 рік), затим риторики (1 рік), де «прилучались до... справжньої гуманітарної освіти».

Поетика, як і риторика, що певний час викладалися нероздільно, розглядалися як засіб опанування знаннями словесності, літератури й красномовства. Основи поетики були розроблені ще в ренесансній Італії. Базувалися вони на античній спадщині літературно-теоретичної думки й літератури. Першоосновою їм послужили «Поетика» й «Риторика» Арістотеля й «Наука поезії» (Лист до Пізонів) Квінта Горація.

Ренесансні італійські поетики й риторики швидко поширилися по всій Європі. В Україну вони потрапили, головним чином, через нільські єзуїтські зразки. Але в Києво-Могилянській академії були добре відомі Арістотель і Горацій, і латинські, італійські й німецькі посібники, зокрема Марко Джіроломо Біди «Про поетичне мистецтво», Джуліо Скалігера «Поетика в семи книгах», Якова Понтано “Поетичні настанови» та ін. Професори Академії або суміщали два курси, або розділяли їх «огорожею» на «поетичні квіти» й «корисні туліанові плоди».

Кожен професор Академії складав свій рукописний курс лекцій. І найбільш ранніми виявленими на сьогодні підручниками риторики є («Оратор Могилянський, прикрашений найдосконалішими ораторськими розділами Марка Тулія Ціцерона»), прочитаний Йосифом Комоновичем-Горбацьким 1635/36 навч. року. До його риторики входив також курс діалектики — («Вступ до дослідження діалектичного вчення»). Йосиф Кононович-Горбацький (р. н. невід.— лютий 1653). Професор риторики й філософії, ректор (1642-46) Академії. Знавець мов, класичної літератури, філософ, мислитель, богослов. Його курс «ОratorMohileanus» визначні» зміст і стиль творчості багатьох його послідовників — Інокентія Гізеля, Йоасафа Кроковського, Стефана Яворського, Теофана Прокоповича, Георгія Кониського. Перший друкований посібник з красномовства був укладений професором і ректором Академії Йоаникієм Ґалятовським (бл. 1620—12.01.1688). Він був одним із найосвіченіших людей України XVII ст. Його посібник зкрасномовства мав назву «Наука албо способ зложеня казаня», входив як додаток до циклу проповідей «Ключ розумінія» (Друкарня Києво-Печерської лаври, 1659). На думку Й. Ґалятовського, проповідь, зокрема церковна, повинна утверджувати людей у вірі, морально їх настановляти, але й — пробуджувати живу думку, розширювати уявлення про навколишній світ, примножувати знання. Одна з основних вимог до промовця: проповідь має бути зрозумілою і цікавою, для чого він має вдаватися не тільки до Святого Письма й творінь отців Церкви, а й залучати приклади з історії, природи, народних переказів тощо. «Використовуй,- пише Ґалятовський,— гисториі і кройники о розмаітих панствах і сторонах, що ся в них діялоі тепер що ся дієт, треба читати книги о звірах, птахах, гадах, рибах, деревах, зелах, камінях і розмаітих водах, коториі в морю, в ріках, в студнях і на інших місцях знайдуются і уважати їх натуру, властивостій скутки і тоє собі нотувати і аплікувати до своєи речі, которую повідати хочеш».

1705 р. Теофан Прокопович читає студентам Академії свій курс «Ое агіе Роегдсае ІіЬгі... Аппо Оотіпі 1705», 1706 р.- лекцій, які справили величезний вплив на подальший розвиток теоретичної думки й виховали плеяду послідовників. Серед них Ґедеон Сломинський, автор курсу поетики, слухачем якого був Григорій Сковорода; Митрофан Довгалевський.

Поетика розглядалася як мистецтво (талант) викладу віршами людських дій і почуттів й одночасно як наука про закони і правила поетики. Академічні поетики не були простим повторенням європейських дидактичних теорій, їх практичний літературний напрямок був тісно пов'язаний з українською поезією й драмою XVI— XVII ст., що виділяло українську літературу у загальноєвропейському культурному контексті. Прикладна частина академічних поетик й риторик зосереджувалася на тих жанрах, що мали найбільше практичне застосування. Найважливішим вважалися трагедія, яка повинна зображати дії і вчинки великих мужів, комедія — зображення з жартами життя звичайних людей, і трагікомедія як «проміжний жанр».

У класі поетики студентам викладалися загальнотеоретичні засади предмета, їх знайомили з творами Гомера, Горація, Овідія, Езопа, Арістотеля, Вергілія, Ціцерона, Сенеки, Петрарки, поетів доби Відродження (латиномовна поезія), польських поетів, а також — із правилами складання віршів (до 30 видів) класичного, середньовічного й новітнього стилю. Це: епопея, трагедія, комедія, елегія, ода (буколічна чи іделічна поезія), епіграма, сатира, також курйозний вірш, акровірш і т. ін. Найбільш студенти захоплювалися тими віршами, які можна було застосувати в житті: присвятити професорам, поважним особам, проголосити на різних урочистостях — громадських, церковних, академічних чи родинних святах, взяти з собою у мандри по містечках і селах для здобування коштів «на прокорм» тощо.

Тобто студенти розділяли думку професорів, зокрема Теофана Прокоповича, що поезія — наука потрібна, вона є джерелом пізнання життя народів, засобом натхнення громадян і воїнів, бо прославляє героїзм і мужність предків, а також відтворює різноманітні людські вчинки, побутові ситуації, взаємовідносини, що є повчальними у життєвих справах. Проте успіху поезія досягне тоді, коли буде мати певну форму й приноситиме насолоду.

Риторику в ті часи роз