Культура Франції

Задачі роботи:

Предмет роботи – розвиток звичаїв і традицій Франції на протязі історії її культури.

Методологічною основою є принципи об’єктивності та історизму. Для реалізації цих універсальних принципів наукового пізнання було використано методи: історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-системний.

Практичне значення роботи пов’язане з можливістю використання її результатів при підготовці узагальнюючих праць з всесвітньої та вітчизняної історії.

1. Розвиток французької культури

1.1 Література

На території сучасної Франції існувало кілька литератур, які нерідко перебували у взаємному контакті. Найбільш рання – література кельтів (галлів), пісні та оповіді яких не збереглися; її відгалуженням стала бретонська література. На Півдні з Х ст. розвивається провансальська література. Каталонська література (в Руссільоні) не виходила за регіональні рамки. Аж до ХVІІІ ст. у Франції існувало багато літератури латинською мовою.

Середньовічний фольклор розвивається з ІХ ст. – трудові, весільні та інші пісні, оповіді, легенди, казки, які збереглися в пізніх обробках і записах. Перші писемні пам'ятки французької літератури належать до 2-ї половини ІХ ст. – твори на релігійні теми, створені в руслі латинської традиції. [7, с. 180–189]

У Х-ХІ ст. у військово-дружинному середовищі виникли перші епічні поеми – жести, що створювалися жонглерами, які були знайомі як з латинською традицією, так і з фольклором. Жести присвячені подіям національної історії VІІІ-Х ст. ст. (війни Карла Великого і його нащадків з «невірними», феодальні міжусобиці і т.д.), переусвідомлені в дусі свого часу. Жести, що оспівують військові подвиги одного героя, невдовзі оформлюються в цикли. З ім'ям Карла Великого і його сподвижників пов'язана «Пісня про Роланда» .

ХІV-ХV ст. ст. – перехідний період для літератури Франції. Поезія, розвиваючи прийоми куртуазної лірики, вдається до формальних пошуків. Однак Гільом де Машо (близько 1300 – 77), Есташ Дешан (приблизно 1346–1407), Крістіна Пізанська (1363–1431), Ален Шартьє (1385 – близько 1434), Карл Орлеанський (1394–1465) не тільки зробили довершеними старі поетичні теми (любов до недоступної пані і т. п.), але й передали дух епохи: національну трагедію Столітньої війни 1337–1453, крах феодального світогляду, пошуки сенсу життя поза релігійною доктриною.

У кінці ХV ст. Франція вступає в період Ренесансу. Посилюються контакти з Італією, розвивається книгодрукування, зростає інтерес до античності і гуманітарних наук; панування релігійної ідеології похитнулося.

На початку ХVІ ст. французькі гуманісти Ж. Лефевр д'Етапль (1450–1536), Г. Бюде (1467–1540) та інші ставлять гострі філософські, соціальні, політичні питання, ведучи боротьбу з схоластикою і релігійною ортодоксією.

Реформу французької поезії і драми здійснили в середині ХVІ ст. поети «Плеяди» П. де Ронсар (1524–85), Ж. Дю Белле (1522–60), Р. Белло (1528–77), Е. Жодель (1532–73) та інші. [7, с. 180–189]

На початку ХVІІ ст. французька література переживає складний процес розвитку і перетворення реалістичних, класицистських барокових тенденцій, що намітилися в ХVІ ст.

Реалістичні тенденції в літературі багато в чому базувалися на реалістичному та епікурейському вченні П. Гассенді (1592–1655). З його філософією пов'язана діяльність т. з. лібертинів («вільнодумців») Т. де Віо (1590–1626), М.А. Сент-Амана (1594–1661) і С. Сірано де Бержерака (1619–55), до яких приєднався також Ш. Сорель.

Розробка естетики класицизму заглиблюється в теоретичних виступах Ж. Шаплена (1595–1674), К. Вожла (1585–1650), Г. де Бальзака (1597–1654), Ф. д'Обіньяка (1604–76), які сформулювали вчення про «триєдність», про жанрову і стильову структуру літератури.

Основоположник і найвидатніший представник класицистської комедії – Мольєр (1622–73). З позицій народного здорового глузду він викрив і висміяв негативні сторони сучасного йому суспільства.

В середині і 2-й половині ХVІІ ст. класицизм, проникши в епістолярну прозу (М. де Севіньє), мемуаристику (кардинал Рец, Ларошфуко), церковне красномовство (Ж.Б. Боссюе), залишається провідним напрямком. Але поряд існують і побутові романи П. Скаррона (1610–60), А. Фюретьєра (1619–88), які іноді пов'язують з тенденціями барокко.

Вже в кінці ХVІІ ст. у французькій культурі наростають просвітницькі тенденції («Історія оракулів» Б. Фонтенеля), але епігонський класицизм 1-ї третини ХVІІІ ст. (драматургія П.Ж. Кребійона-батька, 1674–1762) стримує розвиток просвіти. Виникає література рококо, пронизана гедонізмом і скептицизмом, показною вільнодумністю. [7, с. 180–189]

У 1-й половині ХVІІІ ст. провідну роль у літературі відіграє Вольтер (1694–1778) – найбільший поет-сатирик (епіграми, поема «Орлеанська діва», 1755), драматург, який поставив класицистські норми на службу просвітницьким ідеалам («Магомет», 1742 та інші), чудовий прозаїк (повісті «Задіг», 1748, «Кандід», 1759), філософ, історик, публіцист.

У передреволюційні роки у французькій літературі поруч з сентименталізмом виникає передромантизм (Ж. Казот, 1719–92); у Е. Парні (1753–1814) елегійні мотиви, які віщують романтизм, поєднуються з загостреною антирелігійністю та прийомами рококо.

З початку ХІХ ст. домінуючим напрямком у французькій літературі стає романтизм. Феодальну реакцію на революц

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать