Символи Майбутнього. Твір за новелою Рея Бредбері «Усмішка»

Дуже хочеться зазирнути в майбутнє… Якби була машина часу – вдалося б подивитися, як житимуть мої однолітки років через сто. Але, на жаль, машину часу ще не винайшли, та і навряд чи винайдуть. Але кожен з нас сподівається, що в майбутньому нас чекає багато хорошого і не відбудеться нічого з того, про що розповів Рей Бредбері. Рік 2061-й. «Міста – руїни, дороги від бомбардувань – немов пила, угору-вниз, поля вночі відсвічують, радіоактивні». І черга. Черга людей, які терпляче вичікують хвилину, щоб плюнути. Плюнути в картину! Вона – символ минулого, яке знищило все і залишило ним тільки розруху, бруд, холод, голод. У черзі стоїть і Том, хлопчисько, який з ранку зайняв місце, щоб «помститися» картині. Для нього, як і для багатьох, це свято, а їх так мало в цьому житті. Том згадує, як на одному такому святі «рвали і палили книги на площі, і всі сміялися, наче п’яні», на іншому – «щасливчики, кинувши жереб, могли по одному разу довбонути машину кувалдою». Дехто в черзі ше сподівається, що колишні часи можна повернути: з’явиться людина, у «якої душа тягнеться до прекрасного», людина «з душею». Але більшість у це вже не вірить,

Ось і головна площа. По кутах обгородженого майданчика – четверо поліцейських. Вони повинні стежити, щоб в картину не кидали каміння. «Це для того, – пояснили Тому, – щоб кожному дісталося плюнути по разу». А ось і сама картина. Хлопчик завмер! «Жінка на картині усміхалася таємно-сумно, і Том, відповідаючи на її погляд, відчував, як б’ється його серце, а у вухах ніби звучить музика». А натовп, діставши дозвіл на знищення картини, кинувся до неї. Хлопчик, захоплений потоком, підбіг до розбитої рами, «простяг руку, схопив клаптик лиснючого полотна, смикнув і впав». Розлючені люди шаліли: «старі жували шматки полотна», «чоловіки рвали їх на дрібні клапті». А в цей час Том, судорожно притиснувши до грудей шматок полотна, біг додому. Увечері, коли всі лягли спати, хлопчик розгладив клаптик замальованого полотна.

«Світ спав, освітлений місяцем. А на його долоні лежала Усмішка. Він дивився на неї в білому світлі, яке падало з північного неба. І тихо повторював про себе, знову і знову: «Усмішка, чудова усмішка…» Він заплющив очі, і знову в мороці перед ним – Усмішка. Ласкава, добра…»
В оповіданні Р. Бредбері «Усмішка» йдеться про знамениту картину Леонар-до да Вінчі «Мона Ліза», про її загадкову усмішку, яка хвилює вже не одне покоління людей. Невже те, про що розповів письменник, може статися в майбутньому? Ні! Я в це не вірю! А оповідання Бредбері – це попередження нам, які живуть сьогодні: «Краса порятує світ! Зробіть так, щоб вона не пішла з ваших душ!» Хай усміхається вам Джокоида і через тисячу років!

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать