Добро і зло в романі Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері»

Віктор Гюго — великий французький письменник — прожив довге життя, впродовж якого багато і плідно працював і залишив нащадкам величезну спадщину. За 70 років своєї літературної діяльності він написав безліч поем, віршів і драматичних творів. Крім того, Віктор Гюго — автор відомих романів «Людина, яка сміється», «Дев’яносто третій». Але найзнаменитішим його романом вважається «Собор Паризької Богоматері».

В. Гюго продовжує традиції історичного роману, сполучає історичні факти з художньою вигадкою. Письменник зображує картини життя Франції XV сторіччя. Але історичні події для В. Гюго стають лише приводом для роздумів над сучасною ситуацією у Франції. Роман був написаний у кінці 20-х років XIX сторіччя. В цей час Франція переживає розчарування в ідеалах Французької буржуазної революції, в її наслідках. Багато діячів культури того часу взагалі розчарувалися в можливості прогресу. Гюго звернувся до історичного періоду, коли завершилася епоха Середньовіччя і почалася епоха Відродження. Письменника цікавлять зміни світосприйняття людини, і він відчуває, що в сучасній йому Франції теж наближаються значні зміни у світосприйманні людини. В цих умовах для нього важливо окреслити головні естетичні цінності. Тому питання добра і зла, прекрасного і потворного гостро поставлені в романі.

Собор Паризької Богоматері — це не тільки простір, де відбуваються події роману. Це рівноправний герой роману, як і поет П’єр Гренгуар, Есмеральда, Квазімодо, Клод Фролло. За християнськими віруваннями, Богоматір віддала свого сина на муки, щоб врятувати людство. Собор на її честь — це дань її безмежній любові до людей. У романі він втілює ідею добра, справедливості та любові. Герої роману пов’язані з Собором: для Квазімодо він і будинок, і Батьківщина, і весь світ. Але події, які зображує Віктор Гюго і стосунки між героями, далекі від християнських. В людей немає ні співчуття, ні терпимості, їхніми вчинками керують пристрасті, заради яких вони забувають про борг та обов’язки, забувають про Бога. Архідиякон Клод Фролло, одержимий пристрастю до Есмеральди, йде на злочин.

Квазімодо, потворний горбань, виявляється найлюдянішим і здатним на високі почуття. Він єдиний у романі, хто здатен кохати і робити щось не заради себе, а заради коханої людини. Знаючи, що своїм зовнішнім виглядом він лякає Есмеральду, Квазімодо подарував їй свисток, щоб завжди мати змогу прийти їй на допомогу. Але його кохання таке сильне, що заради неї він йде на злочин — зіштовхує з башти Клода Фролло —єдину людину, до якої він був такий прив’язаний, якій був зобов’язаний життям. Кохання Квазімодо — це і пристрасть, і здатність пожертвувати собою, не вимагаючи нічого навзамін.

Есмеральда наділена найкращими жіночими якостями. Вона не тільки красива, але й має прекрасний голос, який передає всі душевні переживання дівчини, її кохання до молодого капітана Феба де Шатопера розкриває найкращі якості, зокрема здатність кохати безумовно. Проте коханню немає місця у світі Феба.

Віктор Гюго зображує світ, в якому люди одержимі пристрастями, світ, в якому добро існує поряд зі злом і ніхто не хоче помічати прекрасне. Краса не рятує людей, не робить їх краще, а навпаки, розпалює пристрасті і штовхає на злочини. А людям, здібним до високих почуттів, загрожує неминуча загибель.

Добро і зло настільки переплетені, що люди не бачать між ними різниці. У світі відбувається постійна боротьба між добром і злом. І добро, яке виявляється слабким, приречене на знищення, а добро, що набирає сили, перетворюється на зло.

Німим свідком усього, що відбувається, є Собор.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать