Рання лірика В. В. Маяковського

Багато хто вважає, що Маяковський мав “гучним голосом” трибуна революції, був поетом громадським переважно як він сам написав: “Себе впокорював, стаючи на горло власній пісні”. Все це і так, і не так. Голос був дійсно гучний, зростання – високий, підборіддя – мужній, хоча зовсім не такий квадратний, як на більшості зображень поета. Але душа у поета завжди була ніжною, ранимою, вразливою, податливою на любов і ласку, відчуває чужий біль, як свою. Всяке почуття іншого негайно відгукувалося у всьому істоті поета. Він знаходить “споріднені душі” там, де нікому до нього взагалі не спало б на думку шукати цю спорідненість. Весь світ навколо нього – живий. Це можна бачити у вірші “Скрипка і трішки нервово …”. Поет, розбурханий, обпалений скаргами скрипки, її беззахисним самотністю, пропонує їй “жити разом”, тому що він – і сам такий же.

“Сам такий же” – одна з центральних емоцій ранньої (і не тільки ранньої) лірики Маяковського. У вірші 1918 року “Добре відношення до коней”, написаному не в саме спокійний час, коли від “трибуна революції” вже чекали (та й отримували) інші вірші, є такі рядки: “Підійшов і бачу очі кінські … Вулиця перекинулась, тече по -своєму … “Ось це було в ньому головне – побачити очі, відбитися в цих галузях, влитися в них, але головне – прийняти в себе виливають з них” загальну звірячу тугу “і відгукнутися, кинутися назустріч у нестримному пориві:” я – як ти “:” Кінь, не треба, кінь, слухайте, – чого ви думаєте, що ви їх плош? Дитинко, всі ми трошки коні, кожен з нас по-своєму кінь “. А скрипці, коні,

людині, виявляється, саме цього й треба – співчуття, з-розуміння, співчуття, тобто відчуття свого не-самотнім, повідно, відчуття своєї причетності до інших життям, зовсім не схожим на твою: “Може бути – стара – і не потребувала няньці, може бути, і думка моя їй здалася пішла, тільки кінь рвонулася, стала на ноги, ржанула і пішла. Хвостом помахував. Рудий дитина. Прийшла весела, стала в стійло. І все їй здавалося – вона лоша, й варто було жити, і працювати коштувало “.

Мені здається, потрібно володіти якоюсь слізної ніжністю і жалем до світу навколо себе, гострим відчуттям її крихкості, малості, податливості, щоб написати такі вірші: “Пливли по небу хмаринки. Хмаринок – чотири штучки: від першої до третьої – люди, четверта була верблюдік “. І ще – відчуттям власної великості, дорослості і здібності пошкодувати і втішити. Якимось дивним почуттям, що від твоєї турботи і тривоги все залежить у цьому світі. Моє улюблене вірш цього періоду – “Послухайте”. У ньому турбота і тривога, без яких нічого не відбувається і не сповниться в світі, виражені в пронизливих рядках про людину, якій потрібно, необхідно, щоб запалювалися зірки: “І, надриваючись в завірюхах полудневого пилу, вривається до бога, боїться, що запізнився , плаче, цілує йому жилаву руку, просить – щоб обов’язково була зірка! – Присягається – не витримає цю темну муку! А потім ходить стурбований та спокійний зовні. Каже кому-то: “Адже тепер тобі нічого? Не страшно? Так?! ”

Це відчуття своєї величезності має і ще один вислів – у сумірність поета з усім світом, у тому, що поет, як якийсь гігант, якщо сперечається – так з Богом, якщо грає на флейті – так це “флейта водостічних труб”, якщо його лихоманить – так світ трясе гроза. Він величезний все, що можна уявити у світі, і тому часто відчуває свою непотрібність і самотність. Найбільш прямо це почуття висловлено їм у вірші “Собі, коханій, присвячує ці рядки автор”: “Якщо б був я маленький, як Великий океан, – навшпиньки б хвиль встав, припливом пестив до місяця б. Де улюблену знайти мені, таку, як і я? Така не вмістилася б у крихітне небо! ”

Мені здається, що і революцію Маяковський відчував, як вулканічне струс власних нервів, душі і тіла, тому він не міг не писати про неї. Від любові поета здригався цілий світ, і поет не міг не відгукнутися на здригання цілого світу.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать