«Висока недорікуватість …» (про поезію М. Гумільова)

Микола Степанович Гумільов гуляв по Петербургу і, немов чарівник, творив і творив чудеса. У своєму “заблудилися трамваї” він нагадує мені Окуджаву з його “Останнім тролейбусом”. Він розширив кордони видимого світу в нескінченність, наповнив її чимось таємничим і загадковим. І ми їдемо разом з поетом “через Неву, через Ніл і Сену”, і трамвай наш перетворився на вітрильник, і з брабантські рожевих манжет сиплеться легке золото мережив, і крокодили могутніми ударами хвостів піднімають в небо мільйони крапель жовтої нільської води. Завдяки Гумільову у вітчизняній поезії виник первісний могутній світ, що вимагає від людини мужності і великодушності:

Так солодко рядити Перемогу, Немов дівчину в перлів, Проходячи по димовий слід відступаючого ворога.

Гумільова привертає все незвичайне, екзотичне, будь то корабель Летючого Голландця, вогні святого Ельма, темношкірі мулатки, берега Червоного моря, владики Судану – всього не злічити. Кожне його вірш, немов скриньку з колоніальної лавки, доверху наповнена небаченими дивина. Спочатку – це дратує. Надлишок прянощів притупляє смак, і починає здаватися, що поезія вся ізошла на мішуру і блискітки. Але така властивість справжньої літератури – вона вимагає подолання не тільки матерії тексту, але і сформованих стереотипів сприйняття. Гумільов створює нову естетику, нову віршовану техніку. Він вимагає від читача інтелектуальної роботи, співтворчості, такого ж потужного, рівного за силою естетичного пориву. І тоді результат перевершує очікуване:

Сьогодні я бачу, особливо сумний твій погляд

І руки особливо тонкі, коліна обнявши.

Послухай: далеко, далеко на озері

Чад Вишуканий блукає жираф.

Гумільов дуже гарний на своїх фотографіях, де косоокість не так помітно і майже не псує красу його обличчя. Ось він в Африці з рушницею, у ніг убитий леопард, ось з негарною, але романтичної Черубіной де Габріак, з сином, ось він – фронтовий офіцер, молодий, мужній з солдатським Георгієм на грудях. Вища офіцерська нагорода. Підпис: “Грудень 1914″.

Є так багато життів гідних,

Але одна лише гідна смерть.

Лише під кулями в ровах спокійних

Віриш у прапор Господнє, твердь.

Гумільов був істинно російським поетом. Він писав про таємний трепет душі, про життя і смерті. Він відкрив читачеві світ прекрасної і благородної романтики, вічне і таємничу красот) його. Вірші поета дихають мужністю і любов’ю. Гумільов, незважаючи на свою зовнішню недоступність, видається мені іноді добрим і уважним шкільним учителем, який вчить мене і кожного складної науці свободи і мужності.

Чудово в нас закохане вино,

І добрий хліб, що в піч для нас сідає,

І жінка, якою дано,

Спершу змучились, нам насолодитися.

Але що нам робити з рожевою зорею

Над холодіючі небесами,

Де тиша і спокій неземний,

Що робити нам з безсмертними віршами?

Саме так поет заманює, захоплює, бере в полон. У цьому є щось від африканського сафарі, що-то від його досвіду мисливця. Виявляється, Гумільов знає якісь захоплюючі своєї безмежжям таємниці нашої душі. Він не заважає любити інших поетів: Мандельштама, Тарковського, Ахматову, він просто знає іншого – його неможливо не любити. “Не метр був Гумільов, а майстер”, – скаже Марина Цвєтаєва. І це є правда про нього по цю пору. Жорстокість огидна сама по собі. Вона непростимий, коли від неї гине поет. Правда, у справжнього поета немає смерті.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать