«Важка ліра» (творчість Владислава Ходасевича)

Тепер себе я не ображу:

Старію, горблюсь, але – Коплі

Все, що так ніжно ненавиджу

І так уїдливо люблю.

В. Ходасевич


Владислав Феліціановіч Ходасевич був не настільки популярний, як, скажімо, О. Блок, К. Бальмонт, Г. Іванов, але той, хто познайомиться з його лірикою, зрозуміє, що він займав гідне місце серед поетів срібного століття.

Ходасевич народився в Москві, батько його був поляк, а мати хрещена єврейка. Незважаючи на те, що Ходасевич був католиком, це не забрало в чудового поета болісного права проклинати і любити свою батьківщину. Під час революції 1917 року Ходасевич був уже зрілим поетом. У 1922 році вийшла його книжка віршів “Важка ліра” під маркою “Гіз, Москва-Петроград”. У тому ж році він виїхав жити за кордон і свої дні закінчив у Франції, в 1939 році.

“Важка ліра” – остання книга поета, видана на батьківщині. Я вважаю, що Владислав Ходасевич яскраво висловив у ній своє ставлення до часу революційних змін в Росії, до нового соціального укладу.

Довгий час наші критики характеризували його як “білоемігранти-перебіжчика” або “обдарованого поета, який намагався протистояти потоку життя і загальному руху мистецтва”. Були й такі характеристики: “вірші його написані від імені людини, якого вітер революції вигнав з мишачого підпілля і який як би випадково опинився на крутому роздоріжжі історії і з великою нудьгою дивиться на те, що відбувається в світі”. Літературознавець Ю. Тинянов в 1924 році теж “копнув” Ходасевича: “звичайний же голос Ходасевича, повний голос – для нас не стоїть”.

Однак Тинянов помилився. В демократичній Росії розгледіли, що автор “Важкою ліри”, болісно переживаючи розлад з дійсністю, відкидав новий устрій життя в Росії:

Досить! Краси не треба.

Не варто пісень підлий світ.

Померкні, Тассова лампада,

Забудь, один століть, Омір!

І Революції не треба!

Її розсіяна рать

Однією вінчається нагородою,

Однією свободою – торгувати.

Це видно з віршів “Люблю людей, люблю природу”, “День”, “Сліпа серця мудрість”. Ходасевич один з небагатьох поетів, на мій погляд, який ясно усвідомлював свою правоту:

І ось, Росія, “гучна держава”,

Її груди губами мнучи,

Я висмоктав болісне право

Тебе любити і проклинати тебе …

Ходасевич безболісно відмовився від символізму з його онтологічну вишукуваннями і одним з перших поетів срібного століття перейшов до гірких і точним словам про тлінність всього живого, про вовчої ворожості до недавніх друзям, готовим з собачою відданістю служити новим господарям життя. Він закликав піднятися над усім цим:

Переступимо, перескочив,

Перельоти, пере – що хочеш –

Але вирвуся: каменем з пращі,

Зіркою, що зірвалася в ночі …

Сам погубив – тепер шукай …

Я помічаю, що сьогодні поезія В’ячеслава Ходасевича знаходить все більше і більше шанувальників. Це і повинно було статися. У Ходасевича, так само як у О. Мандельштама, Георгія Іванова, Костянтина Бальмонта, – блискуча душа поета срібного століття.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать