В. Маяковський «Про місце поета в робочому строю»

Я хочу,

щоб до багнета

прирівняли перо. В. Маяковський.

Епоха, в яку жив Маяковський, була часом величезних потрясінь у житті країни, і поет такого масштабу, безсумнівно, не міг стояти осторонь від того, що відбувається. Активна громадська позиція Маяковського висловилася, перш за все, в його творчій діяльності: він пише кіносценарії для нового радянського кіно, багато друкується в газетах, їздить з публічними лекціями по містах країни (“менестрелів”), працює в ЗРОСТАННЯ, створюючи особливого роду плакати, так звані “вікна” (що складаються з декількох малюнків агітаційного або сатиричного змісту і невеликого віршованого тексту під ним). Подібного роду робота мало відповідає, на перший погляд, подань про високе характері й високе покликання мистецтва. Для кількох поколінь російських поетів імперативом були рядки О. С. Пушкіна:


Повстань, пророк, і віжд’, і почуй,

Виповнися волею моєї,

І обходячи моря і землі,

Дієсловом пали серця людей.


У порівнянні з цими рядками “тисячі три плакатів і тисяч шість підписів”, рекламні віршики, памфлети та інші літературні одноденки мають видатися негідними високого звання поета.

Я думаю, що думка про це і змусила Маяковського знову і знову звертатися до теми призначення, ролі поезії в житті суспільства. “Надзвичайна пригода, що було з Володимиром Маяковським влітку на дачі”, “Розмова з фінінспектором про поезію”, “Додому”, поема “На весь голос” – ось твори, в яких він найбільш яскраво розкриває своє творче кредо: “Нам слово потрібно для життя “.

“Надзвичайна пригода …” – не просто зразок ліричної жарти, але серйозне роздуми про те, чим має бути поет, і не тільки в дану конкретну епоху, але і у всі часи. Поезія і сонячне світло представляються героєві явищами одного плану, їх завдання – боротьба з темрявою, з відживаючим “сірим мотлохом”. Вірші поета і промені сонця уподібнюються зброї (згодом автор не раз повернеться до цього порівняння), яке руйнує ворожу світла стіну мороку:


Стіна тіней, ночей в’язниця

під сонць двостволкою впала.


Наприкінці вірша Маяковський проголошує гасло свій (“і сонця”):


Світити завжди, світити скрізь,

до днів останніх донця.


Вірш “Додому” ще раз підтверджує авторське ставлення до поезії як до зброї народу в боротьбі за будівництво нового життя. Поет повинен відчувати себе заводом, який виробляє людське щастя; до нього повинні пред’являтися ті ж вимоги, що й до інших:


Я хочу, щоб у дебатах

потів Держплан,

мені даючи завдання на рік.


“Робота віршів” не менш важлива, ніж виробництво чавуну і сталі, і тому автор вважає, що праця поета не відрізняється від роботи в полі або біля верстата по ступеня своєї потрібності. Розвиток цієї думки знаходимо у вірші “Розмова з фінінспектором”. У жартівливо-іронічної формі Маяковський переконує читача в тому, що поезія – це громадська праця, і поет – повноправний учасник соціалістичного будівництва:


Праця мій

будь-якого

праці споріднений.


Автор говорить про специфічну складності поетичного процесу – “в грам видобутку роки праці”, – заперечуючи позицію людей, подібних фінінспектора, які вважають поезію заняттям непотрібним і нескладним і значаться поетів “у ряді мають лабазу та угіддя”. Іронізуючи над бюрократичним підходом до мистецтва поезії, ліричний герой на питання про наявність “виїзду” відповідає:


А що,

якщо я

десятки пегасів загнав

за останні п’ятнадцять років?


Використовуючи поняття, далекі від літератури, Маяковський загострює свої думки про поезію, про її місце в житті суспільства. Він порівнює вірші з динамітом, що висаджують міста; “поряд з тлінням слова-сирцю” вони спопеляє:


Ці слова приводять в рух

тисячі років

мільйонів серця.


Поет у Маяковського одночасно і “народу водій”, і “народний слуга”, він повинен йти попереду всіх і, в той же час, для нього неможливе існування поза народу. Рима, яка в даному випадку метонімічна втілює собою всю поезію, постає, з одного боку, як “І ласка, і гасло, і багнет, і батіг” у цій, з іншого боку, як “ваша безсмертя” у майбутньому. Вона – і зброю пролетаріату, і його можливість залишитися у віках.

Програмним по відношенню до даної теми можна назвати вступ до поеми “На весь голос”. Ліричний герой обурено висловлюється про тих, хто строчить романси у страшне для країни час:


Неважлива честь,

щоб з отаких троянд мої статуї височіли

по скверів,

де харкає туберкульоз.

У поемі вірші знову порівнюються з грізною зброєю: “моїх сторінок війська”, “кавалерія дотепів”, “рим піки”. Вони повинні постати очам нащадків:


Вагомо, грубо,

зримо, як у наші дні

увійшов водопровід, спрацьований

ще рабами Риму.


Об’єкти, які вибирає автор для порівняння з віршами, носять нарочито приземлений, матеріальний характер. У цьому також відбивається віра поета в те, що література є виробництво, продукт якого – важливий і безпосередньо відчутний.

Окремо слід сказати про ставлення героя до слави, до визнання нащадків. З висоти свого творчого альтруїзму він проголошує:


Мені наплювати на бронзи многопуд’е,

мені наплювати

на мармурову слиз.


Герой мріє про щасливе майбутнє своєї батьківщини, до якого чимало сил вкладено і самим поетом.

“Слово – полководець людському сили”, – говорить Маяковський. Поезія потрібна, щоб боротися з “мотлохом” життя і щоб затверджувати нову реальність – і вона має робити це в інтересах робітничого класу. З цієї точки зору, “Ніде крім як у Моссельпрому” – “поезія найвищої кваліфікації”. Поет величезного і багатогранного таланту, Маяковський – лірик і трибун – вважає своїм призначенням, перш за все, служіння своєму класу. Заради цього він зрікається “особистих мотивів”, стаючи “на горло власній пісні”. І, хоча в одній з рядків герой зізнається: “І мені агітпроп в зубах навяз”, – але, проводячи підсумки творчої біографії, він має повне право заявити:


Я

всю свою

дзвінку силу поета тобі віддаю,

атакуючий клас.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать