«Темне царство» в драмі А. Н. Островського «Гроза»: Дикої і Кабанихи (1)

Гроза” – найдивовижніше

твір російської, могутнього,

цілком оволоділа собою таланту.

І.С. Тургенєв


Осінь 1859 року. Прем’єра в Московському Малому театрі. Великі актори грають п’єсу великого драматурга. Про це творі будуть написані трактати, в полеміці про нього зійдуться М. Добролюбов і А. Григор ‘єв. Ця п’єса пройде по багатьом сцен світу, але все це буде пізніше, а поки Малий театр вперше ставить нову п’єсу О. М. Островського “Гроза”.

За піднявся завісою – панорама Волги, на першому плані – дерева і лави. Дія відбувається в місті Калинові, яка потопає в зелені садів. “Вид незвичайний! Краса! Душа радіє! “- Ці слова Кулігін є своєрідним прологом п’єси.

Здається, на тлі такої краси люди повинні жити красиво і щасливо. Однак це не так. У Калинове панує атмосфера “тупий ниючий біль …, тюремного Гробового безмовності”.

“Темне царство” – таку характеристику дає багатьом жителям міста Кулігін. Він критикує “жорстокі звичаї” Калинова, грубість і брехливість його мешканців.

Дійсно, створюється таке враження, що в Калинове все поставлено з ніг на голову, все втратило свій сенс. Доброта тут стала прикриттям злоби й жорстокості. Згадаймо, як характеризує Кабанихи той же Кулігін: “Ханжа! Жебраків оделяет, а домашніх заїла зовсім “.

Кохання у цьому місті – злочин. Будь-який прояв щирого почуття розцінюється як гріх. Коли Катерина, прощаючись з Тихоном, кидається йому на шию, Кабанихи її осмикує: “Що на шию-то виснеш, безсоромниця! Не з коханцем прощаєшся! Він тобі чоловік, глава! “. Любов і заміжжя не можуть тут ужитися разом. У сім’ї Кабанова панують грубість, обман, але тільки не любов. Про любов Марфа Ігнатівна згадує лише тоді, коли їй треба виправдати свою жорстокість: “Адже від любові батьки і суворі до вас бувають … Ну, а це нині не подобається”. Навіть смерть Катерини не змусить стиснутися холодне серце Кабанихи: “Про неї і плакати-то гріх!”.

Я думаю, що Кабанихи розумна. Неосвічені, яка вважає паровоз “вогненним змієм”, захоплена розповідями мандрівних богомолок про країни, де правлять “Салтан”, а люди все “з песьімі головами”, вона все ж таки здатна оцінити те, що відбувається. Кабанихи розуміє, що гроші ще не дають повної влади, їй необхідно закабалити людей, осквернили в них все краще, що є в кожній порядній людині: любов, вірність, почуття прекрасного, віру, нарешті. Основна ж засіб для досягнення повного панування над людьми – жорстокість, прикрита святенництвом. Але ж жорстокість Кабанихи дає гіркі плоди: Катерина гине, Варвара тікає з дому, Тихін вперше кидає докір матері, звинувачуючи її в смерті дружини. Такий висновок легко роблять глядач або читач, але він недоступний самої купчисі, бо виходить за межі правил, що панують в “темному царстві”.

Кабанихи, на мій погляд, найбільш послідовна захисниця цього царства, бо вона передчуває його загибель: “Старина-то і виводиться … Що буде, як старики перемруть, як буде світло стояти, вже й не знаю … добре, що не побачу нічого” .

Думаю, цим відчуттям кінця того способу життя, який був характерний для російського купецтва середини XIX століття, Марфа Ігнатівна відрізняється від Дикого, найбагатшої людини у Калинове (примітно, що він названий першим у переліку дійових осіб).

Цей “пронизливий мужик” свято вірить у те, що гроші розв’язали йому руки в спілкуванні з людьми. Якщо Кабанихи діє “під виглядом благочестя”, то цей самодур дня не може прожити без лайки. Людина для нього – черв’як: “Захочу – помилую, захочу – роздавлений”. Чи варто дивуватися тому, що Дикої свідомо чинить злочин, плюндруючи найманих робітників. “Не доплачу я їм за якою-небудь копійці на людину, а у мене з цього тисячі складаються”, – говорить він городничому, який відноситься до одкровень Дикого цілком спокійно, тому що сам залежить від нього. Ось хто стоїть на чолі Калинова!

Відсталість і грубість Дикого проявляються в його розмові з Кулігін. Савел Прокопович не бажає знати ні про наукові відкриття, ні про Державіна. Таким чином, в “темному царстві” гинуть не тільки високі почуття, але і будь-які прояви творчої думки.

Однак Дикої воює лише з тими, хто залежить від нього. Коли на переправі його вилаяв гусар, цей войовничий самодур не посмів протистояти офіцерові, а всю злість зігнав на домашніх. “Воюєш-то ти все життя з бабами”, – кидає йому докір Кабанихи. А Кулігін так характеризує сенс життя “темного царства”: “Пограбувати сиріт, родичів, племінників, закляття домашніх”. Як же страшні люди, що обрали жорстокість основною справою свого життя!

Багато в чому схожі Дикої і Кабанихи: задушити, винищити благородство, почуття, не схожі на безмовне покору, познущатися над людьми, покірними їхньої влади – це для них якщо і не сенс життя, то вже задоволення немаленьке. Але Кабанихи прийшла до цього через свою “каторгу”. Її так само точно ламали, над нею знущалися в будинку чоловіка. Припинилося все це для неї тільки після того, як саме вона стала в будинку повновладною господинею. А статися це могло тільки після смерті попередніх господарів. Значить, такий порядок в житті: терпи, поки над тобою стоїть власник, насолоджуйся безкарністю, коли сама стала господинею. Їй навіть на думку не спадає, що можна змінити такий порядок, що ставитися до сина з невісткою, доньки можна по-іншому, з любов’ю і ніжністю. Ні в її душі таких понять. Вона терпіла – Нехай і інші терплять. Але Кабанихи, не лише сильна характером, але й безпринципна й байдужа, не розуміє іншого: людину можна не тільки зламати, як Тихона, збурити, як Варвару, але можна і просто погубити фізично, якщо прямоту вдачі, ніжність душі не вдається подолати. Це і сталося з Катериною.

Дикої набагато простіше. Він робить те, що робили все життя і батько, і дід, і сусід. Різниця в тому, що грошей більше, а розуму все менше і менше. Адже Дикої живе навіть не за принципом: гроші все куплять. Він не бажає нічого купувати. Та й навіщо, коли можна використовувати силу грошей як таран, як капкан, просто як силу.

По-своєму відтіняє характери Кабанихи і Дикого “благочестива странніца” Феклуша. Вона не просто приносить в Калинов відомості про великому світі. Вона виправдовує життєві принципи “темного царства”, причому характеристики міста і його мешканців в її вустах не менш безглузді, ніж розповіді про заморських “Салтана”. Калинів у неї стає “землею обітованою”, а жорстока Кабанихи – взірцем благочестя. Це ще одне підтвердження безглуздою і безперспективною “темного царства”.

“Гроза” – краща, але не єдина п’єса О. М. Островського, яка викриває жорстокі звичаї сильних світу цього. Згадаймо “Безприданниці”, “Прибуткове місце”, “Скажені гроші” та інші п’єси.

У 1886 році Островський, здійснивши свою останню поїздку на Волгу, за словами сучасників, “захворів душею”: нічого не змінилося в Росії. Великий драматург вирішив почати писати нову п’єсу для свого улюбленого Малого театру. Однак смерть перекреслила цей задум.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать