«Золото зробленої з колод хати» (природа у ліриці Сергія Єсеніна)

Сергія Єсеніна прийнято зв’язувати насамперед із селом, з рідною для нього Рязанщиною. Але з рязанського села Константінове поет виїхав зовсім молодим, жив потім і в Москві, і в Петербурзі, і за кордоном, у рідне село приїжджав час від часу як гість. Це важливо знати для розуміння С. Єсеніна. Саме розлука з рідною землею додала його віршам ту теплоту спогадів, що їх відрізняє. У самих описах природи у поета є та міра відсторонення, що дозволяє цю красу гостріше побачити, відчути. Визнання в любові до Росії звучать уже в ранніх віршах С. Єсеніна.

Один з найбільш відомих його добутків – «Гой ти, Русь моя рідна…». Із самого початку Русь тут з’являється як щось святе. Ключовий образ вірша – порівняння селянських хат з іконами, образами в ризах, і за цим порівнянням – ціла філософія, система цінностей. Єсенінський світ – це світ убогих, бідних, старих селянських хат, край занедбаний, «село у вибоїнах», де радість коротка, а сум нескінченний, «Смутна пісня, ти – російський біль». Особливо це почуття підсилюється у віршах поета після 1914 року, початку війни. Село здається йому нареченою, яку покинув милий і, що очікує від нього звісток з поля бою. Для поета село в Росії – це насамперед рідний край, рідне село, те, що пізніше, уже на рубежі XX століття, літературні критики визначили як поняття «малої батьківщини». Із властивою Єсеніну-лірику схильністю одушевляти все живе, все навколишнє, він і до Росії звертається як до близької йому, рідної людини:

Ой ти, Русь, моя батьківщина лагідна,
Лише до тебе я любов бережу.

Часом вірші поета знаходять ноту щемливого смутку, у них виникає почуття неприкаяності, ліричний герой їх – мандрівник, що покинув рідну хатину, всіма відкинутий і забутий. І єдине, що залишається незмінним, що зберігає вічну цінність – це природа і Росія:

А місяць буде плисти і плисти,
Роняючи весла по озерах,
І Русь усе також буде жити,
Танцювати і плакати…


Поет жив у переломну епоху, насичену драматичними і навіть трагічними подіями. На пам’яті його покоління – війна, революція, знову воїна – тепер вже громадянська. Переломний для Росії 1917 рік поет зустрів, як і багато художників його кола, з надіями на відновлення, на щасливий поворот у селянській долі. Почуття і настрої поета цього часу дуже складні та суперечливі – це і надії, і очікування світлого та нового, але це і тривога за долю рідного краю, філософські роздуми на вічні теми. Одна з них – тема зіткнення природи і людського розуму, що вторгається в неї і руйнує її гармонію, – звучить у вірші С. Єсеніна «Сорокоуст». У ньому центральним стає змагання, що глибоко знаходить символічний зміст, між конем і поїздом. При цьому кінь як би втілює в собі всю красу природи, її зворушливу беззахисність. Паровоз же знаходить риси лиховісного чудовиська. У єсенінському «Сорокоусті» вічна тема протистояння природи і розуму, технічного прогресу зливається з міркуваннями про долю Росії. У післяреволюційній поезії С.Єсеніна тема батьківщини насичена нелегкими думами про місце поета у новому житті, він болісно переживає відчуження від рідного краю, йому важко знайти загальну мову з новим поколінням, для якого календарний Ленін на стіні заміняє ікону, а «пузатий «Капітал» – Біблію. Особливо гірка поетові свідомість того, що нове покоління співає нові пісні: «Співають агітки Бєдного Дем’яна». Це тим більше смутно, що С.Єсенін справедливо зауважує: «Я поет! І не чету якимось там Дем’янам». Тому з жалем звучать його рядки: «Моя поезія тут більше не потрібна, Та і, мабуть, сам я теж тут не потрібний». З темою Батьківщини у С. Єсеніна пов’язане розуміння своєї поетичної місії, своєї позиції «останнього співака села», хоронителя його завітів, пам’яті. Одним з важливих для розуміння теми Батьківщини у творчості поета є вірш «Спить ковила»:

Спить ковила. Рівнина дорога,
І свинцевої свіжості полинь
Ніяка батьківщина інша
Не увіллє мені у груди мою теплінь.
Значить, в усіх у нас така доля,
І, мабуть, усякого запитай –
Радуючись, лютуючи й мучась,
Добре живеться на Русі.
Світло місяця, таємниче і довге,
Плачуть верби, шепотять тополі.
Але ніхто під окрик журавлиний
Не розлюбить отчі поля.
І тепер, коли от новим світлом
І моєї торкнулося життя долі,
Однаково залишився я поетом
Золотою, зробленої з колод хати.

Вірш цей датований 1925 роком, відноситься до зрілої лірики поета. У ньому виражені його таємні думки. У рядку «Радуючись, лютуючи і мучась» – важкий історичний досвід, що випав на долю єсенінського покоління. Вірш побудований на традиційно поетичних образах: ковила як символ російського пейзажу і одночасно символ туги, полинь із її багатою символікою і журавлиний лемент як знак розлуки. Традиційному пейзажу, у якому уособленням поезії є не менш традиційне «світло місяця», протистоїть «нове світло», скоріше абстрактне, неживе, позбавлене поезії. І на противагу йому звучить визнання ліричного героя єсенінського вірша у прихильності віковому сільському укладу. Особливо значимий у поета епітет «золотий». У цьому вірші «золотий» не стільки кольори хати, скільки символ її неминущої цінності, символ укладу сільського життя із властивою йому красою, гармонією. Сільська хата – це цілий світ, її руйнування не викупається ніякою привабливою новиною. Фінал вірша звучить трохи риторично, але в загальному контексті поезії С. Єсеніна він сприймається як глибоке і щире визнання автора. Таким чином, тема Батьківщини у поезії С. Єсеніна розвивається від беззвітної, майже дитячої природної прихильності до рідного краю до усвідомленої, що витримала випробування важким часом змін і переломів авторської позиції.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать