Аналіз вірша Тютчева «Фонтан»

До строфічні композиціям з «перводеленіем» належать досить репрезентативні вірші Тютчева: «Цицерон», «Фонтан», «Тіні сизі суміші …», «День і ніч», «Полум’я устає, полум’я пашить …» та багато інших. Ми спробуємо побіжно показати деякі з цих віршів, а також інші, окремо, з тим щоб вони представляли самих себе, виділений нами ліричний жанр, поетику Тютчева і деякі виходи з неї.

Почнемо з «Фонтану».

* Дивись, як хмарою живим
* Фонтан сяючий клубочиться;
* Як пломеніє, як дробиться
* Його на сонці вологий дим.
* Променем піднявшись до неба, він
* Торкнувся висоти заповітної –
* І знову пилом огнецветной
* Ніспасть на землю засуджений.
* Про смертної думки водомет,
* Про водомет невичерпний,
* Який закон незбагненний
* Тебе стремит, тебе мятется?
* Як жадібно до неба рвешся ти!
* Але длань незримо-рокова,
* Твій промінь завзятий ломлячи,
* Виблискує в бризках з висоти.

На перший погляд, перед нами характерне подвійне проведення теми по фольклорному типу («психологічний паралелізм»): «фонтан» як явище зовнішнього світу і «водомет» як процес думки. Дійсно, подібний хід зустрічається у Тютчева, хоча у формі «двойчаток» дуже рідко: два «чистих» прикладу («Потік згустився і тьмяніє …», «Ще землі сумний вигляд …»), але композиція «Фонтану» опрацьована набагато глибше. Паралелізм призначений для вказівки на єдність, але в «Фонтані» перводеленіе сприяло сильному разбеганию частин. Надлишкової захисту не вийшло. Перша строфа – прекрасна, багатобарвна картина для споглядання, картинність майже затуляє драму ніспаденія струменя. Крім того, деталі картини, замикаючись на себе, відхиляються від прямої співвіднесеності з другої строфою, з «водометом». Всі метафори «Фонтану» («хмара», «сяючий», «пломеніє», «дробиться», «дим», «променем», «пилом огнецветной») відводять від водної стихії до яскравої зображальності інших стихій. (Про воду нагадує лише «метафора метафори» – «вологий дим».) Зусилля контрасту ще й у тому, що «думка смертна», а «хмара живе». Споглядальності першій частині протиставлено в другій пристрасно-вольовий порив, внеізобразітельний і по суті музичний. Друга частина, таким чином, драматично зосереджена на собі, даремно опорі «долоні незримо-фатальною», розриває паралелізм «фонтана» і «водомета». Лише два останніх вірша напружено відновлюють композиційно-смислову єдність вірші, зшиваючи обидві строфи, як ниткою, чином «променя», перш ніж він розсиплеться «пилом» і «бризками». Заодно останні два вірші повертають «фонтану» і картинність, і міфологему води. У результаті ми спостерігаємо як розколотість двох частин, так і прагнення зрівноважити їх симетрією, повтором ситуації, дифузією образів – тобто все те, що ми на початку нашого тексту назвали гіперкомпенсації конструктивних зусиль.

Якщо в «Фонтані» при перводеленіі межа виявилася проведеної занадто різко, то в ранніх дослідах з «двойчатки» розведення змісту на полюси часом виявлялося недостатнім: сенс частин як би зливався, хоча жанрова графема була дотримана. Мабуть, пробіл перводеленія у світі Тютчева набував важливу структурно-смислову функцію, встановлюючи щоразу оптимальну дистанцію між строфами. Так, у математичній грі Конвея Життя фішки на разграфленном полі «гинуть» у трьох випадках: розсіювання, співвіднесеності і зацикленості. У самій першій «двойчатки», написаної Тютчева на сімнадцятому році на честь закінчення його вчителем Раїч перекладу Вергілієву «Георгики» – «Невірні подолавши безодні», – обидві строфи як би «впали» один на одного, зім’явши розмежування. Друга частина починається таким чином, що створюється враження, ніби вірш пишеться заново: «І в пристані, закінчивши біг пустельний» і «влітає в пристань». Тут, втім, бачиться задум цього сюжету: не випадково слово «плавець» з’являється вже у другому вірші, між тим як «співця» доводиться чекати майже до кінця вірша. Це після помічаєш, що третя особа змінюється на друге, тому що про «плавця» розповідають, а до «співакові» звертаються, розрізняєш приблизну і точну систему рим в строфах, нарешті, оцінюєш метафору «розсік». Моря великі своїм кермом », так як вона раптом виявляється образом нашого перводеленія. Але це все потім, а спочатку трохи засмучує млявість ритмів і змазаність структури. Зате в «недоробці» юного поета можна розгледіти не теоретичне, не «шеллінгіанской», а спочатку і органічно притаманне Тютчеву почуття одухотвореності природи і – що ще важливіше – тотожність природи і духу. Тому-то хоча вірші Тютчева і можна співвіднести з філософськими ідеями як Шеллінга, так і інших мислителів – і це вельми звеличує поетичні образи, – Але в них насамперед оголюються пласти архаїчного свідомості, – і все це риси Тютчева-поета і риси російського менталітету. Ось з чим пов’язана добре відома схильність Тютчева до дублетних віршам, до багаторазових повторів мотивів, образів і словесних формул, а з точки зору описуваного тут ліричного жанру «строфічної двойчатки – необхідність кругового ходу всередині однієї речі, недосліджене тяга до дублетність, редуплікації, нарешті , тавтології. Юнацьке вірш Тютчева «Невірні подолавши безодні …» виводить на всі ці проблеми і дозволяє пізніше розгледіти їх у набагато більш складному оформленні.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать