Я — син свого народу (твір-роздум на суспільну тему)

Жоден філософ не може точно сказати, коли до людини приходить відчуття належності до свого народу. І хіба можливі тут узагальнення? Напевне, ні. Але всі стежки ведуть у дитинство.

Мені було лише три роки, коли було проголошено Незалежність України, але я добре пам'ятаю, що це було свято. На центральному майдані міста купчилися люди. Майоріли блакитно-жовті прапори. І хоча моросив дощ, люди не збиралися розходитись. Лунали пісні і промови. Але мене захопила пісня про Сагайдачного, який «проміняв жінку на тютюн та люльку...» Я ще не міг усвідомити як то проміняти на щось інше власну дружину, але чітко уявляв самого Сагайдачного. Здавалось, що козацький ватажок був десь поруч, на майдані.

Коли я підріс, то почав захоплюватись історією, прочитав безліч книжок про минуле українського народу. І лише недавно зрозумів, що цього замало. Легко любити Батьківщину, коли вона багата і могутня, значно важче — слабку і незахищену. Та хіба справжні сини покинуть напризволяще хвору матір? А Батьківщина у кожної людини тільки одна, як і мати.

Я не засуджую тих людей, які емігрували за кордон у пошуках кращої долі. Але впевнений, що вони глибоко нещасні. Можна мати матеріальні блага, але не мати можливості дихати рідним повітрям, уклонитися рідній оселі. Може це високі слова про любов до рідної землі, може вони вже вимовлялись кимось, але вони йдуть із мого серця і вважаю їх своїми.

Мені радісно і млосно в грудях від усвідомлення власної значимості для України. Але я впевнений, що не тільки Батьківщина потрібна нам, а і ми потрібні Батьківщині. Бо саме моє покоління буде підводити її економіку, удосконалюватиме сільське господарство, рухатиме вперед науку, освіту і культуру.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать