День перемоги - свято пам'яті про страшне лихоліття

Для нас, сімнадцятирічних, День перемоги — це подія з якоїсь зовсім давньої Історії. Звичайно, ми поважаємо ветеранів і вдячні їм за те, що вони відвоювали у ворога нашу батьківщину. Проте до кінця, по-справжньому, ми не можемо оцінити це свято.

Ми звикли до того, що в День перемоги згадують про бойові дії, про те, як важко було в окопах. Тато розповідав мені про свого дідуся, якому довелося воювати під Сталінградом. Тоді була люта зима і солдатам у траншеях було дуже важко. Мороз пробирав аж до кісток. Тієї зими мій прадід поморозив собі ноги: через покручені пальці чоботи довелося розрізати, перш ніж їх зняти з ніг, інакше вони знялися б разом зі шкірою. Назавжди залишилася його дідусеві пам'ять про ту війну — покручені пальці на ногах. До самої смерті і взимку, і влітку він ходив у солдатських чоботях, на два розміри більших, старанно обмотуючи ноги онучами.

А ще поряд з нами живе Тамара Миколаївна. їй цього року сповняється аж 90 років! У неї вже нікого з рідних не залишилось. Ми ходили до неї привітати зі святом Перемоги. Знаєте, це справжня жива історія! Вона стільки всього цікавого знає! Тамара Миколаївна розповіла нам про свою війну...

Вона тоді була молодою дівчиною, і її силоміць забрали до Німеччини працювати. Вона все добре пам'ятає: як прийшов додому поліцай і наказав збиратися; як мама її проводжала, як везли їх у вагонах, наче скотину, не давали їсти; як у Німеччині жили у бараках і працювали на небезпечному виробництві. Для них тоді сира картоплина була щастям. Дещо легше з харчами стало, як узяла її робітницею німецька родина. А потім перемога, скінчилася війна. Вона з гуртом дівчат поверталася на Батьківщину пішки — так хотілося якнайшвидше дістатися додому. Та їх забрали у табір уже свої, декілька місяців вони працювали у господарстві при військовій частині, а вже потім їх відпустили. Довгим виявився той шлях додому... Лише восени Тамара Миколаївна відчинила двері рідної домівки. А вдома лежала смертельно хвора мама. За три дні мама померла... Дочекалася дочку, побачила її живою і померла.

Розповідала нам про себе, а на очі їй навертаються сльози. Така от історія. У кожного своя, війна...

Ось де наша пам'ять — це долі наших близьких і рідних. Ми маємо це зберегти і передати наступним поколінням, бо людина, яка нічого не знає про своїх предків, — як перекотиполе, куди вітер повіє, туди й покотиться. Є такий вислів: "Народ, який не береже свої могили, приречений на вимирання". Я вважаю, що народ, який нічого не знає про свою історію, не пам'ятає її, теж приречений. Ми маємо залишити по собі добрий слід і передати частку мудрості, доброти і любові наступному поколінню. Тоді й не забудемо, хто ми в цьому світі.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать