Пацифізм російської літератури

Иль русский от побед отвык ?
А. Пушкін

Щось не дуже віриться у пацифізм... Щоправда, не захлинається і захватом із приводу воєнних звитяг російська література, але пацифізм...
Здається, з самого початку ця література віддає перевагу миру. У знаменитій оді «На день восшествия на престол...» Ломоносов понад усе ставить «возлюбленную тишину», тобто відсутність звуків битви, війни. Мріє Пушкін про часи, «когда народы, распри позабыв, в единую семью соединятся». Гірко запитує Лєрмонтов: «Жалкий человек! Чего он ищет? Небо ясно, Под небом места хватит всем, Но беспрестанно и напрасно Один враждует он. Зачем?» Один із найліричніших віршів Нєкрасова починається словами «Внимая ужасам войньї...» Я вже не казатиму про проповідь миру, яка є чи не провідною темою багатьох творів Льва Толстого, від «Козаків» і до «Війни і миру», де війна прямо називається кримінальним злочином проти людини і людства. Автор доводить, що війна неприродне явище, що кожний учасник її повинен щось у собі перебороти, перш ніж стане професійним військовим. Так бачимо ми Ніколая Ростова у його перший сутичці, коли довелося йому підпалювати міст. Тут і з'ясувалося, що нормальна людина не може зрозуміти війну, що їй там уготоване тільки місце. Так переоцінює своє життя на Праценському горбі і князь Андрій, розуміючи нарешті ницість поривань до воїнської слави. Війна, за Толстим, відбирає найкраще, що є в людстві, вона не санітар його, а гробар.
Виходячи переможцями із війни, російські автори не можуть забути про ціну перемоги.
І якщо це пацифізм, то дійсно, російська література просякнута цією ідеєю.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать