Не забуде народ-переможець самовідданих героїв своїх (твір-роздум)

У дитинстві я любила слухати спогади мого дідуся про війну. І війна уявлялася мені зовсім не страшною і, може, навіть по-своєму романтичною. Дід любив згадувати своїх фронтових друзів, перемоги в боях (про відступи говорити не любив) і часто (за моїм проханням) розповідав про те, як наші війська увійшли до Берліна і які почуття охопили його в той незабутній ранок 9 Травня, коли він довідався, що настав День перемоги.
Подорослішавши, я зрозуміла, що багато про що дідусь умовчав. Умовчав про страх, про голод, про біль, про розпач і про річки крові, що заполонили в ті роки півсвіту. Не розповів він мені про табори військовополонених, про жорстокість німецьких солдатів, про катування, про страти. Я довідалася про все
з фільмів, із підручників з історії, з творів письменників, що пройшли війну... Довідалася, щоб ніколи не забути. Такі речі врізаються в пам'ять назавжди. Я вважаю, що ніхто не повинен забувати про ту війну і про те, якою ціною далася нам перемога. Кожен зобов'язаний пам'ятати, що зараз він живе завдяки тим, хто загинув у той страшний час. У багатьох з них були діти, і вони залишилися сиротами, багато хто просто нічого не встиг зробити в житті — пішли на війну просто зі шкільної лави. А багато хто дотепер лежить десь у лісі непохованими... Забути про це — все одно, що вчинити злочин.
Полеглим воїнам споруджують пам'ятники, про їхні подвиги пишуть книги, про війну виходять цикли передач.
Чи досить цього? Думаю, що ні. І хочу прожити своє життя гідно, тому що воно занадто дорого комусь обійшлося.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать