«Тихий Дон» – роман-епопея (варіант 2)

При слові «епос» у багатьох в уяві виникають безкрайні простори, де відбуваються історичні події, діє величезна кількість учасників, описуються сцени історичних боїв, що чергуються картинами приватного, особистого життя. У дійсності епос конкретний і легко осяжний. В «Ілліаді» показана далеко не вся Троянська війна, і в «Війні і мирі» теж досить обмежене коло діючих осіб. Епос завжди розповідає читачеві про яскравих особистостей, що жили в епоху великих історичних подій і активно брали в них участь. У романі «Тихий Дон» є головний центр описуваних подій – хутір Татарський, де живе сім’я Мелехових, далі по ширині обхвату йде станиця Вешенська, а потім – земля Війська Донського. Як би далеко від цих місць доля не закидала героїв, вони завжди в пам’яті читача. Роман починається з історії непростого кохання молодого козака Григорія Мелехова і замужньої козачки Ксенії. Перед читачем – яскрава картина передвоєнного життя донського козацтва.

У другій і третій книгах «Тихого Дону» описані події першої світової війни, наступного революційного року, величезна кількість історичних образів, фактів, епізодів. Автор занурює читача в атмосферу липневих днів у Петрограді, змову Корнілова, дає картини історичних нарад, нищівних військових атак, показує роботу більшовиків-підпільників. Як у величезному дзеркалі, відбитий великий історичний перелом у долі величезної Росії. У романі безліч ліричних відступів, серед яких приголомшлива по силі картина плачу двох матерів над тілами своїх синів: козака-повстанця і червоноармійця. Але все ж таки, коли донці перебувають поза своєю землею, вони не настільки цікаві. Зате, коли громадянська війна уривається в ці краї, коли син мстить за батька, а друзі стають ворогами, – все знаходить епічну наочність. Дія роману знову розвертається в кінцевому, легко доступному для огляду світі. Масштаб подій, що відбуваються в романі, величезний. Читаючи роман, ми бачимо, як цілі армії раптом залишають фронт і розходяться по куренях. Потім козаки знову кидають свої господарства, знову збираються і, вибравши собі полководців, стають грізним бойовим військом. Складні, несподівані долі, несподівані неймовірні життєві історії. Безпартійний батареєць Подтєлков пред’являє ультиматум Військово-революційного комітету військовому отаманові Каледіну і потім, вибраний головою Донського Раднаркому, героїчно гине при спробі мобілізувати полки колишніх фронтовиків. З іншим справжнім історичним персонажем, Яковом Фоміним, читач знайомиться спочатку як з дезертиром, що покинув фронт. Петро Мелехов довго пам’ятає «мерехтливий вологий погляд Фоміна і тихе: «Невтерпеж, братушка…». Незабаром Фомін – вже впливовий червоний командир, про якого Штокман говорить із повагою, і, нарешті, наприкінці роману він – ватажок банди, куди попадає Григорій, ховаючись від Дончека.

Страшний це був час. Сміливе, сказане вчасно слово, могло зупинити бунт або привести до втрати власної голови (Подтєлков). Не один Григорій Мелехов, а безліч сміливих і вільних людей повинні зробити вирішальний вибір. Важко було зрозуміти простому козакові, де істина, на чиїй стороні правда. Кров рясно проливалася обома таборами. …Хутір Татарський. Побачивши рідного кута у його жителів перехоплює подих. Закляті вороги – Митька Шулік і Михайло Кошовий – самотньо і тужливо бродять по попелищах своїх будинків, у обох страшний рахунок до супротивника – вбиті найближчі їм люди. Перше питання, з яким зверталися козаки, що повернулися, до членів сім’ї, які остались в курені, було таким: «Як господарство? Худобина?». І це не дивно: в роботі по господарству проходило все життя цих людей. Вони звикли розраховувати тільки на себе, своїм горбом заробляти свій хліб. Четверта книга епопеї Шолохова, за свідченням всіх критиків, – найсильніша, вона практично повністю присвячена життя хутора. Але саме тут роман робиться по-справжньому епічним. Майстерність Шолохова проявляється у всій своїй силі і моці там, де він залишає читача з улюбленими персонажами. Разючий по простоті і людяності, але дивовижний по своїй суті епізод, коли сувора Іллівна – мати вбитого Петра, яка ненавидить Кошового (нареченого дочки), несподівано для себе, вражена видом хворого Кошового, підсуває йому тарілку, доверху налиту молоком, зі словами: «Їси ти, заради бога, одужай! До того ти худий, що і дивитись на тебе нудно… Теж наречений!». Мати і вбивця її сина, що сидять за столом, – це чи не сцена з античної трагедії.

Скільки в ній розжарення і схованої пристрасті. В епічному романі приватне життя епічного героя і є історія. Так, метання між декількома правдами, переходи з табору червоних до білих і назад – не тільки факти біографії козака Григорія Мелехова. Його образ цікавий саме тим, що в ньому відбиті сумніви донського козацтва, будучи частиною живої, сучасної історії. Навіть сугубо особисте – любов до замужньої Ксенії – визначає волю вибору, споконвічну рису козака, здатного протиставити підвалинам своєї ж козацької моралі. У роді Мелехових вже була така людина – дід Григорія. Саме він перший протиставив свій вибір всьому хутору і сміло відстоював його. Козак у перекладі з тюркського значить «вільна людина». Вільною людиною, що вміє, якщо треба, відстоювати свою незалежність зі зброєю в руках, з’являється перед нами дід Григорія – Прокофій Мелехов. Його онук – Григорій по силі духу не уступає дідові. Він зачаровує читача красою душі свавільної, простодушної людини, для якої світ легко осяжний, усяке порушення справедливості наочно, причини зла очевидні. Він виріс у світі конкретних, зрозумілих речей і обставин. Це теж з епосу, де ще немає безособових, абстрактних відносин між людьми. Протистояння Григорія Мелехова і Степана Астахова – протистояння двох епічних характерів.

Нехай навкруги пекло війни, гинуть імперії, відбуваються революції, вони – активні учасники всіх цих подій – продовжують стояти друг проти друга і пам’ятати про непогашений рахунок. Коли обставини зіштовхують їх, вони завжди готові схопитися за зброю, щоб вирішити цю суперечку. Боротьба за серце Ксенії – їхня особиста справа і справа величезної життєвої важливості. Протистоянню чоловіків не уступає по силі двобій жінок: Наталії і Ксенії. Є щось величне у тій зневазі до соціальних бур, що демонструють обидві суперниці, коли мова йде про їхнє почуття до Григорія. Для цих жінок любов не приватна справа, про яку можна забути в настільки грізні часи. У них немає почуття приниженості свого життя в порівнянні з величчю подій, що відбуваються. Вони як би урівень із ними. Тому для Наталі факт нової зустрічі Григорія із Ксенією – подія більш важлива, чим результат громадянської війни. Плач і проклін Наталії, що призиває смерть батькові її дітей, – сцена, гідна античної трагедії. Темна хмара та гуркіт грому, розпростерта на землі плачуча жінка – це воістину епічна єдність людини і природи, як і чорне сонце, що побачить над собою Григорій у годину смерті Ксенії. Природа у романі супроводжує не тільки кульмінаційні моменти долі героїв. Вона супроводжує всі битви і будь-які трагічні потрясіння.

Пейзаж в «Тихому Доні» виражає оптимізм, готовність природи ще і ще, нескінченну безліч разів, народжувати майбутнє. Що б не робили люди, природа вічна і незмінна. Це прекрасно почувають герої Шолохова, які вміють чути шум лісу і любуватися блакитним небом. У важкі хвилини вони припадають до землі, немов наливаються силами від неї. Немає більшого щастя для Григорія, що сім років воював, як пройти за плугом по свіжій борозні, – мрія так і не здійснилася для нього. Роман і завершується епічною картиною – батько із сином на руках біля рідного будинку.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать