«Чорна злість, свята злість» (О. Блок і революція)

Невідворотність відплати. Мабуть, це головне у блоківському сприйнятті революції. Занадто довго у країні панували приниження, і «бруд, і морок, і убогість». Занадто довго правили «ситі». Капіталізм сприймався Блоком як щось далеке, диявольське, демонічне. Безправні, замучені непосильною працею роботяги, зігнуті спини – це життя. Але жовті, як очі нічного звіра, вікна, цей «недвижний хтось, чорний хтось», що то вважає народ, то недобре сміється – хто він? Це опис фабрики в однойменному вірші.

…Недвижний хтось, чорний хтось
Людей уважає в тиші.
Я чую все з моєї вершини:
Він мідним голосом кличе
Зігнути змучені спини внизу,
Що зібрався народ.
Вони ввійдуть і розбредуться,
Навалять на спини лантухи,
І в жовтих вікнах засміються,
Що цих жебраків провели.
І на тлі вбогості селян і робітників – убогість існування тих, кому з волі долі дісталося більш благополучне життя. І що ж – «вони нудьгували, і не жили», це благополучне життя було абсолютно порожнє і нікчемне, чинні обіди, якісь баби.. І – збурювання тому, що «стривожено їхній прогнилий хлів». «Сичать пергаментні мовлення, із працею ворушаться мозки»… На порозі революція 1905 року. І палять їм слух благання про хліб І червоний сміх чужих прапорів! Старий світ доживає останні дні. Бог з ним, нехай доживає, але «чистим дітям непристойно їхню стару нудьгу наслідувати». Революція – перша, провальна – виявляється трагічною і кривавою. Гинуть безневинні люди.

Ішли на приступ.
Прямо в груди Багнет наточений спрямований.
Хтось крикнув: «Будь прославлений!»
Хтось шепотить: «Не забудь!»
Поруч упав, сплеснувши руками,
І над ним зімкнулася рать.
Хтось б’ється під ногами,
Хто – не час згадувати.
Тільки в пам’яті веселій
Десь спалахнула свіча.
І пройшли, юрбою важкою
Тіло тепле топчучи…
Але тоді все заслоняє романтика:
Що ж! Голосніше буде скрегіт,
Солодшою біль і яскравіше смерть!
Не жаль такого життя – повного безглуздої, що отупляє роботи. Не жаль і такого минулого з його мертвущою нудьгою і вульгарністю, з його задушливою несправедливістю. Хочеться змін, про революції мариться, як про грозу – що гримне, очистить, освіжить. Та і скільки народу терпіти?

У голодній і хворий, неволі
І день не в день, і рік не в рік.
Коли ж всколоситься поле,
Зітхне скривджений народ?
Невідворотність революції розуміли практично все. Але от – гримнула. І що ж? Терор, розруха, первісна дикість. Блок так пояснював те, що діється в країні: «Чому дірявлять древній собор? – Тому, що сто років тут ожирілий поп, ікаючи, хабарничав і торгував горілкою. Чому гадят у люб’язних серцю панських садибах? – Тому, що там насилували і пороли дівок: не в того пана, так у сусіда». Він писав про те, що до революції примазалися «сотні шахраїв, провокаторів, чорносотенців, людей, що люблять погріти руки». Він ще не знав, як багато буде цих що примазалися, і скільки влади вони приберуть до рук… Поки інтелігенція оплакує загублену Росію, Блок пише «Дванадцять». І старий світ у поемі, «хвіст, що піджав», – це дурна бабуся-курка, буржуй, «як пес голодний», брюхатий поп, бариня в каракулі… І – все. Ні, він не ідеалізує тих. Що прийшли на зміну. Всі ці Петькі і Андрюхі з їх «смутною злістю», що кипить у груді, з безглуздим вбивством, у пошуках «незримого ворога», «до всього готові, нічого не жаль» – все це далеко від досконалості. Але з ними – Ісус Христос.

Тому що з ким і бути Йому, якщо не із приниженими, позбавленими любові, тепла, – не із сильними ж світу цього! Колись Блок втратив гаряче кохану дружину – тому що не бачив, не зауважував живу людину за придуманим образом. Тепер він так само ідеалізує революцію, не в силах повірити у неправильність обраного Росією шляху. Він помер дуже рано, у 1921 році. Це, можливо, врятувало його від більш гіркої долі – загинути від рук тих, кого славив, в ім’я ідеї зневажаючи такими «дрібними» трагедіями, як покалічені долі, страти…

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать