Аналіз епізоду в романі «Війна і мир»: Рада у Філях

Коли роман Толстого вийшов у світ, далеко не вся критика була в захваті від цього твору. Один з учасників битви писав, що він не міг «без ображеного патріотичного почуття дочитати цей роман, що має претензію бути історичним». Інший критик звернувся до Толстого з такими словами: «Який би великий художник ви не були, яким би великим філософом ви себе ні думав, а все ж не можна безкарно зневажати свою батьківщину і кращі сторінки його слави». Що ж так ображало цих людей, в чому вони бачили презирство Толстого до своїй батьківщині? У тій правді, яку сказав письменник про війну. Їм хотілося б прочитати книгу про легку, безкровної перемоги над Наполеоном. Їх не влаштовувало те, що війна в книзі Толстого – негарна, бридких, аморальна.

* «Над усім полем, перш настільки весело-красивим, з його блискітками багнетів і димами в ранковому сонці, стояла тепер імла вогкості і диму і пахло дивною кислотою селітри і крові. Зібралися хмаринки, і став накрапати дощик на убитих, на поранених, на переляканих, і на виснажених, і на тих, хто сумнівається людей. Як ніби він говорив: «Годі, годі, люди. Перестаньте … Схаменіться. Що ви робите? ».

Така війна не подобалася деяким критикам. Їм хотілося прочитати про війну, описаної Бергом: «Армія горить духом геройства … такого геройського духу, істинно стародавнього мужності російських військ, яке вони … виявили в цій битві 26-го числа, немає ніяких слів гідних, щоб їх описати …» Але ці люди , що віддають перевагу манеру Берга, помилялися: патріотичне почуття в книзі Толстого було, і воно було чесніше і сильніше, ніж заклинання супротивників роману. Війна у Толстого виглядала непривабливо й страхітливо, але люди йшли на неї без гучних слів, тому що не могли не йти; коли вирішувалася доля Росії, вони ставали на захист своєї країни, знаючи, що куля не помилує, і стояли на смерть. І так бачив війну Толстой, і це цінували в ньому інші сучасники. Перший докладний розбір «Війни і миру», зробив критик М. М. Страхов. Він писав, що «Війна і мир» підіймається до найвищих вершин людських думок і почуттів, до вершин, звичайно недоступних людям ».

Глава про раду у Філях належить, по-моєму, до тих вершин людських думок і почуттів, про які писав Страхов. Толстой міг би розповісти про військовій раді, на якому вирішилася доля Москви, з точки зору одного з генералів – наприклад, Бенігсен, сперечатися з Кутузовим. Бенігсен вважав, що Москву не можна віддавати без бою, і, ймовірно, в душі ненавидів і зневажав Кутузова, що зважився на такий крок. Можна було показати рада очима Кутузова, самотнього у своєму непохитної вирішенні врятувати армію і для цього віддати Москви. Толстой вибрав інший шлях. Сміливість, з якою він показав Бородинська битва очима нічого не розуміє П’єра, – навіть ця сміливість меркне перед рішенням показати рада у Філях очима дитини, шестирічної дівчинки селянської Малашев, забутої на печі в кімнаті, де йде рада. Малашев не знала того, про що ми прочитали в попередніх розділах: Кутузов ще в день Бородіна хотів атакувати французів, але це виявилося неможливо з-за величезних втрат, понесених армією. Малашев не знала, що один тільки питання займає тепер Кутузова: «Невже це я допустив до Москви Наполеона, і коли ж я це зробив?»

Очима дитини ми ще гостріше бачимо, як сумний Кутузов, як йому важко, як він ховається в темному кутку і не хоче, щоб члени ради бачили його обличчя. Всі довго чекали Бенігсен, який «доканчівал свій смачний обід під приводом нового огляду позиції». Але, як тільки увійшовши в хату, він відкрив рада питанням: «Залишити чи без бою священну і стародавню столицю Росії або захищати її?» Кілька днів тому на Бородінському полі ми чули, як Кутузов сказав, що скоро ворога поженуть «зі священної землі російської» – і перехрестився і схлипнув. Ця сцена викликала у нас хвилювання, жалість, гордість – безліч почуттів, тільки не роздратування.

Тепер Бенігсен говорить про священну столиці – і це дратує, як скрип ножа по склу; пихатість віє від його слів – чому? Малашев ні слів цих не зрозуміла, ні, тим більше, не могла б відчути в них фальші, але в душі вона не злюбила «довгополому» Бенігсен так само несвідомо і сильно, як полюбила «дідуся» Кутузова. Вона зауважила інше: Кутузов «точно зібрався плакати», почувши слова Бенігсен, але впорався із собою. Він відчув «фальшиву ноту» слів Бенігсен і підкреслив її, повторивши сердитим голосом: «Священну древню столицю Росії! ..»

Бенігсен думає тільки про одне – як він виглядає на військовій раді. Багатьом із присутніх генералів боляче і прикро мені обговорювати питання: чи залишити Москву.

багато хто, і Бенігсен в їх числі, стурбовані тим, як би зняти з себе відповідальність за те, що неминуче відбудеться. Промовити такі слова, які потім, пізніше, будуть гарно виглядати в історії. Ось чому його слова нестерпно чути: навіть біля воріт Москви він думає не про долю Росії, а про свою роль в цій долі. Кутузов про себе не думає. Для нього існує одне питання: «Спасіння Росії в армії. Вигідніше чи ризикувати втрати армії і Москви, прийнявши бій, або віддати Москви без бою? »

Дивлячись на раду очима Малашев, ми нічого не чуємо, але помічаємо «швидкий лукавий погляд», кинутий Кутузовим! на Бенігсен, і розуміємо, що «дідусь, сказавши щось довгополому, обложив його». Кутузов нагадав Бенігсену його поразки в битві при Фрідланде, де він висував ті ж пропозиції, що і зараз, і запанувала мовчанка.

Глава про раду у Філях уміщається на трьох сторінках, але вона одна з найважливіших в романі не тільки тому, що в ній вирішується фатальне запитання про залишення Москви. Глава ця тому піднімається «до найвищих вершин людських думок і почуттів», що в ній йде мова про ту ступеня відповідальності, яку іноді, у важкі хвилини, людина буває зобов’язаний взяти на себе; про ту ступеня відповідальності, на яку здатні далеко не всі люди .

Ось скільки їх сидить, бойових генералів, і зовсім не всі вони такі, як Бенігсен; серед них – хоробрі, герої: Раєвський, Єрмолов, Дохтур … Але жоден з них не вирішується взяти на себе відповідальність і вимовити слова: потрібно залишити Москву, щоб врятувати армію і тим врятувати Росію. Тому й запанувала мовчанка, що всі зрозуміли доводи Кутузова, але ніхто не наважився їх підтримати. Тільки один Кутузов, знаючи, що його будуть звинувачувати у всіх смертних гріхах, має мужність забути про себе: «повільно піднявшись, він підійшов до столу.

– Панове, я чув ваші думки. Деякі будуть не згодні зі мною. Але я (він зупинився) владою, врученої мені моїм государем і батьківщиною, я – наказую відступ ». І знову – ці високі слова: «владою, врученої мені государем і батьківщиною моїм», – в устах Кутузова не тільки не дратують, вони природні, тому що природно і велично почуття, що породило їх. Залишившись один, він думає про те саме: «Коли ж, коли ж нарешті вирішилося те, що залишена Москва? Коли було зроблено те, що вирішило питання, і хто винен у цьому? »Він не звинувачує Барклая або кого-небудь ще, не виправдовує себе, не думає про те думці, яке буде тепер мати про нього петербурзький світло і цар, – він мучиться за свою країну …

* «Та ні ж! Будуть же вони кінське м’ясо жерти, як турки … »- кричить він пізно вночі ті ж слова, які сказав князю Андрію, коли тільки що був призначений головнокомандувачем …

І будуть. Саме тому будуть, що старий немічна людина знайшов у собі сили піднятися повільно на військовій раді в селянській хаті у Філях і взяти на себе відповідальність за відступ від Москви.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать