Роль фантастики у творчості В. А. Жуковського

До приходу Жуковського в російській літературі все було спокійно, урочисто, чинно, і, навіть якщо лилися сльози на березі Лізиної ставка, це були сльози пасивні і ні до чого не ведуть. І ось він з’явився, ніби відчинивши двері, і разом зі свіжим вітром увірвалися всередину примари, журавлі, праведні і грішні дівиці, похмурі вбивці й віддані закохані.
Що ж зробив Жуковський, які струни людської душі вдалося йому торкнутися? Адже дитинство давно скінчилося, незрозуміло, що змушує боятися і радіти за Світлану, здригатися при вигляді розлюченого диявола, який став у Божий храм власною персоною.
Роль фантастики у баладі взагалі важко переоцінити. Адже балада – це саме фантастична пісня про подвиг або трагічну любов, події античності або середньовіччя. Що вона без фантастики? Мораль, затвердження якоїсь істини. Але в такому разі навіщо виділяти її як окремий жанр? Моралізаторство в деякій мірі притаманне будь-якого твору художньої літератури. Справа ось у чому: Жуковського не цікавить осягнення істини через осмислення якихось загальновідомих раціональних категорій. Він прагне висловити те, що злито “з цього блискучою красою”. Виходячи з цього, самі по собі привиди та білі голубки, що рятують дівчат від мерців, ще не є фантастика. Справжня фантастика полягає в тому, щоб осягнути це ірраціональне начало, знайти в собі сили сказати “Вірю!” Не сліпо, а усвідомлено. “Бо, – за словами Цвєтаєвої, – допустити хоча б на секунду, що Лісовий цар є, – змістити нас з усіх наших місць”.
У процесі цього осягнення душа напружено шукає свій ідеал, свою досконалість, але ідеал Жуковського – неоднозначне поняття, він настільки багатоликий, що душа рухається, здається, в протилежних напрямках. З одного боку, це рух вгору, до Бога, а з іншого – хто з нас не мріяв хоча б раз побувати в перлинно-бірюзових володіннях Лісового царя? Це немовляті страшно, а нам … У тому-то й полягає особливість містичного у Жуковського, що його жахливе зовсім не огидно, воно співзвучне з прекрасним не тільки фонетично, але і за змістом:

Він хмурячись дивився, він, як мертвий, бліднув,
Він жахливий стояв при вогні.

Привид вселяє не дурний липкий страх, а благоговіння, він величний, а не омерзітелен. А диявол –

… Постав весь у полум’ї очам,
Лютий, похмурий, розлючений;
І кругом нього величезний Божий храм
Здавався піччю розпеченій!

Яке велич, яка похмура, геніальна, романтична краса! Романтизація зла веде тут до осягнення однієї невиліковним істини: справжнє зло полягає не в численних захоплюючих містичних образах – не в трунах, скелетах або примари, а в людській ницості, мстивості, ремствування на Бога …
Рядки “Світлани”:

Тут великі чудеса,
Дуже мало складу, –

проголошують зовсім не відмова від фантастики, а те, що не варто брехливі сни сприймати всерйоз. Це ясно показує сюжетна паралель між Світланою та Людмилою, випробування обох однієї ситуацією. Людмила кляне Бога, волає до його справедливості, вимагає суду – і отримує його: “Час твій бив, настав кінець”. Світлана ж молиться ангела-утішителю і ворожить і отримує “попередження” тим не менш зі щасливим кінцем: “Тут нещастя – брехливий сон, / Щастя – пробудження”. Такі кінцівки всіх балад: чисті помислами і душею отримують щастя (щасливий навіть лицар Те-генбург, він помер, дивлячись на вікно своєї коханої), а ті, чиєю душею править зло (стара відьма, Адельсан), неодмінно гинуть.
Виняток становить Смальгольмський барон, він, очевидно, побачив шлях до порятунку, до чистоти. Але ж роль фантастики і є – вказувати шлях до чистоти, до ідеалу, до досконалості, нехай недосяжного – не це важливо, важливо саме прагнення. Бо, словами Бєлінського, “хто не мріяв, не рвався в юності до невизначеного ідеалу фантастичного досконалості, істини блага і краси, той ніколи не буде в змозі розуміти поезію … життя; вічно буде він тягнеться обертав свої душею по бруду потреб тіла і сухого, холодного егоїзму …”.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать