Рецензії на повісті Трифонова Відблиски багаття і Довге прощання

У середині 60-х, в Відблиски багаття Трифонов стверджував, що революційне минуле Росії є згусток найвищих моральних цінностей, і якщо його донести в сучасність, то життя нащадків стане світліше. А в Старому екстремізм, що запанувало в російській революційному русі, представлений джерелом зла. Звідси пішли метастази тієї моральної псування, яка вразила все суспільство і душу кожної окремої людини. У зчепленні всіх сюжетних ліній роману розкривається трагічна іронія самої історії. Літунів, який збирав матеріали про героїчне минуле в докір своїм нащадкам, з їх мишачою метушнею, мерзенними практичними розмовами, дріб’язковими сварками, мимоволі розкрив у цьому минулому те, що якраз і призвело до моральної деградації суспільства перемігшого соціалізму. А в результаті стає ясно, що то недочувствіе нащадків, від якого сьогодні страждає сам Літунів, є наслідок недочувствія, яке чинить історії – і він у їх числі – виявили на самій зорі радянської влади по відношенню до цілого народу і прищеплювали цей принцип в якості моральної норми всьому радянському суспільству. Це і є суд історії. Це і є її відплата.

У повісті Довге прощання головреж Сергій Леонідович, вислухавши захоплений розповідь Гриші Реброва про народовольців Клеточнікове, говорить: Чи розумієте, яка штука: для вас восьмидесятих рік – це Клеточніков, Третє відділення, бомби, полювання на царя, а для мене – Островський, Невільничка в Малому, Єрмолова в ролі Евлалій, Садовський , Музіль … Так, так, так! Господи, як все це жорстоко переплелося! Чи розумієте, історія країни – це багатожильний провід, а коли ми висмикуємо одну жилу … Ні, так не годиться! Правда у часі – це злитість, всі разом: Клеточніков, Музіль … Ах, якби зобразити на сцені це протягом часу, що несе всіх, всі! Саме мотив неподільності всього з усім в часі вийшов на перший план у пізній творчості Трифонова, і перш всього в його циклі оповідань Перевернутий дім і романі Час і місце. По суті, цей мотив визріваючи всередині його історіоцентрічной прози, спростовував її головну установку: випробування сучасності (побуту, повсякденності) досвідом Великий Історії. Занурюючись у глибини історичної пам’яті, Трифонов прийшов до парадоксального висновку: ніякої Великий Історії не існує, Велика Історія – це концепт, по суті, знецінює те, що складає суть людського життя – дрібні клопоти, турботи, біганину. Замість цього він прийшов до розуміння того, що все, що потім вноситься до реєстру Великий Історії, насправді визріває всередині побуту, побутом зумовлено й у побут йде. При цьому побут важко піддається систематизації, він в принципі хаотичний, безліч непередбачуваних чинників різної величини складається в рівнодіючу, напрямок якої можна передбачити тільки заднім числом – а зсередини практично неможливо.

Побут стає у Трифонова універсальною формою екзистенції. Розчинена в побуті екзистенція, по Трифонова, не ізольована від ходу історії, але і не підпорядкована йому ієрархічно, вона, швидше, пронизує і підпорядковує собі історичні колізії. Екзистенційні мотиви звучали у Трифонова і раніше (наприклад, оповідання Вітер 1970), ці мотиви обрамляють сюжети майже всіх його міських повестей38. Але саме в його пізньої прозі онтологія особистості, її екзистенція висуваються в центр всієї системи естетичних координат.

Це нове бачення призвело Трифонова до пошуків нової романної форми, в якій би центральну роль грали не одні причинно-наслідкові зв’язки, не тільки антитези і паралелі, але в першу чергу – принцип додатковості, завдяки якому найдрібніші деталі можуть надавати багаторазово опосередкований вплив на великі події. Реалізацію цього принципу додатковості Трифонов знайшов не в епічному сюжеті, а в сполученні незалежних потоків свідомості декількох суб’єктів мови (наприклад, у Часу і місце – це Антіпов, Андрій і безособовий оповідач).

У романі Час і місце (1980) мотив недочувствія, диктовавший художню логіку як московських повістей, так і Старого, переходить в імперативна вимога: потрібно дивитимуться останнє, доходити до дна. Ця думка звернена не тільки до героя роману, письменникові Антипову, це ще й свого роду девіз самого Трифонова, його центральний літературний принцип. Однак багато персонажів роману не хочуть дивитимуться до кінця. Одні (як мати Антипова) просто бояться цього, не хочуть ятрити і без того змучену свою душу, і класти камені на душі близьких людей. Інші (варіант Тетеріна) не вважають за потрібне дивитимуться – просто не бачать у цьому сенсу, з їх точки зору вся ця виясняловка є ерундовіна, яка не має нічого спільного з цінностями нормального життя нормальних людей. Але все-таки найбільший інтерес у Трифонова викликають ті, хто намагається дивитимуться до кінця. Не випадково саме такий герой і стоїть в центрі роману. Антипов не може не дивитимуться до кінця – в собі самому, у відносинах з близькими, у праці своїй. Він жити не може внедознаніі.Он відчуває свою ущербність, душевну недостатність від недовиясненності. Це його постійна мука.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать