Творчість Буніна і художня культура «срібного століття»

Творчість Буніна належить художній культурі «срібного століття». Становлення його особистості збіглося з періодом кінця епохи російського реалізму, на зміну якому прийшов безліч заперечують одне одного шкіл і напрямків. «Росіяни реалісти XIX століття знайшли світове значення не тільки в силу своєї обдарованості, а й завдяки солідарності та спільним зусиллям». Їх можна назвати «колективом однодумців з спільності їх основних творчих принципів. Вони робили одну спільну справу, і кожен з них відчував свою причетність до історичного життя країни ». Зміна культурної ситуації призвело до кризи і роз’єднання письменницьких сил. Бунін гостро реагував на явища суспільно-історичного життя, вбачаючи в них прикмети «загальної розхитаності, нестійкості громадської думки». Художнє свідомість письменника формувалося в період між двома століттями, коли йшло переосмислення фундаментальних уявлень про світ і людину.

Світогляд Буніна повною мірою відобразило конфлікт між потребами часу і заповітами попередніх поколінь. Безпомилкова інтуїція викликала в його свідомості сумнів і страх перед стихійними силами загальної та індивідуального життя. Бунін, послідовно обстоює свою прихильність художньої філософії Л. Толстого, об’єктивно прилучився до творців, глибоко засумніватися в оптимістичному погляді на історичний розвиток суспільства. Нове, нетрадиційне, що не співпадає з уявленнями письменників-реалістів ставлення Буніна до історії справила величезний вплив на його творчість і в кінцевому підсумку визначило його місце в літературному процесі межі XIX і XX століть.

Герої Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, Гончарова, Толстого, Достоєвського чи духовно єдині з суспільством, народом, ними прагнуть до єдності, або страждають, усвідомлюючи його неможливість; у Буніна людина спочатку в духовній відособленості і не відчуває потреби у світогляді, що поєднує його з людьми , що вводить в загальну життя, – різниця, що має колосальні наслідки ». Література XIX століття, зображаючи людини, завжди виходила з його суспільно-історичної обумовленості, і всі явища «спільного життя» прагнула пояснити, встановлюючи громадські та історичні причини і наслідки. Російські письменники-реалісти аналізували поведінку людини, бачачи зв’язок його індивідуальних рис характеру і долі з спільним життям. Герой реалістичної літератури завжди усвідомлює свою спільність з іншими людьми, він шукає цю спільність через світогляд та ідеї. Особливість літератури російського реалізму полягає в тому, що в центрі її стоїть герой-ідеолог, який відповідає раціоналістичним духовним тенденціям. «Концепція людини в реалізмі XIX століття була раціоналістичної. А основною формою раціоналізму епохи був, безумовно, історизм ». Віра в історичний прогрес – визначальна риса раціоналістичного мислення.

Иррационалистические концепції людини – такі, як найбільш впливові екзистенціалізм К’єркегора і «філософія життя» Шопенгауера, – закономірно є антиісторичними. Представники ірраціоналізму протистоять реалістам в основоположних принципах моделювання художньої картини світу. Російські письменники XIX століття сприймали історичну дійсність як основну реальність, що підлягає зображенню. Це твердження поширюється і на твори Л. М. Толстого і Ф. М. Достоєвського, у яких зв’язок історії з екзистенційними (пов’язаними з буттям, існуванням людини) проблемами була більш складною, ніж у їхніх сучасників, але по суті залишалася тією ж. Таким чином, основні принципи художнього відтворення життя, об’єднуючі російських письменників-реалістів, полягають в наступному: особистість людини вони підкорили суспільству та історії; поведінка людини визначили якимись розумними началами; існування людини осмислили в координатах історичного світу, безумовно розумного і справедливого, навіть якщо людині недоступне його розуміння.

Аналіз художньої системи Буніна показує, що за всіма трьома позиціями у нього є принципові розбіжності з попередниками. Людина Буніна завжди опиняється поза спільного життя, він спочатку самотній; поведінка людини ніколи не визначається розумними мотивами; справжнє життя людини протікає поза історією.

Особливої гостроти суперечка письменника з реалістами XIX століття досяг в розумінні моральної природи людини. «Бунін полемічно не брав традицію дослідження моральних мотивів поведінки людини, що досягла найвищої точки в творчості Достоєвського і особливо пізнього Толстого. І основним його аргументом у суперечці з класиками російського реалізму була думка про відсутність моральної свідомості у звичайних, середніх людей як поширене, повсякденне явище ». Всі критики відзначають, що серед героїв Бунінська оповідань чимало персонажів, одержимих ірраціональної пристрастю принести ближньому зло і страждання. «Ні, видно ніколи не відмовиться людина скалічити, прибити людини, якщо тільки з рук зійде. Глянь, як рве, молотить мужик злодія, що стягла жмут соломи. Клок не доріг, але ж як такий випадок випустиш! За злодія-то нічого не буде », – міркує Єрмил з однойменного оповідання Буніна. Його роздуми відображають відтворену у творі реальність, яку не знала література XIX століття.

Зрозуміти природу художнього дару Буніна – значить зрозуміти мотиви нерозривному зв’язку письменника з Всебитіем. «Народження ніяк не є мій початок. Моє початок і в тій незбагненною для мене темряві, в якій я був від зачаття до народження, і в моєму батькові, і в матері, у дідів, прадідів, пращурів, бо ж вони теж я, тільки в дещо іншій формі, де, проте , багато повторилося майже до тотожності … Не раз відчував я себе не тільки колишнім собою, – дитиною, юнаком, юнаків, – але і своїм батьком, дідом, пращуром; в свій термін хтось повинен і буде почувати себе – мною: індійська карма зовсім не мудрування, а фізіологія », – укладає Бунін у філософському етюді« Книга мого життя ». У його світогляді мотив прапатяті виступає як головний чинник людського існування, що нівелює соціальний, психологічний, моральний, суспільно-історичний та інші аспекти життя.

Бунін – художник «духовного інстинкту», інтуїції. Звідси його недовіра до раціоналізму, презирство до будь-якого роди спробам пояснити життя. Зупинка в мовчазному спогляданні таємниці світу – найбільш природне і незмінне стан ліричного «я» письменника. Одночасно з почуттям вкоріненості у Всебитіі, Бунін відчував трагічне відчуття своєї відірваності від нього. Тому всі його творчість наповнене прагненням подолати простір і час заради відновлення втраченої цілісності людини: «Печаль простору, часу та форми переслідує мене все життя. І все життя, свідомо й несвідомо, раз у раз я долаю їх ».

Звільнення від часу – перш за все вихід з історії і прилучення до нескінченності – мислилося Буніним як занурення в особливого роду пам’ять. Вона для письменника має мало спільного з власне спогадами про минуле, а постає таким собі абсолютним справжнім, увічненим і нерухомим буттям – єдиним, що гідне бути предметом справжнього мистецтва. Будь-яка історична картина світу повинна була бути переведена на метаісторичний глибину, щоб Бунін визнав в ній сутнісну зв’язок речей. В іншому випадку свідомість художника, за його уявленнями, виявлялося скутим обмеженістю історизму і фальшю поточної дійсності.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать