Характеристика образу доктора Вернера в «Княжні Мері»

Навколо роману Лермонтова, коли він вийшов у світ, виникло багато розмов аж ніяк не літературних. У передмові Лермонтов пише про людей, які «дуже тонко помічали, що автор намалював свій портрет і портрети своїх знайомих». Читачі шукали навколо себе – і знаходили – прототипів Грушницкого, Вернера, Мері, Віри. Печоріна, звичайно, вважали автопортретом; в Грушницком одні знаходили риси Мартинова, інші – відомого на Кавказі офіцера Колюбакина; в Мері бачили різних дівчат, у тому числі сестру Мартинова – згодом навіть дуель Лермонтова з Мартиновим пояснювали тим, що Мартинов заступився за сестру, зображену у вигляді княжни Мері (і тим самим «зганьблений»). Ця версія зовсім неправдоподібна, бо відомо: Лермонтов бував в будинку у Мартинових після виходу в світ «Героя нашого часу» і був у добрих відносинах з усією родиною, чого, звичайно, не могло бути, якби Мартинови побачили себе в Мері і Грушницком .

В основу історії Віри, на думку сучасників, лягла історія любові Лермонтова до Варвари Олександрівні Лопухиной-Бахметеву. Ревнивий чоловік Варвари Олександрівни заподіяв їй чимало горя докорами, заснованими на «Герої нашого часу»; вона змушена була спалити безцінні листи Лермонтова. Може бути, Лермонтов і насправді згадував жінку, яку любив довго й нещасливо, коли писав про Віру. Але. . . я завжди запитую себе: яке це має значення? Чи була прототипом Тетяни Ларіної одна з сестер Осипових або інша дівчина – для мене вона все одно Тетяна Ларіна і більше ніхто. Від того, що у Варвари Олександрівни Лопухиной була родимка на лобі і старий чоловік, а у Віри з «Героя нашого часу» – родимка на щоці і старий чоловік, – для мене рівно нічого не змінюється в романі. Я більше, ніж усім письменникам, вірю в цьому питанні Гоголю, який зізнавався, що вклав себе у всіх своїх героїв – навіть, може бути, в Коробочку.

Це не означає, що Гоголь був поганий чоловік. Це значить, що він умів думати і відчувати за всіх; поєднуючи в собі, в серці своєму людей, яких любив і ненавидів.

Прототипи героїв Лермонтова мені не цікаві. Чи готова погодитися, що це мій недолік, але люди з книг інакше цікаві мені, ніж люди з життя: просто тому, що люди з життя не вміють та й не хочуть – що цілком закономірно-відкривати мені свої душі так, як це робить письменник за людей з книг. Зустрівшись в житті з такою людиною, як П’єр Безухов, або Печорін, або чеховський Гуров, я б не дізналася про них нічого подібного до того, що розповіли мені Толстой, Лермонтов і Чехов – розповіли не для порожнього інтересу, а щоб я в собі шукала і знайшла щось важливе мені й потрібне іншим людям.

Дуже важко пояснити, навіщо кожному з нас потрібна література; ймовірно, кожному – інакше, по-своєму. Мені – для того, щоб вчитися розуміти людей. І ще – якщо наважитися сказати, не боячись докорів у сентиментальності, – для того, щоб все життя вчитися людей любити. Напевно, найбільше – для цього. Шукаючи людей, з яких Лермонтов писав своїх героїв, сучасники знаходили в доктора Вернері лікаря Миколи Васильовича Майера, багато років служив на Кавказі. Мабуть, в цьому випадку прототип справді незаперечний – Лермонтов описував саме Майера. Портрет Вернера: маленького некрасивого людини, завжди зі смаком і охайно одягненого, постійно в чорне, – цілком збігається з портретом доктора Майера. І те, що «заздрісні водяні медики розпустили слух, ніби він малює карикатури на своїх хворих – хворі роздратувався! – Майже всі йому відмовили », – це теж було з доктором Майєром. Мало того, відомо, що Майер впізнав себе у доктора Вернері і образився на Лермонтова, назвав його в листі до одного зі своїх друзів «нікчемним людиною» і навіть «нікчемним талантом». Все це говорить тільки про те, що реальна людина, доктор Майер, був не такий розумний, як вважали його приятелі, в тому числі Лермонтов. Але доктору Вернеру це в моїх очах нічого не додає і не збавляє. Тому що доктор Вернер – сам по собі; з тієї години, як Лермонтов написав про нього своїм недбалим почерком недбайливого учня, – він став існувати окремо від яких би то не було прототипів.

Не можна, ймовірно, сформулювати всі підстави, на яких виникає дружба, – вони дуже різноманітні, але можна сказати, де вона не виникне ніколи: на основі байдужості і себелюбства. Ось чому Печорін і Вернер не стали друзями, а тільки стали приятелями: «часто сходилися разом і тлумачили удвох про абстрактних предметах дуже серйозно, поки не помічали обидва, що ми взаємно один одного морочимо».

Тепер, зустрівшись у П’ятигорську, вони відновили старі відносини – і з першої ж зустрічі Печорин мимоволі видає свою і Вернера гірку таємницю: «. . . от нас двоє розумних людей. . . Сумне нам смішно, смішне сумно, а взагалі, по правді, ми до всього досить байдужі, крім самих себе ».

Щоденник Печоріна ще багато разів буде нагадувати нам лермонтовскую «Думу», і тут вона не може не бути згадана: «до добра і зла ганебно байдужі .. . ». Байдужість Печоріна і Вернера нікому не заважає, поки все йде гладко і не виникає ніяких зіткнень, конфліктів – нічого драматичного. Але ж Печорін не може, не вміє, не хоче жити без бур душевних – якщо їх немає, він їх створює. Так і тут, у П’ятигорську, він порушить мирний перебіг життя «водяного» суспільства – як в Тамані порушив рівне протягом життя контрабандистів – і тоді байдужість обернеться злом.

Після швидкої, напруженої «Тамані», де за добу відбувається стільки драматичних подій, «Княжна Мері» починається як ніби неквапливо: в першому записі – довгий розповідь про Грушницком; в другій – про Вернері.

Друга подія: Вернер не переконав Мері, яка вважає Грушницкого розжалуваним за дуель. Печорін, дізнавшись про це, вигукує: «Зав’язка є! про розв’язки цієї комедії ми подбайте. Явно доля дбає про те, щоб мені не було нудно ».

Третя подія: княжна Мері «з цікавістю» слухала розповідь своєї матусі про петербурзьких пригоди Печоріна, про якусь його «історії». В її уяві Печорин став «героєм роману» – тобто тим, чим хотів зробитися Грушницкий.

Четверте, найважливіша подія: Вернер розповів Печоріна, що у Литовських в будинку була «пані з новопріезжіх. . . дуже гарненька, але дуже, здається, хвора. . . », І Печорін дізнався в описі Вернера« одну жінку, яку любив встаріну ».

І, нарешті, п’яте подія: Печорін йде на бульвар, зустрічає там все суспільство і на свій лад починає атаку на княжну Мері, намагаючись її розсердити якомога сильніше.

Вернер і Печорін дійсно добре розуміють один одного; в довгої промови Печоріна Вернер відразу бачить «ідею»: дізнатися «подробиці щодо кого-небудь з прибулих на води» і здогадується, що мова йде про Литовських.

Про княжни Мері можна базікати з Вернером, лежачи на дивані і дивлячись в стелю. З думками про ту, інший, він залишається, коли Вернер пішов і «жахлива смуток тиснув» його серце.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать