Аналіз сюжету повісті Лермонтова «Бела». Частина друга

Ми прочитали п’ять середнього розміру сторінок. Вся повість «Бела» займає тридцять п’ять таких сторінок. Вже сьома частина повісті прочитана, а читач, по суті, ще незнайомий з героями. Повість називається «Бела». Хто вона? Як звуть офіцерів, які зустрілися на гірській дорозі? Хто з них – герой свого часу? Але ось штабс-капітан, набивши свою трубочку, приймається розповідати. Повільне хода биків, неквапливий підйом на гору, тяжке сидіння в димної саклі – все залишається позаду. Події починають розгортатися з швидкістю неймовірною: з перших же слів про молоду людину років двадцяти п’яти увагу читача спрямовується йому назустріч – читач вже відчуває, знає: ось з’явився ГЕРОЙ, хоча Автор цього не оголошує і не підкреслює. Отже, вступна частина, експозиція, закінчилася. Починається зав’язка.

* «… Я тоді стояв у фортеці за Тереком з ротою – цьому скоро п’ять років», – розповідає штабс-капітан. – «Раз, восени, прийшов транспорт з провіантом; в транспорті був офіцер, молодий чоловік років двадцяти п’яти. Він прийшов до мене в повній формі і оголосив, що йому велено залишитися у мене в фортеці. Він був такий тоненький, біленький, на ньому мундир був такий новенький »

Чому герой з’явився «в повній формі»? Романтика перший офіцерських днів? Або – гордість людини, покараного перекладом у фортецю за якусь провину? І вже зовсім незрозумілі епітети, якими нагороджує його штабс-капітан: тоненький, біленький. Пізніше ми здогадаємося: ці слова характеризують швидше мовця, ніж ГЕРОЯ, – добрий старий полюбив молодого офіцера, любить і зараз, звідси ці ласкаві (а не зверхні, як могло бути по відношенню до когось іншого) слова. Те, про що штабс-капітан веде далі, викликає симпатію до нього самого і інтерес до людини, про який він розповідає, до героя: «Я взяв його за руку і сказав. «Дуже радий, дуже радий. Вам буде трошки нудно, ну так ми з вами будемо жити по-приятельському. Так, будь ласка, називайте мене просто Максим Максимович, і будь ласка – до чого ця повна форма? приходьте до мене завжди в кашкеті ». Йому відвели квартиру, і той осів у фортеці ».

Тільки тут, через кілька годин, проведених разом, Автор дізнається ім’я штабс-капітана: Максим Максимович. Герою знадобилося для цього кілька секунд. Автора Максим Максимович зустрів сухо, був замкнутий, небагатослівний. Героєві він відкрився відразу, доброзичливо, привітно: двічі повторене «дуже радий», двічі повторене «будь ласка», «кличте мене просто», «приходьте до мене просто», «будемо жити по-дружньому» … Що ж трапилося з штабс-капітаном за ці п’ять років? Зачерствів він душею? Хто винен у цьому? Або життєвий досвід підказав йому, що з Автором не обов’язково ставати на дружню ногу, а ГЕРОЙ потребує душевного тепла і підтримки?

Всі ці питання виникають в уважного читача відразу, але відповісти на них він ще не може.

* «- А як його звали? – Запитав я Максима Максимович.
* – Його звали … Григорієм Олександровичем Печоріним (курсив Лермонтова). Славний був малий, смію вас запевнити, тільки трошки дивний. »

Ця затримка перед тим, як назвати ім’я, – чому вона? Може бути, Максим Максимович не хоче відкривати чужій людині ім’я друга? Або йому самому гірко і важко згадати, вимовити вголос це ім’я? Адже він любив Печоріна – і тепер нехитро розповідає про те, що бачив, що дивувало його в характері і поведінці дивної людини: «Адже, наприклад, в дощик, в холод, цілий день на полюванні, всі іззябнут, втомляться, – а йому нічого . А іншим разом сидить у себе в кімнаті, вітер пахне, запевняє, що застудився; віконницею стукне, він здригнеться і зблідне; а при мені ходив на кабана один на один; бувало, цілими годинами слова не доб’єшся, зате вже іноді як почне розповідати , так животики надірвешся зі сміху. . . »І, як висновок:« Адже є, право, отакі люди, у яких на роду написано, що з ними повинні траплятися різні незвичайні речі! »

Так в перший раз виникає в романі Лермонтова тема долі, якої буде присвячена остання повість – «Фаталіст». Про те, що «на роду написано» і що вносить у своє життя сама людина, думає і Печорін – свого часу ми познайомимося з його думками. Поки ми бачимо його тільки простодушними очима Максима Максимович, переконаного, що з ним «повинні траплятися різні незвичайні речі». Чому саме з ним? Відповіді на це питання чекають і Автор, і читач.

І ось починається розповідь Максима Максимович. Нашу увагу вже привернув Печорін, хоч як мало про нього поки сказано. Ми вже здогадуємося, що зустрілися з тим же складним, суперечливим, бунтівним характером, який пройшов через всю лірику Лермонтова, через його поеми і драми. Може бути, тепер ми краще дізнаємося і глибше зрозуміємо душу дивної людини. Нас приваблює і прізвище героя, що нагадує Онєгіна, – це відразу помітив Бєлінський: «несхожість їх між собою набагато менше відстані між Онега і Печорою.» А гори, ущелини, срібні річки, фортеця-створюють ореол небезпеки, підкреслюють незвичайність умов, в яких протікає життя Печоріна.

Розповідь Максима Максимович гранично простий: «Верст шість від фортеці жив один мирної князь. Синочок його, хлопчик років п’ятнадцяти, внадився до нас їздити: всякий день бувало то за тим, то за іншим, і вже точно розпестили ми його з Григорієм Олександровичем. А вже який був головоріз »

До цих пір ми чули голос Автора – людини літературно освіченої, інтелігентної. Тепер він поступається місцем іншому оповідачеві – Максиму Максимович. Некваплива, мирна інтонація штабс-капітана вабить нас до нього; ми бачимо його доброту, м’якість; звичайно, самотній, прівязчівий Максим Максимович міг розпестити і хлопчика років п’ятнадцяти, і самого Печоріна – турботою, всепрощенням, ласкавою привітністю. Але й про Печоріна ми дізнаємося щось нове: до нього тягнуться люди, є в ньому щось привабливе, якщо і Максим Максимович відразу полюбив його, і хлопчик-горець «унадився» щодня їздити до фортеці. І – одразу ж – перед нами ще одна сторона характеру Печоріна, щонайменше, незрозуміла. П’ятнадцятирічний Азамат «жахливо ласий був на гроші» – за червонець вкрав кращого козла з батьківського стада. Навіщо йому ці гроші? Може бути, саме гордий характер штовхає його на жадібність: з грошима він буде вільний і незалежний від батька. Але Печорін – «для сміху»! – Обіцяв йому червонець за козла. Печорін дражнив іноді Азамата, а у того «так очі кров’ю і наллються, і зараз за кинджал».

Наївний Максим Максимович зі своєю незнищенною неприязню до «азіатам», звичайно, не бачить нічого поганого в тому, щоб подражнити «дикого» хлопця, але Печорін? Настільки ж він наївний? Або – дурний? Або – просто не хоче і не вміє задуматися про інших людей?

Обидва вони розуміють, що грають з вогнем. «Гей, Азамат, не зносити тобі голови», – говорив Максим Максимович. Але обох-за різних причин – мало хвилює доля хлопчика. Доброта Максима Максимович не поширюється на горців. Чому Печорін вміє тільки дратувати Азамата і не вміє до нього прив’язатися, читачеві ще незрозуміло. «Раз приїжджає сам старий князь кликати нас на весілля: він віддавав старшу дочку заміж, а ми були з ним кунаки: так не можна ж, знаєте, відмовитися, хоч він і татарин». Приїхавши на весілля, Максим Максимович і Печорін, звичайно, з цікавістю розглядають чужих людей і чужі звичаї. «Нас прийняли з усіма почестями …» – розповідає Максим Максимович. – «Я однак він не забув відзначити, де поставили наших коней, знаєте, для непередбаченого випадку».

Вчені намагалися встановити, до якого з народів Кавказу належить Бела, але так і не прийшли до єдиної думки. Та це ж, врешті-решт, не має значення. Печорін і Максим Максимович називають її черкешенкою – може бути, під впливом пушкінського «Кавказького бранця», де черкешенка полюбила російського офіцера, – будемо так називати її і ми.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать