«Вся Росія – наш сад» (у чому полягає оптимізм п’єси А. П. Чехова «Вишневий сад»)

«Вишневий сад» – одна з найбільш багатозначних п’єс Чехова. Тут варто підзаголовок «комедія», але під час вистави глядачі майже не сміються. І рецензенти після першої постановки «Вишневого саду» в Московському Художньому театрі відзначали, що в п’єсі поставлений «пам’ятник над могилою симпатичних білоручок, орхідей, відцвілих за чужим труною … Мляве покорствует і кроткость їх наповнюють серце жахом і жалістю ». А майбутній нарком освіти в першому радянському уряді А.В. Луначарський стверджував, що чеховські герої виявляють безсилля перед життям: «Але що робить п’єсу до болю сумною, це загальна ідея безсилля людини перед життям, безглуздістю, стихійністю совершающегося процесу. Життя саме нами володіє, наділяючи нас різними масками і ролями. Справжня «циркуляція справи» зовсім не в людських помислах і бажаннях, вона крутиться крім їх … »
«Симпатичні білоручки» і «відцвілі орхідеї» – це, звичайно ж, власниця саду розорилися поміщиця Раневська і її настільки ж легковажний брат Гаєв, який проїв свій стан, за образним висловом Чеховському, на льодяниках. Вони дійсно безсилі перед життям і безпорадно борсаються в її стихійному стрімкому потоці. І Раневська, і Гаєв безроздільно належать минулому. Майбутнього у них немає. Але все-таки, як зазначав один з критиків, «Вишневий сад» «символізує собою не одні тільки негативні моменти минулого». З якими ж образами пов’язаний позитивний ідеал п’єси?
Мабуть, найбільші симпатії в нас викликають «вічний студент» Петя Трофимов і любляча дочка Раневської Аня. Вони іноді піддавалися критиці як не найвиразніші персонажі п’єси. Але треба брати до уваги і цензурні умови. Чехов прямо писав О. Л. Кніппер-Чехової 19 жовтня 1903: «Адже Трофімов раз у раз на засланні, його раз у раз виганяють з університету, а як ти змалюєш ці штуки». Але мова Трофімова: «Вся Росія наш сад. Земля велика і прекрасна, є на ній багато чудових місць … Ми відстали, принаймні, років на двісті, у нас немає ще рівно нічого, немає визначеного ставлення до минулого, ми тільки філософствуючи, скаржимося на тугу або п’ємо горілку ». Ці слова, сказані на початку XX століття, цілком застосовні і до російської інтелігенції кінця нашого століття. Трофимов, однак, не втрачає оптимізму. Він переконаний, що «щоб почати жити в сьогоденні, треба спочатку спокутувати наше минуле, покінчити з ним, а спокутувати його можна тільки стражданням, тільки надзвичайним, безперервною працею». Трофімов переконаний: «Людство йде вперед, удосконалюючи свої сили. Все, що недосяжно для нього тепер, коли-небудь стане близьким, зрозумілим, тільки от треба працювати, допомагати всіма силами тим, хто шукає істину. У нас, в Росії, працюють поки дуже небагато. Величезна більшість тієї інтелігенції, яку я знаю, нічого не шукає, нічого не робить і до праці поки не здатна. Називають себе інтелігенцією, а прислузі говорять ти, з мужиками звертаються, як з тваринами, вчаться погано, серйозно нічого не читають, рівно нічого не роблять, про науки тільки говорять, у мистецтві розуміють мало. Всі серйозні, у всіх суворі обличчя, всі говорять тільки про важливе, філософствують, а тим часом у всіх на очах робочі їдять огидно, сплять без подушок, по тридцяти, по сорока в одній кімнаті, скрізь клопи, сморід, сирість, моральна нечистота. .. І, очевидно, всі добрі розмови у нас для того тільки, щоб відвести очі собі та іншим ». Вихід чеховський герой бачить у тому, щоб своїм прикладом вказати іншим шлях до іншої, кращого життя. Він говорить нуворишеві Лопахину: «Дай мені хоч двісті тисяч, не візьму. Я вільна людина. І все, що так високо і дорого цінуєте ви всі, багаті та бідні, не має наді мною ані найменшої влади, ось як пух, який носиться по повітрю. Я можу обходитися без вас, я можу проходити повз вас, я сильний і гордий. Людство йде до вищої правди, до вищого щастя, яке тільки можливо на землі, і я в перших рядах! »Петя Трофімов свято вірить, що або сам дійде до майбутньої світлої мети, або вкаже« іншим шлях, як дійти ». Він сподівається, що вдасться прокласти шлях у краще майбутнє. Тут вустами Трофімова говорить сам драматург. Чехов вважав, що інтелігенція повинна бути вільна від матеріальної залежності від можновладців і що їй слід вести народ до кращого майбутнього. З цим він пов’язував надії на оздоровлення російського суспільства. Відданий в останній чеховської п’єсі все одно символізував юність, поезію, батьківщину, що підноситься над пристрастями людськими. Цікаво, що у своєму ялтинському саду Чехов серед інших дерев посадив і вишні. І з гордістю розповідав іншому російському письменнику А.І. Купріну: «Адже тут до мене був пустир. А я от прийшов і зробив з цієї дичини культурне, гарне місце … Чи знаєте, через триста-чотириста років вся земля звернеться до квітучий сад. І життя тоді буде незвичайно легка і зручна ». Ось про таке життя і мріють Трофимов та Аня. І найбільш вірний шлях до неї – здійснити хоч одну добру справу, і для початку посадити хоча б одне дерево в новому саду, який повинен вирости на місці вирубуваного ділком Лопахін вишневого саду.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать