Демографія (шпаргалка)

1.МІГРАЦІЯ.ВПЛИВ М. НА ВІДТВОРЕННЯ НАСЕННЯ

Міграція населення (від лат. migratio — переселення) — переміщення людей (мігрантів) через кордони тих чи інших територій зі зміною місця проживання назавжди або на більш чи менш тривалий період. Однією з основних ознак міграції населення є перетинання адміністративного кордону території (держави, області, населеного пункту і т. д.). На цій основі вирізняють насамперед зовнішню міграцію (еміграція та імміграція) і внутрішню міграцію.

Міграції населення - це переміщення людей по території, пов'язані зі зміною постійного місця проживання та роботи

Зовнішня міграція пов'язана з перетинанням державного кордону, її ще називають міжнародною міграцією населення та поділяють на між- та внутріконтинентальну.

Внутрішня міграція — це переміщення з одного поселення до іншого. Ніякі переміщення в межах того самого населеного пункту не розглядаються як міграція населення. Розрізняють міграцію сільського населення і міського, міжміську міграцію та міграцію в сільську місцевість — міграційні потоки «село — місто», «місто — місто», «місто — село», «село — село».

За способом реалізації міграцію населення поділяють на організовану міграцію, здійснювану з участю держави або громадських організацій та їхньою допомогою, і неорганізовану міграцію, що проводиться силами й засобами самих мігрантів.

Міграції класифікують за причинами (економічні, політичні, гуманітарні тощо), строками (сезонні, тимчасові, постійні), напрямами (зовнішні і внутрішні), складом мігрантів, ступенем організованості тощо. Істотно впливають на міграцію війни, конфлікти, зміни політичної ситуації в країні або регіоні, зміни державних кордонів.

Механічний приріст вносить певні корективи в демографічні процеси і у формування культури народів. Зовнішні міграції поділяють на:

а) еміграцію - виїзд громадян зі своєї країни до іншої держави на постійне проживання або на тривалий період;

б) імміграцію - в'їзд до країни громадян іншої держави на постійне або тривале проживання.

2.Міграційна активність значною мірою залежить від демографічних характеристик населення. Помічено, що в міграціях найбільшу участь беруть особи молодого віку, чоловіки є мобільнішими за жінок, одинаки легше зважуються на переїзд, ніж одружені, бездітні також легше мігрують, ніж люди, що мають дітей. До речі, між рухливістю і наявністю в родині дітей спостерігається пряма залежність. Часте переміщення на нове місце спричиняє відкладання народження дітей.

Зрозуміло, що міграції приводять до зміни чисельності населення в районах вибуття і прибуття. Під впливом міграцій трансформується вікова структура населення. У районах, де виїзд перевищує в'їзд, звичайно збільшується частка старших вікових контингентів, у центрах же притягання мігрантів населення найчастіше більш молоде. Зміна ж вікової структури спричиняє і зрушення в показниках природного приросту. Через перевагу чоловіків серед переселенців міграція може викликати диспропорцію статей, що негативно позначається на шлюбності і народжуваності. Міграція приводить і до інших змін у структурі населення. Так, якщо серед мігрантів переважають люди визначеної національності, то територіальні переміщення населення викликають помітну динаміку етнічного складу; переселення осіб певної професії, може спричинити коливання на ринку праці. Міграції можуть сприяти переходові людей з одних соціально-профессійних груп в інші, часто приводять до зміни способу життя, а слідом за цим і до трансформації установок, пов'язаних із шлюбністю, народжуваністю тощо. Усе це впливає на відтворення населення.

2. КЛАСИФІКАЦІЯ МІГРАЦІЇ

Під міграцією населення в демографії розуміють процес переміщення людей через кордони певних територій зі зміною назавжди або на якийсь час постійного місця проживання або з регулярним поверненням туди.

Залежно від того, обмінюється така територія населенням з іншими територіями чи ні, виділяють відкрите і закрите населення. СРСР із «залізною завісою» у свій час являв приклад закритого населення. Зараз, якщо строго дофимуватися зазначеного вище критерію, практично немає територій із закритим населенням.

Міграція— складний процес, і у різних дослідженнях її характеризують з різних сторін, відповідно класифікуючи за певною низкою ознак. Розглянемо основні класифікації міграцій.

1. Залежно від типу кордонів міграцію поділяють на зовнішню (коли перетинаються державні кордони) і внутрішню (коли переміщення відбуваються усередині однієї країни). Зовнішню міграцію поділяють на міжконтинентальну і внутріконтинентальну . Коли мова йде про зовнішню міграцію, то виїзд звично називають еміграцією, а в'їзд — імміграцією.Серед внутрішніх міграцій окремо вивчають такі напрямки міграції як переселення із села до міста і навпаки та переселення з міста до міста та з села до села. Переселення населення з села до міста, що призводить до зростання міст, їх функцій, поширення міського способу життя — називають урбанізацією. Переселення населення України з сіл до міст, як і у більшості країн світу, були домінуючими з початку XX ст. але з початку 90-х років XX ст. вони уповільнилися. Коли частка міського населення у країні сягає 70%, то темпи урбанізації, як правило, сповільнюються, і може починатися певною мірою зворотній процес — рурбанізація (поширення міського способу життя на сільську місцевість та переселення міського населення до сільської місцевості).

2. За часовими параметрами міграцію поділяють на постійну (безповоротну), тимчасову, сезонну і маятникову.

Безповоротною є міграція, коли людина назавжди змінює постійне місце проживання. При тимчасовій міграції людина переселяється на досить тривалий, але обмежений період, причому нерідко термін буває заздалегідь визначений. Прикладом тимчасової міграції може служити переселення на кілька років для роботи за контрактом, чи виїзд на навчання до вищого навчального закладу. За критеріями ООН ,постійним мешканцем є людина, що прожила не менше 6 місяців на певній території.

Сезонною міграцією називають щорічні переміщення людей у визначені пори року (сезони). До сезонних міграцій можна віднести промисли селян узимку, приїзд на збирання врожаю людей з інших місць, відвідування курортів.

Маятникові міграції — це регулярні поїздки на роботу або навчання за межі свого населеного пункту з постійним поверненням додому. Маятникові міграції відбуваються, коли місце роботи або навчання знаходиться в іншому населеному пункті, але досить близько, що і дозволяє робити щоденні (або майже щоденні) переміщення.

3. Залежно від причин переселення міграції поділяють на такі типи. Міграції з соціально-економічних причин - переселення в пошуках роботи, кращих заробітків, вільних сільськогосподарських земель, з метою поліпшити умови життя, придбати більш високий статус.

Міграції з політичних причин — утеча від ідеологічних, расових, релігійних та інших утисків, сюди зараховують також репатріацію — повернення на батьківщину родин, народів, що були раніше депортовані.

Військовими причинами міграції є евакуація, реевакуація, депортація, тобто передислокації населення, пов'язані з військовими маневрами.

Сімейно-побутові причини — переселення для возз'єднання з членами родини, родичами, різного роду гостьові поїздки, тощо.

Екологічними причинами є стихійні лиха, переїзд, зумовлений станом здоров'я одного з членів сім'ї.

Релігійні причини — масові переміщення населення у зв'язку з паломництвом до святих місць (найбільш відомі у світі паломництва здійснюються ісламістами до Мекки і Медини, а також християнами — до Єрусалиму).

4. Залежно від сприяння з боку державних або суспільних органів щодо переселення мігрантів, міграції поділяють на організованіта неорганізовані. Організовані міграції відбуваються за допомогою державних і громадських установ, вони можуть супроводжуватися пільгами різного роду в отриманні роботи, житла, грошових компенсацій, тощо. Неорганізована, або індивідуальна міграція — це переїзд осіб на свій страх і ризик.

5. Розрізняють також добровільну міграцію, коли люди самі приймають рішення про свій переїзд, і примусову, коли переміщення здійснюється незалежно від їхнього бажання.

3. МІГРАЦІЙНА ПОВЕДІНКА,УСТАНОВКА І МОТИВАЦІЯ

Міграція — складний процес, і у різних дослідженнях її характеризують з різних сторін, відповідно класифікуючи за певною низкою ознак. Розглянемо основні класифікації міграцій.

Міграцію називають ще формою задоволення потреб населення, реалізація яких вимагає зміни місця проживання. Таким чином, прийняття рішення про міграцію та його реалізація є результатом міграційної поведінки. Психічним регулятором міграційної поведінки є міграційна установка, тобто схильність чи негативне ставлення до зміни місця і умов мешкання. Міграційна установка залежить від соціально-психологічного стану особи, або міграційної мотивації.

Міграційна мотивація - це психічний стан особистості, який спонукає її до досягнення певної мети (соціального, економічного, психологічного характеру), яка вимагає зміни місця проживання.

4. ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ МІГРАЦІЇ

При дослідженні міграції, як і будь-яких інших демографічних явищ, важливо знати їхні кількісні характеристики. Для відкритого населення визначають показники, що характеризують його міграційну взаємодію з іншим населенням. Для населення будь-якої території (країни, району, міста та ін.) міграція поділяється на вибуття за її межі і на прибуття ззовні. Різниця між числом прибуттів і вибуттів за певний період складає сальдо міграції (нетто-міграцію, або чисту міграцію), сума ж вибуттів і прибуттів дає показник обсягу міграції (валову міграцію, брутто-міграцію).Число вибуттів, прибуттів, нетто- і брутто- міграції можна виразити в абсолютних числах, що дозволять наочно представити міграційну картину, однак не покажуть інтенсивності міграції, що залежить також від загальної чисельності населення, у якому відбуваються міграції. Інтенсивність міграції виражається відносними показниками - коефіцієнтами інтенсивності міграції. Звичайно обчислюють коефіцієнти прибуття і коефіцієнти вибуття та відносне сальдо міграції:

І — чисельність прибулих;

Е — чисельність вибулих.

Існує ще загальний коефіцієнт рухливості, що визначають як відношення всіх міграційних переміщень (вибуттів і прибуттів) до загальної чисельності населення:

При аналізі міграційних процесів часто виникає необхідність у розчленовуванні міграції на окремі частини. Міграцію звичайно поділяють на міграційні потоки, тобто на групи мігрантів, що мають спільні території вибуття або прибуття, а також на міграційні когорти — сукупності людей, об'єднаних за гальним періодом міграції, враховують мігрантів і за порядковим номером їхньої міграції (тобто скільки разів вони переміщалися з місця на місце).

Не менш важливе значення має вивчення складу мігрантів — за статтю і віком, соціальною приналежністю, національністю та ін., оскільки міграційна рухливість різних груп населення досить різнорідна. Особливості складу мігрантів можуть приводити до істотних зрушень у структурі населення у місцях вибуття і в районах прибуття.

Для того, щоб мати уяву про інтенсивність міграції визначеної групи населення (наприклад, етнічної), застосовують часткові коефіцієнти міграції, що обчислюють як відношення обсягу міграції певної групи до чисельності цієї групи. При тимчасових і територіальних зіставленнях користуються індексом відносної інтенсивності міграції, який одержують як відношення часткового коефіцієнта інтенсивності міграції відповідної групи до загального коефіцієнта інтенсивності міграції.

Значно глибший опис процесу міграції дають таблиці рухливості, які будують за тими ж принципами, що й усі демографічні таблиці. Такі таблиці бувають двох типів — чисті і комбіновані. Таблиці містять когорту тих, хто ніколи не мігрував, чисельність яких зменшується під впливом ймовірності міграції у певному віці (jc), ймовірності зміни стану та рубрику кількостей мігрантів того чи іншого віку.

5. АБСОЛЮТНІ ТА ВІДНОСНІ ПОКАЗНИКИ

При дослідженні міграції, як і будь-яких інших демографічних явищ, важливо знати їхні кількісні характеристики. Для відкритого населення визначають показники, що характеризують його міграційну взаємодію з іншим населенням. Для населення будь-якої території (країни, району, міста та ін.) міграція поділяється на вибуття за її межі і на прибуття ззовні. Різниця між числом прибуттів і вибуттів за певний період складає сальдо міграції (нетто-міграцію, або чисту міграцію), сума ж вибуттів і прибуттів дає показник обсягу міграції (валову міграцію, брутто-міграцію).

Число вибуттів, прибуттів, нетто- і брутто- міграції можна виразити в абсолютних числах, що дозволять наочно представити міграційну картину, однак не покажуть інтенсивності міграції, що залежить також від загальної чисельності населення, у якому відбуваються міграції. Інтенсивність міграції виражається відносними показниками - коефіцієнтами інтенсивності міграції. Звичайно обчислюють коефіцієнти прибуття і коефіцієнти вибуття та відносне сальдо міграції:

І — чисельність прибулих;

Е — чисельність вибулих.

6. СТАДІЇ МІГРАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

Міграція — складний процес, і у різних дослідженнях її характеризують з різних сторін, відповідно класифікуючи за певною низкою ознак. Розглянемо основні класифікації міграцій.

Всі міграції в своєму розвитку проходять три стадії: потенційну міграцію, власне міграцію та адаптацію.

На першій стадії діють головним чином психологічні чинники, тобто людина знаходиться у стані прийняття рішення про переїзд.

Регулятори (фактори ), що контролюють міграції, тобто впливають на розміри, направлення, відстані та особливості міграційного руху, відомі такі:

µ відстань від місця еміграції до місця імміграції;

µ інформація про умови і пункти міграцій;

µ рівень активності (привабливості) територій.

Враховуючи сучасні транспортні можливості і розвиток засобів зв'язку, комп'ютерної мережі, інформація для громадян різних країн про умови і пункти потенційної міграції у сучасному світі не є першочерговою проблемою. Зараз провідну роль у формуванні міграційних потоків відіграє фактор активності територій, під яким розуміють економічну, екологічну, політичну, законодавчу ситуацію в країні, наявність відповідних для мігрантів національних, культурних, релігійних, родинних, чи інших зв'язків, тощо.

Після прийняття рішення про переміщення, відбувається друга стадія міграції, яка може тривати від декількох годин до декількох місяців — сам переїзд до нового місця мешкання.Після переїзду починається третя заключна стадія міграції — пристосування мігрантів до умов нової території — адаптація. У вітчизняній літературі більш поширеним є термін приживаність новоселів. Термін «приживаність» з'явився наприкінці XIX — на початку XXсторіччя й пов'язаний з російським переселенським рухом.

Приживаність новоселів — це адаптація мігрантів до різних компонентів умов та способу життя населення в районах уселення. Часом вона завершується швидко, особливо якщо відмінності в умовах та способі життя у місцях виходу та районах уселення незначні або в останніх кращі, ніж у перших; в іншому разі — це поволі тривалий процес. У низці випадків він

триває й після того, як новосел стає старожилом. Це пояснюється тим, що приживаність, крім адаптації переселенців до умов та способу життя у місцях уселення, має й інший бік — пристосування цих умов до потреб самих переселенців. Пристосування матеріальних умов до своїх потреб переселенська література називала в минулому «облаштуванням новоселів».

Облаштування — це процес досягнення новоселами рівня добробуту старожилів. І в дореволюційній літературі, і в літературі 20-х років XXст. відзначалося, що для переходу новосела до складу постійного населення (старожила) потрібні 8— 10 років. На облаштування переселенців у разі їхніх організованих переміщень держава надає позики, безповоротні грошові допомоги, здійснює оплату витрат на переїзд та перевезення майна. Допомога, що її надає держава, поширюється на житлове облаштування, придбання худоби тощо. Як правило, на облаштування необхідний час, який за тривалістю може бути більшим чи меншим, ніж час, потрібний для адаптації, без якої приживаність так само недосяжна, як і без облаштування.

Отже, і адаптація, і облаштування являють собою взаємодію суб'єктивного та об'єктивного, проте адаптація — це пристосування суб'єкта до об'єктивних умов довколишнього середовища, а облаштування — перебудова зовнішніх умов відповідно до потреб суб'єкта. Без поєднання цих двох процесів приживаність новоселів не може бути остаточною.

Перехід новоселів до складу постійного населення визначали за рівнем їх міграційної рухливості. Цей критерій дістав обгрунтування у вітчизняній літературі в 60—70-ті роки. Саме він свідчить, що у новоселів рівень добробуту досяг тих самих показників, що й у старожилів. Дослідження В.М.Мойсеєнко, котра використовувала для аналізу дані переписів населення 1926 та 1979 років, показали, що межа переходу новоселів до складу постійного населення як у минулому, так і нині становить приблизно десять років.

7.ОСНОВНІ ОЗНАКИ КЛАСИФІКАЦІЇ МІГРАЦІЇ

Міграція — складний процес, і у різних дослідженнях її характеризують з різних сторін, відповідно класифікуючи за певною низкою ознак. Розглянемо основні класифікації міграцій.

1. Залежно від типу кордонів міграцію поділяють на зовнішню (коли перетинаються державні кордони) і внутрішню (коли переміщення відбуваються усередині однієї країни). Зовнішню міграцію поділяють на міжконтинентальну і внутріконтинентальну . Коли мова йде про зовнішню міграцію, то виїзд звично називають еміграцією, а в'їзд — імміграцією.

Серед внутрішніх міграцій окремо вивчають такі напрямки міграції як переселення із села до міста і навпаки та переселення з міста до міста та з села до села. Переселення населення з села до міста, що призводить до зростання міст, їх функцій, поширення міського способу життя — називають урбанізацією. Переселення населення України з сіл до міст, як і у більшості країн світу, були домінуючими з початку XX ст. але з початку 90-х років XX ст. вони уповільнилися. Коли частка міського населення у країні сягає 70%, то темпи урбанізації, як правило, сповільнюються, і може починатися певною мірою зворотній процес — рурбанізація (поширення міського способу життя на сільську місцевість та переселення міського населення до сільської місцевості).

2. За часовими параметрами міграцію поділяють на постійну (безповоротну), тимчасову, сезонну і маятникову.

Безповоротною є міграція, коли людина назавжди змінює постійне місце проживання. При тимчасовій міграції людина переселяється на досить тривалий, але обмежений період, причому нерідко термін буває заздалегідь визначений. Прикладом тимчасової міграції може служити переселення на кілька років для роботи за контрактом, чи виїзд на навчання до вищого навчального закладу. За критеріями ООН ,постійним мешканцем є людина, що прожила не менше 6 місяців на певній території.

Сезонною міграцією називають щорічні переміщення людей у визначені пори року (сезони). До сезонних міграцій можна віднести промисли селян узимку, приїзд на збирання врожаю людей з інших місць, відвідування курортів.Маятникові міграції — це регулярні поїздки на роботу або навчання за межі свого населеного пункту з постійним поверненням додому. Маятникові міграції відбуваються, коли місце роботи або навчання знаходиться в іншому населеному пункті, але досить близько, що і дозволяє робити щоденні (або майже щоденні) переміщення.

3. Залежно від причин переселення міграції поділяють на такі типи. Міграції з соціально-економічних причин - переселення в пошуках роботи, кращих заробітків, вільних сільськогосподарських земель, з метою поліпшити умови життя, придбати більш високий статус.

Міграції з політичних причин — утеча від ідеологічних, расових, релігійних та інших утисків, сюди зараховують також репатріацію — повернення на батьківщину родин, народів, що були раніше депортовані.

Військовими причинами міграції є евакуація, реевакуація, депортація, тобто передислокації населення, пов'язані з військовими маневрами.

Сімейно-побутові причини — переселення для возз'єднання з членами родини, родичами, різного роду гостьові поїздки, тощо.

Екологічними причинами є стихійні лиха, переїзд, зумовлений станом здоров'я одного з членів сім'ї.

Релігійні причини — масові переміщення населення у зв'язку з паломництвом до святих місць (найбільш відомі у світі паломництва здійснюються ісламістами до Мекки і Медини, а також християнами — до Єрусалиму).

4. Залежно від сприяння з боку державних або суспільних органів щодо переселення мігрантів, міграції поділяють на організованіта неорганізовані. Організовані міграції відбуваються за допомогою державних і громадських установ, вони можуть супроводжуватися пільгами різного роду в отриманні роботи, житла, грошових компенсацій, тощо. Неорганізована, або індивідуальна міграція — це переїзд осіб на свій страх і ризик.

5. Розрізняють також добровільну міграцію, коли люди самі приймають рішення про свій переїзд, і примусову, коли переміщення здійснюється незалежно від їхнього бажання.

Міграцію називають ще формою задоволення потреб населення, реалізація яких вимагає зміни місця проживання. Таким чином, прийняття рішення про міграцію та його реалізація є результатом міграційної поведінки. Психічним регулятором міграційної поведінки є міграційна установка, тобто схильність чи негативне ставлення до зміни місця і умов мешкання. Міграційна установка залежить від соціально-психологічного стану особи, або міграційної мотивації. Міграційна мотивація - це психічний стан особистості, який спонукає її до досягнення певної мети (соціального, економічного, психологічного характеру), яка вимагає зміни місця проживання.

8.ДИФЕРЕНЦ. МІГРАЦІЙНОЇ РУХЛИВОСТІ НАСЕЛЕННЯ

Міграційна рухливість пов'язана з певними подіями життєвого циклу людини, наприклад, закінченням навчального закладу, початком або завершенням трудової діяльності, службою в армії тощо. Демографічний цикл — укладання шлюбу, народження дітей, припинення шлюбу та інші події — становить важливу частину життєвого циклу. Тому демографічні параметри — статево-вікова структура, шлюбний стан, кількість дітей у сім'ї та їх вік і низка інших — помітно впливають на міграційні процеси й є одним з істотних критеріїв виокремлення груп населення при вивченні міграцій.

Рухливість різних груп населення, як вже зазначалося, не є однаковою. Міграцію, що розглядають з точки зору диференціації показників її інтенсивності за різними групами населення, називають диференційною міграцією. її вивчення дає розуміння тих відмінностей, якими позначені міграційні взаємодії населень різних регіонів, окремих соціально-професійних, етнічних, вікових та інших груп.

При вивченні диференційної міграції так само, як і при дослідженні природного руху населення, в першу чергу вивчають відмінності у вікових групах населення. Вікові групи істотно розрізняються за рівнем міграційної рухливості, а за решти однакових умов рухливість усього населення тим вища, чим вища у ньому частка найрухливіших вікових груп. Вікова ж структура населення за нормальних обставин визначена режимом його відтворення. Таким чином, вплив через вікову структуру—один з аспектів впливу відтворення населення на міграційну рухливість.

Розрізняють показники міграційної рухливості й залежно від статі. Перевага чоловіків серед мігрантів, виявляється у багатьох країнах, але це не є універсальним правилом, і в окремих країнах у різні часи в міграційних потоках спостерігали підвищену питому вагу жінок. В Європі, наприклад, у минулому серед мігрантів переважали жінки, що дало підстави англійському досліднику XIX сторіччя Е. Рейве нстайну сформулювати емпіричні закони міграції, один з яких стверджував, що жінки більш схильні до міграцій, ніж чоловіки.Рухливість населення залежить і від шлюбного стану, і від кількості дітей у сім'ї, хоча ці залежності не є такими однобічними, як, наприклад, зв'язок інтенсивності міграцій з віком. Не тільки міграційна рухливість може залежати від кількості дітей у сім'ї, але й кількість дітей, у свою чергу, може визначатися рівнем рухливості: часті переїзди сімей призводять, як правило, до відкладання народжувань, а зрештою й до зменшення їхньої кількості.

Міграційна рухливість впливає на інтенсивність процесів відтворення як відкритого, так і закритого населення. У відкритому населенні міграції безпосередньо змінюють його чисельність і склад. Особливо важливе значення мають зміни статево-вікової структури. Якщо серед мігрантів переважають чоловіки й спостерігається підвищена частка молодших груп працездатного віку (від 16 до 30 років), то це призводить до фемінізації населення та його постаріння у районах вибуття мігрантів і надмірної частки молодих чоловіків у районах вселення. Багаторічна міграція сільської молоді в міста України супроводжувалася протилежним ефектом. Уже у 1970 році у сільській місцевості був відзначений дефіцит жінок, обмежений рамками молодіжного контингенту (15—24 роки). Водночас у місті спостерігався надлишок жінок в усіх групах віком понад 15 років.

Зумовлена міграціями диспропорція статей ускладнює укладання шлюбів, що, у свою чергу, справляє вплив на інтенсивність процесу народжуваності як у місцях вибуття, так і у місцях уселення. У зв'язку з прискоренням постаріння населення у районах вибуття в них зростає смертність.

Міграції є одним з головних каналів соціальної мобільності населення. їх супроводжують зміни соціального статусу мігрантів, їх професії, культурно-освітнього рівня, способу життя.

9. МІГРАЦІЙНА ПОЛІТИКА

По мнению Б.С.Хорева, миграционная политика есть система условий, способов и мер управления миграционной подвижностью населения. Близкая к этому формулировка у А.Хомры: "Миграционная политика - это комплекс разработок и мероприятий, направленных на формирование необходимых потоков и требуемой интенсивности миграции населения". В.М.Моисеенко рассматривает миграционную политику в узком и широком смыслах как воздействие государства на миграционные процессы путем их регулирования. Суммирует эти подходы к определению миграционной политики точка зрения Л.Л.Рыбаковского: "миграционная политика представляет собой систему общепринятых на уровне управления идей и концептуально объединенных средств, с помощью которых прежде всего государство, а также его общественные институты, соблюдая определенные принципы, соответствующие конкретно-историческим условиям страны, предполагает достижение целей, адекватных как этому, так и последующему этапу развития общества". Следует отметить, что большинство авторов, в том числе и Л.Л.Рыбаковский,! рассматривали миграционную политику как часть демографической политики, наряду с репродуктивной и самосохраните льной. Цели миграционной политики конкретизировались исходя из трехстадийного представления о миграционном процессе: первая стадия - формирование миграционной подвижности, как исходная; вторая стадия (основная) - переселение, и, наконец, третья стадия (заключительная) - приживаемость. Миграционная политика - процесс многоплановый. Он является предметом изучения многих наук - социологии, демографии, истории, психологии и других, -и требует междисциплинарного подхода. Настоящее исследование ставит целью рассмотрение миграционной политики как предмета политологического анализа. Политическая наука изучает политическое поведение отдельных индивидов, групп, институтов, обществ, а также факторы и условия, влияющие на поведение политиков, развитие политических событий и функционирование политических институтов.

12.Дем. політика, об’єкт

Демографічна політика — це цілеспрямована діяльність державних органів та інших соціальних інститутів у сфері регулювання процесів відтворення населення. Вона покликана впливати на формування бажаного для суспільства режиму відтворення населення, збереження або зміни тенденцій у сфері динаміки чисельності і структури населення, темпів їх змін, динаміки народжуваності, смертності, сімейного складу, розселення, внутрішньої і зовнішньої міграції, якісних характеристик населення.

Кожна країна має певну концепцію демографічної політики - систему визначень найважливіших цілей, задач і пріоритетів впливу на демографічний розвиток. У концепції формулюють найважливіші напрямки державної політики стосовно розвитку народонаселення до визначеного періоду. Концепція складає правовий та ідеологічний простір, у рамках якого можуть формуватися програмні документи з питань народжуваності і підтримки родини, здоров'я і тривалості життя, міграції та інших аспектів демографічного розвитку.

Демографічна політика грунтується на комплексі різних заходів: економічних, правових, виховних і пропагандистських.Ефективність демографічної політики можна визначити як досягнення поставленої мети у короткий термін з мінімальними економічними витратами. Розрізняють загальну, генеральну та довгострокову ефективність.

Необхідність проведення демографічної політики визнана практично всіма країнами світу, незалежно від демографічної ситуації і темпів зростання населення. Залежно від демографічної ситуації існує 2 основних типи політики: спрямована на підвищення народжуваності (типова для економічно розвинутих країн) і на зниження народжуваності (необхідна для країн, що розвиваються). Часто практичне здійснення демографічної політики пов'язане із труднощами як морально-етичного плану, так і нестачею фінансових засобів. І практично всі країни світу мають спільну мету будь-якої демографічної політики — зниження захворюваності населення та подовження середньої тривалості життя

13.Заходи демографічної політики

Демографічна політика — це цілеспрямована діяльність державних органів та інших соціальних інститутів у сфері регулювання процесів відтворення населення. Вона покликана впливати на формування бажаного для суспільства режиму відтворення населення, збереження або зміни тенденцій у сфері динаміки чисельності і структури населення, темпів їх змін, динаміки народжуваності, смертності, сімейного складу, розселення, внутрішньої і зовнішньої міграції, якісних характеристик населення.

Кожна країна має певну концепцію демографічної політики - систему визначень найважливіших цілей, задач і пріоритетів впливу на демографічний розвиток. У концепції формулюють найважливіші напрямки державної політики стосовно розвитку народонаселення до визначеного періоду. Концепція складає правовий та ідеологічний простір, у рамках якого можуть формуватися програмні документи з питань народжуваності і підтримки родини, здоров'я і тривалості життя, міграції та інших аспектів демографічного розвитку.

Демографічна політика грунтується на комплексі різних заходів: економічних, правових, виховних і пропагандистських.

До числа економічних заходів, спрямованих на стимулювання народжуваності, зараховують оплачувані відпустки і різні допомоги при народженні дітей, допомоги на дітей залежно від їхньої кількості, віку і складу родини — за прогресивною шкалою, різні позички, кредити, податкові та житлові пільги та ін.; на зниження народжуваності спрямовані заходи, що створюють переваги для малодітних родин. Адміністративно-правові заходи включають законодавчі акти, що регулюють вік одруження, розлучуваність, здійснення абортів і застосування контрацептивів, майновий стан матері і дітей у випадку розпаду родини, режим праці працюючих жінок і ін. Виховні і пропагандистські заходи спрямовані на формування суспільної думки, норм і стандартів демографічної поведінки, визначення ставлення до давніх і сучасних традицій і звичаїв відтворення населення, на політику планування родини (внутрісімейне регулювання дітородіння), на статеве виховання й освіту молоді та ін.

15. ТРУДОВА МІГРАЦІЯ

Трудова міграція — глобальне світове явище, вона позначається як на країнах-донорах, так і на країнах-реципієнтах. Демографічна ситуація в Україні як у країні-донорі значно гірша, ніж в інших країнах-донорах. По-перше, частка трудових мігрантів з України у відсотковому відношенні до кількості населення — найвища серед інших країн. По-друге, в Україні відбувається сталий процес неухильного зменшення населення через різке скорочення народжуваності та зростання смертності. Тому утворений у нашому суспільстві демографічний вакуум неминуче заповнюють іммігранти з третіх країн зі стабільним природним приростом населення, які є традиційними постачальниками робочої сили у світі. Але вони — носії інших звичаїв і культурних традицій, іншого менталітету, й через засилля іммігрантів можуть відбуватися незворотні процеси в нашій культурі, у світогляді, в усьому суспільному єстві.

З метою збереження демографічного балансу в українському суспільстві необхідно виробити національну стратегію переселення в Україну українців, передусім із пострадянського простору, забезпечивши цей важливий для майбутнього України процес належною інформаційною й правовою базами. Таку стратегію успішно здійснює Казахстан.

Для України, транзитної держави й водночас постачальниці власних нелегальних мігрантів, нагальним є питання про термінове укладення з країнами перебування українських громадян двосторонніх угод про їхнє тимчасове працевлаштування.

Загалом у структурі трудової міграції громадян України за ступенем легальності можна виділити чотири якісно відмінні рівні:

• Офіційна трудова міграція – переміщення українських громадян, які виїжджаючи за кордон, декларують участь у трудовій діяльності як мету виїзду і є легальними трудовими мігрантами в приймаючих країнах (саме їх і фіксує офіційна статистика).• Неофіційна легальна міграція – поїздки наших співвітчизників за кордон з декларованою метою туризму, відвідування родичів тощо, з подальшим працевлаштуванням та реєстрацією в країні-реципієнті; учасники таких поїздок не можуть бути відстежені вітчизняною статистикою, але при цьому стають цілком легальними трудовими мігрантами в країнах-реципієнтах.

• Успішна нелегальна міграція – поїздки за кордон, пов'язані з незареєстрованою зайнятістю видами діяльності, дозволеними законодавством відповідних країн.

• Міграція жертв злочинних угруповань – торгівля людьми та інші випадки перебування громадян України в нелюдських умовах або зайнятість протиправною діяльністю за кордоном не з власної волі.

Значні кошти, які надходять від заробітчан, підвищують платоспроможний попит і таким чином стимулюють виробництво. Вони сприяють розвиткові малого бізнесу, прискоренню формування середнього класу. Завдяки привезеним “човниками” товарам насичується внутрішній споживчий ринок. Зовнішня трудова міграція є також джерелом досвіду, знань, міжособистісних контактів, школою бізнесу та ринкової поведінки.

Разом з тим, наслідки трудової міграції далеко не однозначні. Збільшення грошової маси призводить до зростання цін, дешеві імпортні товари, привезені “човниками”, створюють конкуренцію товарам вітчизняного виробництва. Орієнтовані на споживання гроші мігрантів лише незначною мірою мають інвестиційне чи кредитне використання. Вплив заробітків за кордоном на розвиток дрібного бізнесу є вкрай скромним внаслідок податкового тиску, відсутності дешевих кредитів, труднощів з реєстрацією підприємства, невіри громадян у перспективи малого бізнесу. Зовнішня трудова міграція руйнує трудові колективи, здатна спричинити дефіцит робочої сили у певних галузях та регіонах. Вона призводить до втрати кваліфікації, оскільки особи з високим рівнем професійної підготовки здебільшого виконують за кордоном малокваліфіковану роботу.

Відплив молоді спричиняє негативні демографічні наслідки як внаслідок руйнації сімейних відносин, так і через несприятливу для народження і виховання дітей специфіку “мігрантського” способу життя. Наприклад, у Чернівецькій області, охопленій значною трудовою міграцією, кількість укладених шлюбів на тисячу населення у порівнянні з 1990 р. скоротилася в 1,3 разу. Водночас, абсолютна кількість розлучень збільшилася майже у півтора рази . Ще більш складною сімейною проблемою, яка переростає у соціальну, є виховання дітей мігрантів, залишених в Україні, особливо у випадках тривалої відсутності обох батьків. Як наслідок, Україна стикається з новим видом соціального сирітства, необхідністю брати під державну опіку частину дітей мігрантів.

Але головне завдання Української держави — створити необхідні для людей соціально-економічні умови й забезпечити повернення трудових мігрантів на Батьківщину, де так потрібні, надто нині, соціально активні громадяни й висококваліфіковані працівники.

16. УРБАНІЗАЦІЯ ТА ВПЛИВ НА ВІДТВОРЕННЯ НАСЕЛЕННЯ

Урбанізація (англ. urbanization, від лат. urbanus — міський, urbs — місто) — процес підвищення ролі міст у розвитку суспільства. Виявляється у зростанні міських поселень, концентрації населення в них, особливо у великих містах, у поширенні міського способу життя на всю мережу поселень. Рушійними силами урбанізації є розвиток продуктивних сил, технічний і соціальний прогрес, розширення рамок суспільного поділу праці, зростання продуктивності праці в сільському господарстві, збільшення територіальної та соціальної рухливості населення.

Динаміка урбанізації виглядає так. У 1800 p. частка міського населення становила близько 3%, 1850 p. — 6,4, 1900 p. — 19,6, 1992 p. — 43%. Найвищий процент міського населення мають розвинені країни (1990 p.): в Європі — Великобританія (89,1%), Швеція (84%), Бельгія (96,9%) та ін.;

Урбанізацією називають зростання і підвищення частки міського населення в країні, регіоні, світі. Таке тлумачення урбанізації є звуженим. А у широкому розумінні слова - це світовий історичний процес підвищення ролі міст у житті суспільства, поступове перетворення його в міське за характером праці, способу життя, культури, що пов'язані із розвитком цивілізації, ходом науково-технічного прогресу. Тобто головна ознака урбанізації - зростання міст, збільшення їх впливу на розселення та відповідне ускладнення функцій.

У XX ст. темпи урбанізації значно зросли. За прогнозами ООН, цей процес триватиме, і в останнє десятиліття XX ст. кількість міського населення досягне 3,2 млрд. чоловік, тобто більшість населення світу проживатиме в містах. При цьому міське населення в Азії, Африці, Латинській Америці зросте в 3 рази, а в Європі та Північній Америці ¾ в 1,5 раза.Відтворення населення — процес збереження в часі та просторі конкретно-історичної міри даного населення, його кількості та якісного складу. Воно являє собою процес неперервного відновлення поколінь людей внаслідок взаємодії народжуваності та смертності. Для кількісної характеристики відтворення населення користуються показниками режиму відтворення населення, серед яких найбільш узагальнений — нетто-коефіцієнт (Р) відтворення населення (характеризує міру заміщення одного покоління наступним). Відтворення населення буває:

1) простим, коли кількість населення не змінюється (кількість народжених дорівнює кількості померлих, а нове покоління дочок заміщає покоління матерів або відповідно сини — батьків); вікова структура в різних країнах з різними типами його відтворення дуже різна; (Див. дод. ст. мал. ).

2) розширеним, коли населення збільшується (Р, більше 1);

3) звуженим (Рд менше 1).

Штучне міське середовище шкідливо впливає на здоров'я населення через забруднення атмосферного повітря, дефіцит сонячного проміння, води, а також стресових факторів, зумовлених напруженим ритмом життя, скупченістю населення, недостатністю зелених насаджень тощо. Також небезпеку для здоров'я людей у місті становлять шумові, вібраційні навантаження, транспортні проблеми, вплив електричних, магнітних, іонізаційних полів.

Отже, в умовах великого міста загострюються всі сторони життєзабезпечення людей: * постачання достатньої кількості повноцінних продуктів харчування та питної води, * контроль і запобігання забруднення повітря, *водних ресурсів, ґрунтів, *утилізація та захоронення нагромаджуваних шкідливих виробничих та побутових відходів, а також асоціальні проблеми, пов'язані з різким зменшенням вільного «життєвого» простору, зростанням міст у висоту, збільшенням захворювань, зумовлених забрудненням та інші.

Зниження якості атмосферного повітря небезпечне для здоров'я міських мешканців. Людина за добу вживає в середньому 25 кг повітря. Навіть, якщо відносний вміст забруднювачів в повітрі незначний, їх сумарна кількість, яка потрапляє в організм людини при диханні, може виявитись токсичною. Найбільш поширеною шкідливою домішкою повітряного середовища є чадний газ. Надмірна кількість цього газу в повітрі призводить до швидкої втомлюваності людини, головного болю, запаморочення, ослаблення пам'яті, порушення діяльності серцево-судинної та інших систем організму. Це все дуже впливає на організм людини та на її відтворювальні функції.

Адже з такою атмосферою організми послабленні і багато жінок не можуть виносити і одну дитину, не те щоб відтворити населення.

17. ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ ДЕМОГРАФ. СКЛАДУ НАСЕЛЕННЯ

« Статево-віковий,

« етнічний,

« релігійний склад (структура) населення.

Співвідношення чоловіків і жінок віддзеркалює статевий склад (структуру) населення. В цілому у світі чоловіків більше, ніж жінок, переважно за рахунок країн Азії. Приблизно в половині країн світу жінки кількісно переважають над чоловіками. Це пояснюється тим, що середня тривалість життя жінок на 5-8 років більша, ніж чоловіків. У деяких країнах переважання жінок є результатом Другої світової війни та сучасних воєнних конфліктів. Але з появою нових поколінь розрив у співвідношенні чоловіків і жінок поступово скорочується.

Кількісне переважання чоловіків над жінками спостерігається в країнах, де становище жінок історично було несприятливе (ранні шлюби, численні й ранні народження дітей), а також у тих країнах, де великий приплив чоловічої робочої сили. Найбільше кількісне переважання чоловіків в Індії та Китаї.

Віковий склад населення залежить від показників народжуваності, смертності та природного приросту. Тому основні типи вікового складу населення на початку 90-х років XX ст. загалом відповідають типам його відтворення (Див. дод. ст. мал.).Статевий склад населення — співвідношення чисельності чоловіків і жінок у складі населення. Формується під впливом процесів народжуваності, смертності, міграцій і війн (оскільки втрати у війнах особливо значні серед чоловіків). У цілому чисельність чоловіків на Землі перевищує чисельність жінок на 33,9 млн У 101 країні світу більше жінок, у 84 — більше чоловіків, у 24 їх кількість приблизно однакова. Як і інші демографічні показники, статева структура неоднакова в розвинених країнах і тих, що розвиваються (в перших частка чоловіків становить 48,2%, у других — 50,9%). Чисельність чоловіків перевищує чисельність жінок у переважній більшості азійських країн. В Індонезії, М'янмі, В'єтнамі, Японії чоловіків менше, ніж жінок. Переважання чисельності чоловіків у багатьох азійських країнах пояснюється способом їх життя. У країнах Південної Азії та в Китаї чоловіків на 63,4 млн більше, ніж жінок (у тому числі в Китаї на 31,2 млн , в Індії — на 24,4 млн , в Пакистані — на 4,5 млн., в Бангладеш — на 2,8 млн.). В Африці в цілому чисельність чоловіків і жінок приблизно однакова, але в країнах Північної Африки, де панує іслам, чоловіків більше, ніж жінок (у Лівії вони становлять 53,0% населення, в Єгипті — 50,9, в Тунісі — 50,4%). В Латинській Америці чисельність чоловіків і жінок також приблизно однакова. У Європі чоловіків дещо менше порівняно з жінками. Такі тенденції характерній для Північної Америки. В Австралії та Океанії дещо переважають чоловіки. У більшості країн на 100 дівчаток народжується в середньому 104—107 хлопчиків. Але вища смертність серед хлопчиків приводить до того, що у віці 15—20 років числове співвідношення між статями вирівнюється. Вища смертність чоловіків похилого віку впливає на статеву структуру. В деяких азійських країнах (Індії, Пакистані, Бангладеш та ін.) середня тривалість життя у жінок на 0,5—2,2 року менша, ніж у чоловіків, що також порушує статеву структуру населення. Слід зазначити, що причини диспропорції статей у населенні різних країн ще й досі остаточно не з'ясовані.

Вікова структура населення — розподіл його за віковими групами і віковими контингентами з метою вивчення демографічних і соціально-економічних процесів. У віковій структурі населення зазвичай розподіляється за одно- або п'ятирічними групами. Для оцінки загальних структурних зрушень застосовують і розподіл на три вікові групи: 0—14 років, 15—59 років, 60 років та більше. У міжнародних порівняннях застосовують поділ населення на дві групи: до 14 років, 15—64 роки. Графічно вікова структура населення зображується віковою пірамідою: по горизонталі відкладаються пропорційні чисельності (частки) окремих вікових груп, а по вертикалі — вік. У 1990 р. в світі спостерігалася така вікова структура населення: до 14 років — 32,0, 15—64 роки — 61%; у країнах із високим доходом відповідно — 20,5 і 66,8%; у країнах із середнім доходом — 36,2 і 58,7%; у країнах із низьким доходом — 33,5 і 60,0%.(Див. дод. ст. мал.).

За даними ООН, частка людей у віці 65 років та більше в населенні світу зросла з 5,1% 1950 р. до 6% 1990 р. В окремих частинах світу процес старіння відбувається по-різному. Він найчіткіше проявився в Європі (частка осіб старшого віку збільшилася з 8,7% 1950 р. до 13,5% 1990 р.). В інших регіонах світу становить: Латинська Америка — 5%, Океанія — 9, Австралія та Нова Зеландія — 10,9, Африка — 3,0, Азія — 5,0% .

Статево-вікова структура населення - важливий економіко-демографічний показник, який дає змогу прогнозувати кількість населення і, відповідно, трудові ресурси.

Перший великий прорив тут відбувся на рубежі 50-х і 60-х років, коли вдалося одержати комбіновані контрацептивні засоби для внутрішнього вживання — гормональні таблетки, пігулки й ін., у подальшому все більш удосконалювані. Усе це призвело до того, що в 60-х pp. у світі відбулася справжня сексуальна революція, яка викликала найгостріші протиріччя в поглядах і відповідно полеміку і боротьбу думок. У першу чергу, вони торкнулися питання абортів. У християнському світі проти штучного переривання вагітності категорично виступила католицька церква. Ще в 1987 р. Ватикан видав спеціальну «Інструкцію» з цього приводу, а на Каїрській конференції 1994 р. знову висловився настільки ж різко. Проти абортів і взагалі планування родини виступає і більшість мусульманських країн. Усього ж у світі щорічно здійснюють приблизно 60 млн. абортів.Інформації про поширення демографічної політики в сучасному світі не завжди можуть бути зіставлюваними. Так, за одними даними, у розвинутих країнах різні форми контролю народжуваності застосовують близько 70% жінок репродуктивного віку, у країнах, що розвиваються, — 50%. За іншими даними, більш-менш активну демографічну політику здійснює приблизно половина всіх країн світу. За третіми, — лише з 1970 до 1993 р. число подружніх пар у країнах, що розвиваються, які використовували різні форми планування родини, збільшилося в 10 разів (з 40 млн. до 400 млн.), а число самих цих країн зросло до 130. За четвертими даними, кількість учасників планування родини до 2000 р. у Східній і Південно-Східній Азії перевищила вже 300 млн., у Південній Азії — 100 млн., у Латинській Америці — 75 млн. родин. Як бачимо, важко визначити, якою мірою ці відомості відповідають або суперечать одна одній; але в цілому вони свідчать про те, що поширення демографічної політики набуває усе більшого розмаху.

У країнах, що розвиваються, які ще перебувають на стадії демографічного вибуху, основна мета демографічної політики полягає в зниженні коефіцієнтів народжуваності і природного приросту населення. Народжуваність зменшується в результаті популяризації і поширення контрацептивів, санітарної освіти, консультування з питань планування родини, пропаганди переваг малодітної родини, а також стимулювання малодітності за допомогою різного роду економічних і адміністративних заходів. Деякі країни не тільки дозволяють, але й усіляко вітають добровільну стерилізацію чоловіків і жінок.

Найбільш яскравий приклад здійснення демографічної політики являють собою країни Азії, що розвиваються. Там вона охоплює переважну більшість жителів. У першу чергу це стосується країн з найбільшою чисельністю населення — Китаю, Індії, а також Індонезії, Пакистану, Бангладеш, Малайзії, Таїланду, Філіппін. Досить активну демографічну політику здійснюють також у країнах Латинської Америки та в деяких країнах Північної Африки. Однак в інших частинах світу, особливо в мусульманських країнах, вона поки що не одержала поширення. Про це можна судити, зокрема, за показниками застосування засобів контрацепції. За статистикою ООН, середній показник застосування контрацептивів для всіх країн, що розвиваються, дещо перевищує 1/2 (мова йде про кількість тих родин, які застосовують контрацептиви), а для найменш розвинутих— 1/5. Першим за цим показником є Китай (майже 85%). У Таїланді, В'єтнамі й Шрі-Ланці він сягає 65—75%, у Малайзії й Індії — 50—60%, у більшості країн Латинської Америки — 50—75%. На іншому полюсі перебувають країни Західної і Центральної Африки ідеякі країни Південно-ЗахідноїАзії, де частка таких родин звичайно не перевищує 10%; в Афганістані вона складає всього 2%, а в Ємені — 7%.Статево-вікова структура населення України Наочне уявлення про статево-віковий склад населення України та її демографічну ситуацію дає статево-вікова піраміда. На ній видно три демографічні катастрофи в Україні, що пов’язані із колективізацією і голодомором 30-40-х років, Другою світовою війною (а також відгомін цих катастроф у 60-70-их роках) та значне скорочення кількості населення у кінці XX століття. Статево-вікова структура населення відбиває також співвідношення між віковими групами людей, зокрема чоловіків та жінок. Для населення України вона має неправильну форми, бо нижні вікові групи менш численні, ніж верхні. Це зумовлено звуженим типом відтворення населення у останні десятиліття. Більшість населення нашої країни становлять жінки – 53.7 %. Співвідношення між чоловіками і жінками неоднакове у різних вікових групах. У дитячому і юнацькому віці приблизно однакова кількість дівчат і хлопців, навіть хлопців дещо більше. Але вже в середньому віці співвідношення поступово змінюється на користь жінок, у старшому віці чоловіків майже у два рази менше, ніж жінок. Це пов’язано із тим, що у жінок більша тривалість життя, а пік смертності у чоловіків настає після 40 років, а жінок після 50 років, також на це впливають спосіб життя, умови праці. А ще відомо, що жіночий організм витриваліший, здатний витримувати більші стресові навантаження, ніж чоловічий. Диспропорція між чоловіками і жінками у старшому віці посилюється ще й тим, що у ньому перебувають люди, які пережили Другу світову війну, а серед загиблих у ній переважали чоловіки. Характерною рисою статево-вікової структури населення України є постійне збільшення частки людей старшого віку, вона вже переважає частку дітей (23.9% проти 18.1%). Такий процес називається “старінням” населення. Він особливо інтенсивний в останньому десятилітті. За 1989-2004 рр. частка людей пенсійного віку збільшилась на 5.3%. Якщо у міських поселеннях частка людей у віці понад 60 років становить 18.6%, то у селах - 25.2%. Україна відзначається поряд із високим старінням людей, дуже високим рівнем старіння жіночого населення. На початок 2005 р. 15.4% чоловіків та 24.1% жінок мали понад 60 років. Існують значні відмінності у сільській і міській місцевостях щодо темпів старіння людей. Однак поряд із високим рівнем старіння, жінки визначаються вищим, ніж чоловіки показником довголіття (відношення населення у віці понад 80 років до кількості населення у віці понад 60 років). У 2005 р. цей показник становив серед жінок сільської місцевості 15.2%, міських поселень - 11.7% (серед чоловіків відповідно 8.1% та 6.8%). Внаслідок старіння населення в Україні постійно зменшується частка працездатних людей (в 2004 р. - 58.8%), особливо цей процес характерний для сільської місцевості, там їх частка - 49.5%. Особливості демографічних процесів, що відбуваються в Україні, призвели до того, що найбільш інтенсивно скорочується найбільш продуктивна група населення віком від 20 до 30 років. Це вже не епізодичне явище, а сталий процес, що триває всю другу половину ХХ століття. Так, при загальному збільшенні чисельності населення у 1959-1970 рр. кількість осіб даного віку зменшилась на 19.8%, за 1979-1989 рр. - на 10.5%. Тепер вона також інтенсивно зменшується внаслідок потужних міграційних процесів. Це ще більше деформуватиме статево-вікову структуру населення. Внаслідок старіння населення збільшується демографічне навантаження на населення працездатного віку. На кожну 1000 працездатних в країні припадає 365 дітей і 412 людей старшого віку, тобто 768 непрацездатних людей або утриманців. Дещо нижчі ці показники у містах (695 осіб), що викликано недавньою масовою міграцією людей до них із сільської місцевості. А у селах вже непрацездатних людей більше, ніж працездатних (демографічне навантаження більше у 1.5 раза, ніж у містах. Така ситуація у нашій країні приводить до такого явища, як “утриманство”, тобто коли непрацюючі люди є утриманцями працюючих. Це зумовлено тим, що всі збереження пенсіонерів пропали внаслідок невдалих спроб реформувати економіку, а мізерної пенсії не вистачає навіть для фізичного виживання. У інших країнах пенсіонери не є утриманцями працездатних людей, бо вони витрачають капітал, набутий у роки активної діяльності. Поряд з цим, не слід процес старіння людей розглядати як суто негативне явище. Необхідно ефективно використовувати досвід літніх людей, створити умови для їх повноцінного життя та діяльності. Найбільше процеси старіння населення характерні для тих регіонів України, в яких переважає сільське населення та там, де низький природний приріст населення або великий відтік людей. Найвища частка людей пенсійного віку - у Чернігівській, Вінницькій, Полтавській, Черкаській (26.3%), Житомирській областях. Нижча від середньоукраїнської частка людей старшого віку у тих областях, які мають порівняно вищі показники природного приросту населення, в них відповідно є вищою частка дітей. Це, передусім, стосується Закарпатської (17.5%), Рівненської (20.3%), Херсонської (20.8%), Волинської (22.0%), Чернівецької (21.7%) та інших областей. Старіння населення - це процес, який характерний для всіх європейських держав, але висока частка старих людей там досягається, головним чином, високою тривалістю життя, т.з. старіння “знизу”, а в Україні - за рахунок зменшення кількості дітей, т.зв. “старіння згори”. Він буде продовжуватись і надалі. Вікова структура населення України свідчить про регресивний тип відтворення поколінь: в ній нараховується понад 14.3 млн. пенсіонерів, з них за віком – понад 10.3 млн. осіб, за інвалідністю – понад 2.0 млн.осіб. У розрахунку на 1000 жит. припадає понад 300 пенсіонерів.Відбувається постійне скорочення економічно ефективної час-тини населення; частка людей у віці 15-24 р. – 15%, а 25-59 р. – 46,7%. Скорочення економічно активного населення призведе до ще більшого зростання рівня навантаження на населення працездатного віку. За шкалою ООН старим населення вважається тоді, коли частка людей у віці понад 65 р. становить більше 7%. В Україні вона загалом досягнула 15.9%, а серед сільських жителів – 19,8%. Тому населення країни оцінюють як дуже і дуже старе. Важливими наслідками старіння населення, як відзначають західноєвропейські дослідники, є крім погіршення демографічних показників, ще й такі: зниження здатності до освоєння нових професій і застосування нових технологій, негативний вплив на ефективність виробництва, бо з віком величина зарплати збільшується, а продуктивність праці зменшується.

Прогноз вікової структури, складений Відділом демографії і відтворення трудових ресурсів Інституту економіки НАН України на 2026 р. показує, що частка людей пенсійного віку збільшиться до 24.7%, а дітей - зменшиться до 15%, відповідно збільшиться демографічне навантаження людьми старшого віку на працездатних людей. Ці показники уже в 2005 р. становили 23,8% (старшого віку) і 16,3% (молодшого віку), їх зміна відбувається значно вищими темпами, ніж передбачалась. Дослідження вчених нашої країни підтверджує, що в сучасних умовах неможливо докорінно поліпшити вікову структуру населення внаслідок збільшення показників народжуваності. Тому статево-вікові піраміди населення все більше звужуватимуться при основі. Найголовнішим завданням, що стоїть у галузі поліпшення якісної структури населення є створення можливостей для підвищення якості життя всіх людей, ефективного використання як працездатного населення, так і соціального, культурного і трудового потенціалу населення старшого віку. Всебічне вивчення соціально-економічних характеристик різних вікових груп людей, особливо професійної придатності, яка пов`язана із віком і досвідом, дасть можливість переглянути деякі негативні моменти, пов`язані із старінням людей.

22. ДЕМОГРАФИЧЕСКОЕ ПРОГНОЗИРОВАНИЕ

Демографічний прогноз — це обгрунтоване передбачення головних параметрів руху населення та майбутньої демографічної ситуації: чисельності, статево-вікової, сімейної та інших структур населення, процесів природного, механічного і соціального руху населення. Прогноз грунтується на певних гіпотезах стосовно динаміки демографічних процесів і соціально-економічних умов життя населення. Проте сам термін «прогнозування населення» має декілька тлумачень. Різні класифікації прогнозів існують через різні методи прогнозування, контингенти прогнозів (чисельність всього населення чи його структурних груп ), час, на який вони обраховуються, цілі, заради яких оцінюють майбутнє, та ін.

Демографические прогнозы лежат в основе любого социального прогнозирования и планирования. В самом деле, что бы мы ни планировали на перспективу: развитие производства конкретных товаров или услуг, социальной структуры общества, включая ее структуру по размерам и составу семей, любые социальные процессы — во всех случаях, очевидно, нам прежде всего нужно будет узнать число и состав будущих участников этих социальных процессов по полу и возрасту, поскольку эти «параметры» людей оказывают сильное влияние на характер и интенсивность их деятельности и, соответственно, на характер и интенсивность социальных процессов.

Как уже говорилось ранее, численность населения — наименее интересный показатель, во всяком случае для демографов. Как правило, он является лишь пассивным итогом изменения структуры населения по самым различным параметрам. Вместе с тем прогноз общей численности населения может представлять некоторый интерес, главным образом для оценки отдаленных последствий демографической ситуации, сложившейся к началу прогнозного периода (т.е. периода, на который делается прогноз). Чаще всего в основу такого прогноза закладывается гипотеза о неизменном наблюдаемом или предполагаемом коэффициенте прироста населения. В таком случае численность населения изменяется в геометрической прогрессии по формуле:

(8.1)

где Pt — общая численность населения в конце прогнозного периода; Р0 — общая численность населения в начале прогнозного периода; k — предполагаемый коэффициент прироста населения в прогнозном периоде; t — величина прогнозного периода; е — основание натуральных логарифмов.

Для расчета достаточно использовать простейший калькулятор, желательно, имеющий функцию возведения в степень.Как уже говорилось выше, прогноз общей численности населения имеет весьма ограниченное значение и мало информативен. Значительно большее значение, особенно для экономического и социального планирования, имеет прогноз будущего состава населения, в первую очередь по полу и возрасту. Технически такой прогноз несложен. Он производится методом так называемой «возрастной передвижки» (или «передвижки возрастов»). Метод состоит в том, что исходная численность и структура населения «передвигается» в будущее, уменьшаясь при этом за счет умерших (и уехавших) и пополняясь за счет родившихся (и приехавших). Следовательно, для прогноза исходными данными служат численность и структура населения (обычно по переписи населения) и гипотезы относительно тенденций воспроизводства и миграции населения в прогнозном периоде. Математически она выглядит следующим образом:

(8.2)

где Рх+п — прогнозируемая численность населения в возрасте «x+n»; Рх — исходная численность населения в возрасте «x»; п — длина возрастного интервала (и одновременно — длина прогнозного шага); Lхи Lх+n — числа живущих из таблиц смертности для двух смежных возрастных групп; МПх — миграционный прирост соответствующего пола и возраста с положительным или отрицательным знаком.

23.Види демографічного прогнозування

Демографічний прогноз — це обгрунтоване передбачення головних параметрів руху населення та майбутньої демографічної ситуації: чисельності, статево-вікової, сімейної та інших структур населення, процесів природного, механічного і соціального руху населення. Прогноз грунтується на певних гіпотезах стосовно динаміки демографічних процесів і соціально-економічних умов життя населення. Проте сам термін «прогнозування населення» має декілька тлумачень. Різні класифікації прогнозів існують через різні методи прогнозування, контингенти прогнозів (чисельність всього населення чи його структурних груп ), час, на який вони обраховуються, цілі, заради яких оцінюють майбутнє, та ін.

З точки зору часу, прогнози, як правило, поділяють на короткострокові, середньострокові і довгострокові. Не існує універсальних обгрунтованих критеріїв визначення оптимального горизонту прогнозування для демографічних прогнозів. Демографічні явища характеризуються повільною мінливістю. Тому найбільш точними прогнозами вважаються 5—10 -річні прогнози, тобто короткострокові. Зрушення у рівнях народжуваності, що доведено емпірично, можуть відбутися, коли молодші покоління досягнуть дітородного віку. Практично це спостерігається кожні 25-26 років, що дорівнює довжині покоління (середньому віку матері при народженні дітей). Тенденції зміни смертності ще стабільніші. На відміну від процесів природного руху, міграції є більш мінливими, з коротшими циклами змін, і переважно вони складають основну проблему прогнозування.

На думку Б. Урланіса, середньостроковим прогнозом вважається горизонт — 15 — 20 років, а довгостроковим — 30 — 50 років. А. Боярський висловлює іншу думку, вважаючи довгостроковим прогнозом прогноз на 20 років. Довгострокове і екст-радовгострокове прогнозування тісно, пов'язані з аналізом глобальних проблем. Значну роль у розумінні й формулюванні глобальних проблем сучасності відіграла діяльність Римського клубу, провідне місце в доповідях якого займав аналіз демографічної, енергетичної, сировинної, продовольчої та екологічної проблем з точки зору перспектив розвитку людства.

Безперечно, демографічні прогнози на період, що перевищує 15 -20 років, являють неабиякий інтерес. Проте зі збільшенням прогнозованого періоду послаблюється інерція та вплив стійких тенденцій розвитку. Тому такі прогнози за сутністю — прогнози-здогадки. Прогнозування населення на довгу перспективу має великий досвід помилок, що відзначало багато демографів (Б. Урланіс, А. Боярський, Д. Валентей, І. Венецький, О. Волков та ін).

З точки зору методології прогнозів, а саме використання математико-статистичних методів у прогнозуванні, найбільш розгорнуту схему типологізації прогнозів представив А. Боярський.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать