Звичай в цивільному праві України та країн світу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА МОРСЬКА АКАДЕМІЯ

ФАКУЛЬТЕТ МОРСЬКОГО ПРАВА

Звичай в цивільному праві України та країн світу

Одесса - 2011

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ I. ПОНЯТТЯ ПРАВОВОГО ЗВИЧАЮ

1.1. Поняття і специфічні риси правового звичаю

1.2. Правовий звичай і звичайне право

РОЗДІЛ II ПРАВОВИЙ ЗВИЧАЙ В РІЗНИХ ПРАВОВИХ СИСТЕМАХ

2.1.Правовий звичай в сім'ї загального права

2.2. Правовий звичай в традиційних і релігійних правових сім'ях

2.3. Звичай в правовій системі України

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

правовий звичай юридичний

Проблема джерел права в юридичній науці розроблена недостатньо, хоча в умовах становлення української державності вона набуває не тільки теоретичної, але і політичної значущості. Визначення і закріплення в ст.1 і ст.8 Конституції України як правової держави, реалізації її принципів, визнання і дія в державі принципу верховенства права не тільки актуалізує розробку, але і припускає наявність науково обгрунтованої концепції джерел права. В той же час, реновація суспільства і держави на основі якісного інших соціально-політичних ідеалів вимагає розгляду поняття і видів джерел права під новою точкою зору. Крім того, на думку ряду учених в це слід вписати досягнення таких наук, як антропологія, історія, етнографія, що дозволяють досліджувати початкові етапи виникнення політичних і правових систем і внести новації до наших уявлень про поняття «джерела права»[1] . У світовому юридичному просторі, де існують і взаємно впливають один на одного різні правові системи, відомі наступні види джерел права: правовий звичай, судовий прецедент, нормативний договір, релігійні тексти, доктринальні тексти, загальні принципи права, нормативні правові акти[2] .

Кожна система права визнає зазвичай одночасно декілька джерел права. Проте їх значення в кожен даний момент може бути неоднакове. Відповідь на питання про джерела права стосовно конкретної країни може мінятися залежно від історичних етапів, від специфічних рис тієї або іншої правової системи, від особливостей національного права в рамках єдиної правової сім'ї і навіть від галузі права, відносно якої питання поставлене. У одні історичні періоди і в одних країнах переважає як джерело права закон (як вид нормативного акту), в інші періоди і в інших країнах – судова практика у вигляді так званого судового прецеденту, в третіх країнах – звичай. Звичай був основним джерелом права на ранніх етапах розвитку рабовласницького і феодального ладу. Відомі були, наприклад, такі звичаї, що перейшли з родового ладу, як таліон (спричинення винному такої ж шкоди, яка нанесена ним), віра (штраф за вбивство людини). Ряд юридичних джерел того часу були головним чином систематизованими записами найбільш важливих правових звичаїв. Ілюстрацією цьому може служити Руська Правда. Правові звичаї містять досвід минулого в стислому вигляді, дають уявлення про характер політичних і соціальних перетворень, якими вони були породжені. І оскільки правові звичаї належать до явищ суспільної культури, які на перших порах зустрічалися в історії всіх народів, їх вивчення допомагає визначити рівень стадіального розвитку суспільства в цілому. Одночасно порівняльне вивчення звичайного права дозволяє встановити не тільки паралелі, але і особливості, властиві тим або іншим суспільствам, і унікальність їх соціальних встановлень. На думку Ж.-Л.Бержеля, у реальному житті звичайне право саме виявляється продуктом органів державної влади, які в ході виконання своїх функцій і при здійсненні конкретних дій незмінно вдаються до практики, яку розглядають для себе як обов'язкову. Навіть на рівні конституції і інститутів найвищого рівня звичай продовжує існувати, і проходження йому вважається обов'язковим, при цьому влада звичаю може перевершувати владу закону. Більш того, у Великобританії, наприклад, звичай залишається ексклюзивним джерелом фундаментальних правил функціонування держави. Конституційному праву Франції також не чужі посилання на республіканську або конституційну «традицію»[3] .

Сучасні правознавці констатують тенденцію в західній науці розглядати звичайне право як первинний спосіб створення правових норм, що виникли ще до того, як суспільство конституювалося в політичному відношенні. Англійський юрист А.Н.Еллот таким чином підвів підсумок дискусії про застосування поняття «звичайне право» (незалежно від характеру суспільства) в західній літературі: «Норми, які регулювали життя общин, позначали як примітивне право, раніше право, племінне право, до-право, народне право. Від цих термінів з різних причин відмовилися. Звичайне право – універсально відомий і прийнятий термін».[4] Одночасно звичайне право – це форма існування специфічного джерела права, який підкреслює його походження і неписану форму. Питанням правового звичаю в цивільному праві і присвячена ця курсова робота.

Аналіз джерел та літератури

Звичайне право розглядали вчені Усенко І.Б., Супатаев М.А., Синицина И.Е, Самхарадзе Д.Г., Мурашова С. А., Марченко М.Н., Мальцев Г.В., Лукашук И.И., Лопуха А.Д., Зельцер И.М., Зыкин И.С.,Захарова М.В. Зокрема Зивc С.Л. у монографії „Источники права” (1981) ґрунтовно проаналізував звичайне право. У 2001 році ГрязновД.Г. захистив дисертацію „Соотношение категорий обычного права и правового обычая в юридической науке”. До проблеми звича