Утворення Директорії

Курсова робота

Установлення Директорії. Відродження УНР (кінець 1918 – початок 1919р.р.)

План:

1. Створення Українського Національного Союзу. Падіння гетьманського режиму.

2. Створення Директорії, її склад, соціальна база, зовнішня та внутрішня політика. Відновлення УНР.

3. Природа режиму й політика Директорії.

4. Неспроможність соціальної діяльності Директорії та її падіння.

I Створення Українського Національного Союзу. Падіння гетьманського режиму.

1.1. Падіння гетьманського режиму.

Ставлення білогвардійців до української держав­ності.

Коли в центральній Росії утвердилася радянська влада, її противники закріпилися на окраїнах. Найбільш зручним плацдармом для організації антикомуністично­го опору став Південь Росії. Вороги більшовизму зна­ходили підтримку серед заможних верств служилого стану — донського й кубанського козацтва. З усієї краї­ни сюди стягувалися офіцери-добровольці. Це були пе­реконані прибічники «білої справи», тобто поновлення царської влади: білий колір символізував монархію. За допомогою Антанти генерал Л. Г. Корнілов почав формувати з них Добровольчу армію. Спочатку вона складалася винятково з офіцерських частин — білої гвардії. Коли її стали поповнювати шляхом мобілізацій, назва «білогвардійців» закріпилася й за солдатами. Після загибелі Л. Г. Корнілова. Добровольчу армію очолив А. І. Денікін. Ті, хто ввійшов до білогвардійського табору або со­лідаризувався з ним, мали різні погляди на майбутній політичний лад. Одні відстоювали самодержавство, ін­ші — конституційну монархію або навіть республікан­ську форму правління. Суперечки із цього приводу зде­більшого відкладалися до перемоги над більшовиками. Але всі без винятку прагнули відродження Російської держави в довоєнних кордонах. Гасло «єдиної й неді­лимої» Росії об'єднувало всіх прибічників «білої спра­ви», від найбільш правих до кадетів. Незважаючи на свій демократизм, багато меншовиків та есерів також були «єдинонеділимцями».

Соціальна програма П. Скоропадського мало чим відрізнялася од політики білогвардійських урядів. Та «єдинонеділимці» не бажали мати з ним нічого спіль­ного. Утворений у столиці України «Київський націо­нальний центр», який стояв на білогвардійських пози­ціях, при перших чутках про зносини гетьмана з Денікіним обурено заявив: «Зі зрадником Скоропадським і з очолюваною ним Україною будь-які переговори не­припустимі». Коли до Києва влітку 1918 р. потрапив лідер кадетської партії П. М. Мілюков, він розвинув гарячкову антиукраїнську активність і переконував оку­паційну адміністрацію, що в післявоєнні часи тільки Польща може дістати самостійність. Навіть місцеві ка­дети, що ввійшли до гетьманського уряду, розглядали незалежність України як тимчасове явище.

Гетьман розумів, що формальна самостійність Украї­ни зберігатиметься доти, поки її охороняють німецькі багнети. Поразка Четверного союзу у світовій війні поклала б край його претензіям на незалежність. Адже Антанта підтримувала білогвардійський табір і вважала Українську Державу «витівкою німців». Поразка Німеч­чини здавалася неминучою, а тому Скоропадський на­магався не відповідати прямо на антиукраїнські вихват­ки «єдинонеділимців» і терпів активність численних суспільно-політичних, і навіть воєнно-політичних організа­цій білогвардійського напрямку. Він охоче брав на службу генералів і офіцерів царської армії, не запере­чував проти виїзду їх на Дон, і всіляко намагався на­лагодити стосунки з Денікіним.

1.2. Утворення Українського Національного Союзу.

Ско­ропадський прагнув гетьманувати на власний розсуд, і його відносини з українськими політичними партіями не складалися на добре. Навіть партія демократів-хліборобів, яка ставила собі в заслугу розігнання Цент­ральної Ради, почувалася скривдженою, бо гетьман не дуже рахувався з її рекомендаціями. Менше ніж через місяць після встановлення гетьманського режиму було створено опозиційний Національно-Державний Союз у складі кількох партій на чолі з демократами-хліборобами, профспілками залізничників та поштово-телеграфних працівників. Гетьмана звинувачували в тому, що він обійшов при формуванні кабінету міністрів представни­ків українських партій і зробив ставку на російських кадетів, октябристів та інших представників неукраїн­ських суспільних груп. У такому звинуваченні була частка правди. Але річ у тім, що при формуванні кабі­нету Скоропадський покладався не на партії, а на кон­кретних фахівців, яких визначав особисто безвідносно до партійності чи національності. Партійний та націо­нальний склад його кабінету був величиною випадковою.

В опозицію до гетьмана став також Всеукраїнський Земський Союз на чолі із С. В. Петлюрою. У червні 1918 р. земський з'їзд прийняв заяву, в якій різко кри­тикувалася гетьманська політика «безоглядної реакції та реставрації старого ладу». З'їзд зажадав негайно скликати тимчасову Державну законодавчу раду з де­путатів місцевого самоврядування і представників центральних організацій, політичних партій, профспілок та кооперативів, а до кінця року — Українські Установчі Збори на основі схваленої Центральною Радою п'яти-членної виборчої формули (прямі, рівні, загальні, та­ємні і пропорційні вибори). Скоропадський відповів на це репресіями. Петлюру було ув'язнено. Влітку позиції гетьманського режиму різко погірши­лися. Це спричинилося до перегрупування політичних сил. Основна частина українських есерів та більшовики