Країни Близького Сходу та Північної Африки у першій половині ХХ ст. (1900–1945 рр.)

Курсова робота

Країни Близького Сходу та Північної Африки у першій половині ХХ ст. (1900 – 1945 рр.)

Вступ

Ще з найдавніших часів територія Східного Середземномор’я та Північної Африки грали важливу роль як шляхи міжнародної торгівлі та міждержавних зв’язків. У середні віки ці території стали складовою частиною Арабського халіфату, тут йшов процес складання арабської спільноти з її історією, релігією, мовою і культурою. На рубежі ХІХ – ХХ ст. ця територія стала об’єктом колоніальних планів Англії, Франції, Німеччини, Росії, а після Першої світової війни і США.

У роботі буде прослідковано процес зростання інтересу великих держав Європи та США у міжвоєнний період до регіону Близького Сходу як до багатющого району на нафту, суперництво міжнародних компаній за її розвідкою, добуванням та реалізацією. Автор дасть аналіз економіки, політичного ладу окремих арабських країн Близького Сходу та Північної Африки у першій половині ХХ ст., які зміни почалися з відкриттям європейцями та американцями запасів нафти. Буде показано також форми і методи національного-визвольної боротьби та її результати, вплив розгрому німецького фашизму на її подальше розгортання, становлення ідей арабської єдності в цьому процесі.

У даній курсовій роботі зроблена спроба на основі найновішої літератури показати процеси політичного, економічного розвитку арабського світу в першій половині ХХ ст., роль і місце регіонів Близького Сходу та Північної Африки у системі міжнародних відносин напередодні та в роки Другої світової війни. Ці процеси будуть показані без ідеологічної заангажованості з позицій науковості та історичної правди.

Мавританія

Плани Франції на початку ХХ ст. були: створити полосу колоніальних територій від Середземномор’я до верхів’їв р. Нігер. так з’явився план утворення в Західній Африці особливої адміністративної одиниці „Західна Мавританія” населеної переважно маврами. Підкорення країни проходило важко і тільки в 1920р. було офіційно оголошено Мавританію колоніальним володінням у складі Французької Західної Африки. В 30-ті рр. тут відкрили поклади мідної і залізної руди.

З початком Другої світової війни територія Мавританії перейшла під контроль уряду Вшли, почалася мобілізація населення у трудові загони. Після висадки союзників у Північній Африці Мавританія, як і інші колонії Франції, перейшла під юрисдикцію Французького комітету національного визволення (ФКНВ) і вступила у війну проти гітлерівської коаліції.

У січні-лютому 1944р. на Браззавільській конференції з проблем майбутнього статусу колоніальних володінь Франції у Африці керівництво ФКНВ заявило, що у майбутньому народи самі будуть визначати свою долю. Але після закінчення війни змін у суспільному статусі Мавританії не відбулося.

На початку ХХ ст. більшість територій Арабського світу номінально входили до складу Османської імперії, або знаходились під контролем колоніальних держав – Англії і Франції, свої позиції тут мав німецький капітал у зв’язку з будівництвом Багдадської залізниці. Арабські народи проживали і проживають на території Близького і Середнього Сходу та Північної Африки.

В роки першої світової війни Англія скористалася прагненням арабів до створення національних держав і на словах підтримала їх дії. Дії англійських військ на Месопотамському і Палестинському фронтах в 1914 – 1918 рр. супроводжувалися повстаннями арабських племен проти влади султана. Якраз у Трансіорданії англійцями було створено із арабів-бедуїнів знаменитий Арабський легіон полковника Лоуренса, його ж загони і складали кістяк збройних сил Англії в Аравії і часто використовувалися для придушення виступів місцевого населення проти Англії в Сирії, Іраку та і в самій Аравії. Але прагнення до створення незалежних арабських держав чи навіть єдиної арабської держави виявилося нездійсненним. Паризька мирна конференція 1919 – 1920 рр., зафіксувавши розпад Османської імперії і створивши Лігу націй для підтримання миру у світі, у її Статуту ввела пункт про мандатну систему для колишніх володінь Османської імперії та колоній Німеччини. Так, на Арабському сході Франція добилася мандату на Сирію і Ліван, а Англія на Ірак, Трансіорданію і Палестину.

Палестина

На початку ХХ ст. Палестина входила до складу Османської імперії і адміністративно була поділена між Сирійським і Бейрутським вілайетами і Єрусалимським санджаком. Це була аграрна країна з переважаючим поміщицьким господарством де селяни за оренду платили п’яту частину врожаю. Була легка промисловість , виготовлення оливкової і кунжутної олії. (Наблус, Яффа, Хайфа, Єрусалим). Ремісників було 10% населення.

З кінця ХІХ ст. з претензіями на Палестину виступили сіоністи. Сіоністи виходили із ідеї про існування єдиного єврейського народу, який перед лицем „вічного антисемітизму” повинен бути зібраний на батьківщині предків. Тільки таким шляхом на їх думку могло бути вирішене єврейське питання. Вони оголосили Палестину „духовним і національним центром” для євреїв усього світу, змінивши її назву на Землю Ізраїлеву (Ерец Ісраель).

Сіоністським лідерам потрібна підтримка будь-якої великої європейської держави, без якої сіоністська колонізація Палестини залишилась би утопією. Спочатку вони зробили ставку на Німеччину, яка готувалася на початку ХХ ст. до переділу світу і розглядала Палестину як стратегічно важливий район. Однак скоро вони змінили курс і стали шукати п