Українські землі у складі Литви і Польщі (середина XIV – перша половина XVII ст.)

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ(СЕРЕДИНА XIV – ПЕРША ПОЛОВИНА XVII СТ.)

Ослаблені монголо-татарськими нападами, роздроблені на окремі князівства українські землі на початку XIVст. стали об’єктом експансії сусідніх держав. Передусім Литви та Польщі. Пізніше – Московського князівства, Кримського ханства, Туреччини.

1.1 Приєднання українських земель до Литви

В процесі приєднання українських земель до Великого князівства Литовського історик О.Д.Бойко виокремлює кілька періодів. Кожний з яких мав певні особливості.

Перший етап (1340-1362 рр.) – проникнення литовців на українські землі. Для боротьби з Тевтонським орденом розрізнені язичницькі литовські племена в середині XIIIст. під керівництвом князя Міндовга об’єдналися у єдину державу – Велике князівство Литовське. За часів правління Міндовга (1230-1263 рр.) головним об’єктом литовської експансії стали західноруські (білоруські) землі.

У часи його наступника – Гедиміна (1316-1341 рр.) до складу Литовської держави почалося приєднання (у 30-ті роки ХІVст.) українських земель: Берестейської, Турово-Пінської, Прип’ятьської та інших. У 1340 р. син Гедиміна Любарт стає галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовської боротьби за галицько-волинські землі Польща отримує Галичину, Литва – Волинь.

Пізніше, у 50-ті роки ХІVст. скориставшись слабкістю Золотої Орди (у 1362 р. вона розподається на дві частини з кордоном на Волзі), литовці починають активно наступати на Придніпров’я. Цей наступ очолив брат Любарта – великий князь литовський Ольгерд (1345-1377 рр.), який проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». У 1355-1356 рр. він завоював Чернігово-Сіверщину, а у 1362 р. захопив Київ і всю Київщину. Після того, як влітку 1362 р. військо Ольгерда на р.Сині Води (притока південного Бугу) розгромило татарські війська, – Київщина, Поділля і Переяславщина остаточно відійшли до Литви. Велике князівство Литовське стало найбільшою державою в Європі (столиця – Вільно). Майже 90% населення становили русини, тобто українці та білоруси.

Другий етап (1362-1385 рр.) – утвердження литовського правління. В історичній науці існують різні погляди щодо характеру литовської експансії, природи та сутності самої держави. Радянська історіографія розглядала литовську присутність на українських землях як «колоніальні загарбання», як поневолення українського народу. Частина українських істориків вважають литовців визволителями колишніх земель з-під Золотої Орди (щоправда, «визволителі» надовго залишилися на «визволених» землях).

Утвердження литовського правління на українських землях відбувалося практично без опору з боку місцевого населення. На думку історика Б.Лановика, майже до кінця ХІVст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Тут збереглася стара система управління, в якій лише руська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів.

Ураховуючи те, що власне литовські землі становили лише приблизно 10% Великого князівства Литовського, а литовці перебували на значно нижчому рівні суспільно-політичного і культурного розвитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовські правителі проводили досить ліберальну політику. Діючи за принципом «старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Про це свідчать, зокрема наступні процеси:

– литовці за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями дозволяли місцевій українській знаті займати адміністративні посади. При цьому українська знать, зберігаючи свої володіння й обіймаючи посади відчувала себе співгосподарями у державі. За угодами, що укладалися з великим князем, руські князі зобов’язувалися служити йому як васали, а той, у свою чергу, обіцяв послідовно дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях;

– руська (українська й білоруська) мова стала офіційною державною мовою литовської держави;

– руською мовою велося все діловодство, складалися офіційні документи і писалися літературні твори;

– в основі державної правової системи (Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.) лежали звичаєві писані норми українського права, тобто «Руської правди» та ті норми, які побутували у традиціях українського народу ще за доби Київської Русі;

– зберігалися міцні позиції руського православ’я у Литовській державі. Зокрема, князь Ольгерд та майже всі (10 із 12) його сини були православними;

– литовці запозичили у русинів досвід військової організації, будування і укріплення фортець, налагодження податкової системи формування структури князівської адміністрації тощо.

Таку ситуацію О.Д.Бойко називає «ослов’янення» литовських правителів, що певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь та їхню асиміляцію у слов’янському етносі (хоча він підкреслює, що цей процес не завершився). Однак, на нашу думку, подібне порівняння не зовсім доречне. На практиці самоуправління українських земель обмежувалося господарськими справами, судочинством, опікою над церквою та іншими дрібними місцевими питаннями і не підривало компетенції центральної влади. В той же час, Литва внесла суттєві зміни в устрій українських земель: вона відібрала владу українських князів і передала її своїм намісникам, а невдовзі, починаючи з правління Ягайла (1377-1392 рр.), у литовській державі дедалі більше набирають сили тенденції