Метафора у поетичному мовленні Ліни Костенко

Міністерство освіти і науки України

Кам’янець-Подільський державний університет

імені Івана Огієнка

Кафедра української мови

Науковий керівник –

викладач Мужеловська Л.В.

Курсова робота

Метафора у поетичному мовленні Ліни Костенко

Виконала:

студентка ІІ курсу (з.ф.н.)

Колісник Алла Валентинівна

Кам’янець-Подільський,

2006

ВСТУП

Ліна Василівна Костенко – видатна українська поетеса нашого часу. Як відзначає Євген Гуцало, „Ліна Костенко – глибоко сучасна, глибоко українська поетеса, та навдивовижу це не те, що не заважає, а, навпаки, допомагає бути відкритою, як у космос український, так і в космос історії наших народів, в космос загальнолюдської історії; і та історія в неї – не скам’янілі чи спорохнявілі релікти, а живе дійство, яке начебто продовжує звершуватися й сьогодні, все ще перебуває у творчому світі, й так само часто певна подія нинішнього дня в її сприйнятті та під її пером виглядає не локально й самодостатньо, не ізольовано, а пропонується в єдиному потоці світової історії, сповнюється масштабності й значення історичного” [4, с.1]. Ці слова Є.Гуцала влучно визначають масштаб геніальної особистості нашої сучасниці, її художнього світу „в єдиному потоці світової історії”.

Творчість Ліни Костенко завжди привертала увагу багатьох дослідників – літературознавців (див. Краснова 1995, Панченко 1998, Прісовський 1988, Коляда1996, Майкл М.Найдан 1994, Антоненко-Давидович 1962, інші), які відзначають надзвичайну образність її поезій, тонке відчуття сенсу слова, особливість мовної системи поетеси і наголошують на необхідності ґрунтовних досліджень її творчості в мовознавчому аспекті. Серед мовознавчих праць, присвячених вивченню творчості Л.Костенко виділяються роботи етимологічного (Іванова 1991,1992), морфологічного (Дзюбак 1997,Семененко 1998) та ономастичного (Мельник 1998, Карпенко 1991,1992) напрямків.

Поезія Ліни Костенко глибоко метафорична, що дає можливість нам відчути корозію душі героя. Пейзажна лірика української письменниці – це своєрідна мистецька концепція українського пантеїзму. Художниця-поетеса створює свій світ гармонійних взаємин усього живого з усім, налагоджує емоційний контакт з навколишнім. Слово поетеси пронизане непозірною турботою про долю всього живого, активним творчим прагненням захистити й зберегти духовні цінності, котрі роблять людину людиною.

Вивчення метафори у функціональній ролі показника ідіостилю письменника, поетичного угрупування, мистецького стилю чи літературного покоління належить до числа дискусійних питань сучасної лінгвістики. Метафорична лексика, як компонент мовної системи, підпорядковується закономірностям мови, а за своїми специфічними ознаками має ряд особливостей. Особливості цього шару лексики розглядають в своїх працях Т.Єщенко, Н.Варич, Л.Пустовіт, Н.Пащенко, Н.Лисенко, Л.Кравець, Т.Матвеєва, І.Нечитайло, І.Олійник, Л.Ставицька, Г.Сюта, Л.андрієнко тощо, і розкриваються вони в тексті, в мовленні. Специфіка художнього мовлення пов’язується з актуалізацією естетичної функції мовних одиниць, що розуміється як "таке використання мови (чи її одиниць) у художньо-образному мовленнєвому акті, яке приводить у рух відповідні потенційні її властивості не лише у комунікативно-пізнавальному напрямку, але й оцінно- чуттєвому, інакомовному, умовно-асоціативному, зображально-виражальному, щоб виявити настроєве, потаємно-суб’єктивне, уподобане" [1, с.150-157].

Отже, метафорою будемо називати слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов’язаного з предметом на який звичайно вказує це слово, рисам подібності. Наприклад, у рядках вірша Є.Маланюка „Вічне”: „Досі сниться метелиця маю, // Завірюха херсонських вишень...” – метафорами будуть виступати слова „метелиця” „та завірюха”, оскільки в даному контексті вони вживаються не в прямому своєму значенні, коли вказують на ті атмосферні явища, якими супроводжується прихід зими, а в переносному – для підкреслення й посилення того враження, яке справляє цвітіння вишень. Рясний, сліпучо-білий цвіт, що так густо осипає вишні в період їх цвітіння, дійсно нагадує снігову кружіль, а ідеально-білий цвіт вишневих пелюсток може асоціюватися з білизною снігових крижинок. Метафора, подібно до епітета та порівняння, ставить за мету конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться шляхом вказівки на певну його ознаку, що висувається на перший план, але, на відміну від епітета й порівняння, метафора вказує на цю ознак не в прямій формі, не безпосередньо її називаючи, а шляхом заміни її словом, що містить у собі дану ознаку. Тому метафору часто називають прихованим або скороченим (згорнутим) порівнянням, тобто порівнянням, в якому не виокремлюється ознака, за котрою відбувається зіставлення двох предметів (tertiumcomparationis). Естетичний ефект метафори побудований на певній загадковості предмета, про який ідеться, з чим, зокрема, пов’язане широке вживання метафор у жанрі загадки. Механізми естетичної дії метафори Ф.Ґарсіа Лорка, наприклад, пояснював так: „Для того, щоб вдихнути життя в метафору, потрібно, щоб метафора мала форму та радіус дії, – ядро в центрі та перспективу навколо нього. Це ядро розкривається як квітка, нібито незнайома, але ми швидко впізнаємо її аромат, а в кольоровому сяйві, яке вона випромінює, нам бачиться його ім’я, тобто метафор змальовує нам предмет як квітку, нібито не знайому”,