Категорія раціональності та її роль у релігійному дискурсі

УДК 291.16:165.172(051) =161.2

Халіков Р.Х

КАТЕГОРІЯ РАЦІОНАЛЬНОСТІ ТА ЇЇ РОЛЬ У РЕЛІГІЙНОМУ ДИСКУРСІ

Стаття встановлює закономірності процесу становлення та функціонування раціональності в межах релігійного дискурсу. Визначено особливості розуміння категорії раціональності в різних світоглядних парадигмах, причини формування раціональних тенденцій у межах релігійного дискурсу, затвердження раціональності як метакритерію істини в межах будь-якого дискурсу чи традиції мислення. Окреслено можливості та специфіку функціонування засад раціональності в сучасному релігійному дискурсі.

Раціональність у різні моменти історії людської думки ставала критерієм істинності аргументації в різних видах дискурсу, замінюючи більш традиційні легітиматори істини після втрати ними абсолютного статусу. Зокрема, раціональна легітимація доповнювала суто релігійну віру під час полемічних протистоянь, які велися в різних релігійних та культурних традиціях із метою затвердження істинної, або ортодоксальної, позиції. Можна говорити про раціональність як про певний метакритерій у процесі пошуку істини – метакритерій, що переводив дискурс, до якого ставав причетним, у філософську площину. Мета даної праці – встановити закономірності процесу становлення та функціонування раціональності в межах релігійного дискурсу.Доцільність дослідження зародження та функціонування раціональності в межах саме релігійного дискурсу визначається тим, що: по-перше, релігія як форма суспільної свідомості є однією з історично найдавніших, а тому й раціональність постає тут раніше, ніж, наприклад, у науці; по-друге, внаслідок того, що релігійні традиції на перших етапах свого розвитку є мало пов’язаними з раціональністю через достатність позараціональних критеріїв ортодоксальності, появу раціоналістських тенденцій там легко помітити; по-третє, релігійний дискурс продовжує відігравати значну роль у становленні раціональності на сучасному етапі розвитку суспільства, отже його важливо мати на увазі, розглядаючи процес історичного розвитку раціональності.

У понятті раціональності у різні часи акцентувалися різні аспекти, залежно від загальної культурної ситуації та домінуючої аксіології [1; 2]. Так, словник логіки під редакцією А.А. Івіна та А.Л. Нікіфорова дає наступне визначення: «Раціональність – те, що стосується розуму, обґрунтованість розумом, доступність розумному розумінню… Найчастіше раціональність тлумачиться як відповідність законам розуму – законам логіки, методологічним нормам і правилам… Іноді під раціональністю розуміють доцільність» [3, 295-296]. Важкість остаточного визначення раціональності дозволяє простежити, наприклад, еволюція поглядів І.Т. Касавіна, який у 1985 році писав, що «раціональність будь-якої діяльності полягає в її спроможності найбільш ефективно та з найменшою втратою сил задовольняти певну соціальну потребу» [4, 64, цит. по 5], а вже за десять років – що «поняттю раціональності навряд можна приписати певне та незмінне значення: не маючи постійного денотату, воно виявляється псевдопредметним, тобто дещо, що в різних умовах та ситуаціях є інакшим» [6]. Проте, починаючи з висловів «Нікомахової етики» про те, що «Справа розсудливого – це, перш за все, розумно приймати рішення, а рішення не приймають щодо речей, які можуть бути такими чи іншими, ні щодо тих, які не мають відомої мети, причому ця мета є благо» [7, 180] та Дхаммапади – «Ні мати, ні батько та жоден інший родич не принесе тобі користі такої ж великої, як твій власний вірно спрямований розум» [8, 39] і закінчуючи модерними та постмодерними визначеннями, метою застосування цього фундаментального принципу людського мислення вважали здебільшого благо та користь.

Таке визначення даного метакритерію істинності та правильності властива його застосуванню в різних типах дискурсу. Наприклад, характеризуючи роль раціональності в науці Нового часу, В.О. Лекторський пише: «Раціональне знання, найбільш досконалим взірцем якого є наукове знання, надає можливості зрозуміти як навколишній світ, так і саму людину, її реальні, а не уявні інтереси. Наукове знання – це, перш за все, сила, що дозволяє поставити собі на службу природні та соціальні явища» [9, 32]. Далі цей дослідник стверджує, що «на думку сучасної «соціології наукового пізнання» наукова діяльність – це не стільки безкорисний пошук істини, скільки боротьба за домінування між різними науковими співтовариствами, в ході якої використовуються як різні засоби пригноблення супротивника (тобто інших дослідників), так і методи ведення перемовин і здійснення компромісів» [9, 33]. Якщо пригадати типовий процес звернення до раціонального критерію істини в релігійному дискурсі, стає зрозумілим висловлювання Митрополита Мінського і Слуцького Філарета, про те, що «богослов’я не меншою мірою, ніж наука, засноване на людській раціональності» [10].

Раціональність як найкоротший шлях визнання своєї позиції істинною, що веде до максимальної користі за найменших втрат, є властивою різним типам дискурсу та вторинною щодо їхніх специфічних засобів оцінювання аргументації. Тобто раціональність стає критерієм істинності аргументації в різних типах дискурсу (крім філософського, якщо цей тип дискурсу можна вважати первинним, а не таким, що надбудований над іншими разом із раціональністю), коли первинні важелі легітимації істини втрачають свій безсумнівний статус.

У науці раціональні побудови стають необхідними, коли результати експериментів перестають відповідати