Проблема визнання УНР Францією та Великою Британією в грудні 1917 - січні 1918 років

Юрій Довган,

асистент кафедри всесвітньої історії Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника,

м. Івано-Франківськ

Проблема визнання УНР Францією та Великою Британією в грудні 1917 - січні 1918 рр. у вітчизняній історіографії

У статті аналізуються погляди українських дослідників на проблему взаємовідносин держав Антанти та України на межі 1917-1918 рр. Показано актуальність і дискусійність цього питання і акцентовано, що для остаточного його вирішення необхідно залучити зарубіжні джерела, аналіз яких дозволить по-новому поглянути на події української історії зазначеного періоду.

Одним з дискусійних в історіографії є питання про визнання Української Народної Республіки Францією та Великою Британією на рубежі 1917-1918 рр. Усі дослідники визнають факт призначення повноважних представників Англії та Франції при уряді УНР, але тлумачать ці призначення по-різному.

Мета даної публікації - аналіз спектру думок численних дослідників з приводу взаємовідносин Української Народної Республіки та Великої Британії і Франції наприкінці 1917 - на початку 1918 рр.

Діячі Центральної Ради вважали призначення офіційних представників Франції та Англії при уряді УНР фактом визнання цими державами України, що, в свою чергу, підготувало ґрунт для проголошення нею незалежності [1].

Ця думка найбільше присутня в працях О.Шульгіна, на той час Генерального секретаря з міжнародних справ. Він писав, що "встановлення дипломатичних зносин з державами Антанти є вже акт її визнання, й урочистий акт може лише підтвердити даний факт. Позаяк між нашим урядом і урядами Франції та Англії встановлені були ці дипломатичні відносини, хоч і в надзвичайній, викликаній обставинами формі, то треба ясно і твердо сказати: Антанта і Франція визнали УНР" [2]. Водночас О.Шульгін повідомляв, що після підписання Україною миру з Німеччиною представники Антанти відмовилися від визнання УНР [2].

Незважаючи на переконання О.Шульгіна у визнанні Францією та Англією УНР, зустрічаємо в його роботі деякі неузгодженості в цьому питанні. Так, розповідаючи про візит до нього представників Франції та Англії Табуї і Фіцвільямса, він зазначає: "Для того, щоб говорити про … справи з Францією або з якою іншою державою, необхідно, щоб ці держави спершу визнали певним актом Українську Народну Республіку або принаймні встановили з нами дипломатичні відносини, надіславши нам свого представника"[2]. Тобто О.Шульгін відрізняє два поняття: 1) визнання держави; 2) встановлення з нею дипломатичних зносин і призначення представника іншої держави.

Про визнання самостійності УНР де-факто в грудні 1917 р. не лише Англією та Францією, але ще й Італією писав М.Ковалевський [3]. Він описав урочисту церемонію складення офіційних повноважень і ноти (вірчої грамоти) французького уряду генералом Табуї голові уряду Винниченкові, свідком якої він був. Переговори з англійським полковником П.Багге відбувалися паралельно. Хоч його повноваження були вужчими, ніж у Табуї, але й він передав ноту англійського уряду про визнання УНР "де-факто"[3]. Цікавим є той факт, що інші дослідники відзначають відсутність саме вірчих грамот, що, в свою чергу, не дозволяє їм вважати призначення французького представника актом встановлення дипломатичних відносин між двома країнами.

Факт визнання УНР державами Антанти підкреслювали й емігрантські дослідники державницького напряму в історіографії. Так, А.Жуковський та О.Субтельний у "Нарисі історії України" зазначають, що після довгих парламентарно-дипломатичних консультацій і рішень Франція і Велика Британія визнали 3-4 січня 1918 р. уряд УНР і призначили у Києві своїх представників. Прихильно поставилися до України й інші держави Антанти [4]. Аналогічну інформацію знаходимо в інших дослідженнях українських істориків у еміграції [5].

Як стверджує І.Каменецький, саме те, що Франція офіційно визнала незалежність України, послужило для Німеччини стимулом погодитися на участь України в брест-литовських переговорах, оскільки до того вона була проти неї, боячись погіршення відносин з радянською делегацією. Тепер виникла небезпека, що відкинута центральними державами й атакована Росією Україна приєднається до Антанти [6].

Натомість О.Підгайний [7] вважає, що визнання Францією та Англією України в формі де-факто мало місце на кілька днів пізніше запрошення центральними державами представників УНР до Бреста. Хоча це запрошення також пов'язується з проантантівськими симпатіями лідерів УЦР.

В.Косик стверджує, що 26 грудня 1917 р. французький уряд призначив Табуї комісаром при Генеральному Секретаріаті України і вручив йому про це офіційне повідомлення. Сама номінація й урочисте прийняття представника Франції в Києві 4 січня містили в собі визнання України Францією. Того ж дня французький уряд визнав офіційно український уряд як "де-факто незалежний уряд". 9 січня французьке МЗС повідомило союзників, що французький уряд "офіційно визнав незалежність Фінляндії й України" [8]. Визнання було здійснено на наполегливе прохання голови французької військової місії в Румунії ген. Бертело у зв'язку з постійним погіршенням ситуації в Україні [8].

Аналіз дослідження В.Косика показує деякі суперечності між заявами прем'єр-міністра Клемансо про необхідність сприяти створенню автономної України шляхом її визнання, визнанням "незалежності України" та ріше