Витоки промисловості Донбасу

Василь ПІРКО,

доктор історичних наук, професор,

завідувач кафедри історіографії, джерелознавства археології, методики викладання історії Донецького національного університету

ВИТОКИ ПРОМИСЛОВОСТІ ДОНБАСУ

Витоки промисловості Донбасу здебільшого пов'язують з відкриттям кам'яного вугілля та інших корисних копалин у краї на початку 20-х рр. ХVІІІ ст. російським рудознавцем Г.Капустіним. Найбільше це твердження знайшло поширення в наукових дослідженнях та публіцистиці реґіону на початку 1970-х рр. у зв'язку з офіційним відзначенням 250-річчя відкриття Донбасу. В 2002 р. за ініціативою Івана Костирі редакція газети "Жизнь" зібрала представників різних наукових і навчальних закладів з метою обговорення можливості відзначення 280-річчя Донбасу як промислового реґіону України. Однак більшість з присутніх не підтримали цієї ідеї, доводячи, що витоки промисловості краю сягають глибокої давнини. Адже тут ще в кам'яну добу добували кремінь і виготовляли з нього різні знаряддя праці, згодом стали розробляти поклади міді, а відтак і заліза, а найбільш відомий реґіон Донбасу, з давніх часів і до сьогодення своєю сіллю. Про початковий етап розвитку цієї галузі йдеться в статті, в основу якої покладені здебільшого матеріали архівів та публікацій джерел.

Перші згадки в писемних джерелах про Торські соляні озера належать до кінця ХVІ ст. [1]. Не виключено, що саме ченці Святогірського монастиря, що згадується ще на початку ХVІ ст. під назвою «Святі гори», користувалися місцевими соляними джерелами для забезпечення не лише власних потреб, але й для продажу солі, адже до середини 60-х рр. ХVІІ ст. вони утримували паром для переправи через Сіверський Донець чумаків, що їхали на Тор за сіллю та поверталися назад [3]. Щоправда, Д.Багалій, а слідом за ним і А.Слюсарський вважали, що початок солеваріння на Торі можна віднести до 1599-1600 рр., тому що гарнізон збудованої в ці роки за вказівкою московського царя Бориса Годунова при гирлі р. Осколу Цареборисівської фортеці не тільки користувався торською сіллю, але й зобов’язаний був охороняти промисли [2].

Хоча на початку ХVІІ ст., у період іноземної інтервенції і селянської війни в Росії, кримським татарам удалося зруйнувати Цареборисів, однак промислова діяльність на Торських озерах не припинилася. Про це свідчать численні повідомлення про приїзд на Тор за сіллю жителів прилеглих міст Росії і Лівобережної України.

Найбільш чітке уявлення про стан солеваріння на Торі на початку XVII ст. подає звернення до московського царя валуйчанина Поминка Котельникова 1625 р.: «... соляні озера від Царева городища (після зруйнування у 1607 р. татарами Цареборисова в джерелах часто зустрічається назва Цареве городище - В.П.) верст із 30. І нині при тих озерах з Бєлгорода, Валуйок, Осколу, Єльця, Курська, Лівен, Воронежа приїжджі люди щорічно варять сіль, а від татар будують укріплення». Сам Поминко влітку цього ж року на Торських озерах виварював «про себе» сіль. Під час його перебування на Торі на них двічі нападали татари «чоловік по 20, і по 30, і більше, і божою милістю чогось лихого їм нікому не учинили» [3].

Напади татар на промисли та на чумацькі валки в дорозі змушували солеварів об’єднуватися у ватаги і приїжджати на Тор цілими партіями по декілька сот чоловік. Біля озер вони розташовувалися «табором», оточуючи себе возами з метою захисту від раптових нападів татар і варили з озерної ропи сіль стільки, скільки хто міг наварити в привезених з собою казанах та на заготовлених по дорозі дровах. З цього ж повідомлення витікає, що приїжджі солевари мало того, що розташовувались біля озер табором, вони ще й стали зводити оборонні споруди та церкву, де можна було б помолитися Богу, прохаючи у нього сприятливих умов для зайняття промислом. Можна здогадатися, що богослужіння в цій церкві правили монахи Святогірського монастиря, які також виварювали тут сіль. Протягом 2-3-х тижнів приїжджі солевари заготовляли стільки солі, скільки в змозі були доставити додому, а ті, хто торгував нею, розвозили її по містах і селах, заробляючи немалі гроші, оскільки тільки на двоволову мажу чумаки вантажили до 60 пудів солі.

У зв’язку з постійною загрозою нападів татар на промисли, солепромисловці південно-західних міст Росії, як свідчить лист Поминки Котельникова, уже у 1625 р. звертаються до московського царя з пропозицією побудувати біля соляних озер острог і направити для охорони промислів стрільців, а під прикриттям острогу завести казенні варниці, які, на їхню думку, будуть приносити чималий прибуток царській казні, оскільки за сіллю приїжджає багато людей як із Росії, так і з України [4].

Ймовірно, ця пропозиція і визначила рішення московського уряду приділити більше уваги цьому регіонові. У 30-40-х рр. воєводам сусідніх до промислів міст постійно поступали вказівки стежити за тим, що відбувається на Торі, зокрема чи не приходять сюди з метою поселення «черкаси» (українці) та повідомляти про все, що там відбувається, московську владу.

З організацією Чугуївського козацького полка у 1639 р. чугуївським козакам було доручено разом з валуйчанами та бєлгородцями охороняти цю ділянку московського кордону. У 1645 р. московський уряд зобов’язав чугуївців збудувати на р.Тор, при татарській переправі, острожок і нести в ньому сторожову службу (з цим острожком дехто схильний пов’язувати витоки м. Слов’янська). Згадується він навіть у царській грамоті від 14 грудня 1646 р., у зв’язку з тим, що 20 чугуївськ